Вільне життя

Лю(В)бити

Дзвінко ляснула об цемент долівки порожня задимлена гільза. Він кинувся до дівчини, намагаючись захистити собою, але підхопив руками лише її закривавлене тіло…

Частина 1. Воля

Надто холодно. Ці стіни проймають до кісток. Чомусь здається, що черговий обстріл для мене не закінчиться ніколи. Дивно, але всього декілька місяців назад я й не міг подумати, що моє життя так круто зміниться. В мене ж було все, що я любив і чим жив. Не знаю чому, але почувши тривожні сирени, я ще й досі ховаюсь у підвали. Чому ж не залишаюся в своєму будинку, чому не віддам усе в руки cвоїй долі? Знаєш, ніби хтось бере мене за руку і тягне туди, мовби ангел-охоронець, мовби вбиті батьки… І я зовсім не маю сил опиратися. Мені соромно визнати, але я боюся. Ні, не смерті. До неї я вже звик. Вона мене оточує скрізь, тому й немає куди втікати. Я боюсь втратити єдине, що в мене залишилося — віру. Якби я міг, то пішов би до тих, котрі стали захисниками держави. Взяв би цього триклятого автомата і не пожалів нікого, хто по той бік фронту. Але мене не беруть… Ні солдатом, ні добровольцем — ніким. Мене залишили холодним підвалам, забираючи можливість бути корисним своїй країні. Це, мабуть, найганебніше становище, коли ти можеш допомогти, коли ти хочеш допомогти, але твоєї допомоги ніхто не потребує. В такі миті відчуваєш себе старим гавкаючим безхатьком, якого проміняли на мале огидне створіння вартістю в кілька тисяч у.о.

На це рішення в мене пішло кілька безсонних ночей, але я таки зроблю так. Бо хочу бути корисним навіть у ганебному статусі «біженця». Саме тому я вирішив утекти. Це мовби втеча з дому на вечірку без відома батьків. Йдеш колись такими людними вулицями і боїшся кожного шелесту, кожного звуку. Оглядаєшся, чи не біжать за тобою батьки. Тільки замість батьків — кулі 44-го калібру і визвірений чоловік із триколором на лівій руці. З розпачу починаєш бігти — так хочеш утекти від себе, але водночас розумієш, що це тобі не вдасться. Повз тебе проходить пес, і так соромно навіть йому глянути у вічі, ніби він запитає: «А що ж ти робиш, юначе? Куди ти втікаєш? На кого ж ти залишив батьків і сестричку? Де ж тебе чорти носили, коли в них стріляли?»

Відчуваєш, як щось гаряче потічком прокотилось по щоці, і судомно згадуєш собі виправдання. Чому тебе не було поруч, де ти тоді був, чому їх не захистив? Внутрішнє «Я» горлає: «Мужчина! Захисник! Що, що ти накоїв? Волошкові очі твоєї сестри благали, щоб ти її взяв з собою. Чому ж не взяв?! Чим ти думав?! ТИ ПОВЕНЕН БУВ УСЕ ПЕРЕДБАЧИТИ! Ти повинен був урятувати хоча б її!» Хочеться закричати на все горло, хочеться взяти рупор, відшукати Бога і викричати йому весь свій біль просто у вуха. Але розумієш: треба тікати, треба врятувати хоча б своє нікчемне життя. Проте чого воно варте без них? Я не знаю! Але вони, звичайно, хотіли б, щоб я жив. Тож  заради них я буду жити!

…Це місто зустріло мене грайливими промінчиками вже по-осінньому теплого сонця, веселим щебетанням дітей і їхніх мам, які так ніжно лебеділи над своїми малюками, і зажурливими поглядами стареньких дідусів. Досхочу побродивши бульварами, я пішов до себе. Доволі затишну кімнатку мені виділили (порівняно з підвалом). Коридором інколи пробігають знайомі люди. Мабуть, у рідному місті я колись зустрічався з ними… Буває, що мене розпитують про колишнє життя. Я не кажу їм усієї правди. Не хочу ятрити ще зовсім свіжі рани і, тим паче, не хочу, щоб мене шкодували.

Зовсім недавно я познайомився з людиною, з якою можу спокійно спілкуватися. Це, мабуть, смішно звучить, але ми можемо годинами говорити ні про що. І від цього мені так добре на душі, так затишно. Я ніби повертаюсь у минуле, додому. Саме це й приваблює. Згодом  познайомився і з іншими людьми. Мені був близький їх світогляд, їхні погляди на події, що відбуваються, їхні думки. Помалу я почав освоюватись, хоча було це досить важко.image002

Події з минулого скрізь переслідували мене… Я зненавидів людей з голубими очима. Мабуть, тому, що дивлячись у них, відчував величезну провину. А проти цього я був безсилий. Ледь не кожної ночі мені снився сміх батьків, наші сімейні вечори, такі несміливі перші слова сестрички, і це потихеньку мене вбивало. Я не міг нічого вдіяти з собою. В мене надто багато вільного часу, щоби про все це думати.

Під час однієї з розмов зі своїми друзями я їм усе розповів. Тоді вони мені повідомили, що незабаром ву цьому місті буде з’їзд молоді. Час та місце повідомлять безпосередньо перед збором.

Я очікував, що буде щось незвичне, але не настільки. Під час тієї зустрічі Той, хто зверху, немов би розрізав мені груди і потягнув за рушій, немов би натиснув непомітну кнопочку «on»… Під час тієї зустрічі почалося моє нове життя.

Мій ранок починався з молитви. Дивно, але досі я не вірив у Бога, був затятим атеїстом і, чесно кажучи, десь у глибині душі насміхався з тих, хто вірить. Я завжди їх запитував: «А де ж ваш Бог? Де ваш такий оспіваний Шива? Який з нього батько, якщо Він допускає стільки невинних смертей? Хіба Він може дивитися зі свого пент-хауса на ці ріки крові?» І сотні таких запитань роїлись у моїй голові, допоки я не зрозумів, навіщо Він це робить.

Який же ми народ такий — українці? Ніби мужні, волі й сили духу нам теж не позичати, але завжди при собі носимо «граблі» і за будь-якої зручної для нас нагоди на них наступаємо. Кожного разу починаємо все спочатку, кожного разу боремось, боремось, боремось, віддаємо, немов данину, мільйони смертей, потім перемагаємо і на кінцевому етапі — втрачаємо. Це вже якась закономірність, це немов би «мертва петля», з якої ми ніяк не можемо вирватись. Я дуже багато думав над цим у підвалах і зрозумів таку річ: ми не вчимося на своїх помилках, зовсім не пам’ятаємо нашої історії, яку нам треба завчити, як теорему. Хочемо, щоб нам прийшли, збудували, налагодили кожну систему, показали, як управляти, і пішли (хоча ми й пальцем не поворухнемо, щоб усе це запрацювало). Нам потрібна манна небесна, але й навіть тоді будемо скиглити, що вона не достатньо солодка. Дивно, але якщо зазирнути в ХХ століття і поглянути на підпільну боротьбу, яку вів український народ, якщо вглибитись у цю історію, якщо послухати розповіді людей, які вижили після ГУЛАГу і пекельних катувань у тюрмах, якщо порівняти тих українців і теперішніх, то що ми побачимо? Перш за все, разючу відмінність між нашими свідомостями. Нам справді потрібно повчитись любити Україну, бо більшість із нас це робить тільки на словах. Я зрозумів, навіщо Бог нам посилає такі випробування. Він хоче, щоб ми навчилися цінувати свою державу і мову, щоб нарешті зрозуміли, якою ціною нам дано свободу і незалежність, щоб не проспали свою країну, бо завтра її може не бути.

Увечері завітав друг Богема. Сказав, що потрібно декілька людей, щоб відвезти медикаменти на схід. Я, звісно, погодився, тим паче це була чи не єдина нагода побачити дім. Закинувши мінімум необхідних речей, вирушив до пункту призначення.

Тієї ночі щось неймовірно легке та хвилююче витало в повітрі. Знаєш, так, ніби перші несміливі цілунки чи такі чисті, незаймані стосунки між хлопцем і дівчиною, коли вони вже не друзі, але ще й не пара. Щось таке середнє, ніжне, загадкове. Я йшов по морозяно-тріскотливому асфальту, але здавалось, що крокую по бавовняній ковдрі. І дотепер не можу зрозуміти, що зі мною тоді було. Цієї миті цілком очікувано ввірвались спогади про моє перше кохання. Цікаво, а де вона зараз? Захотілось чимдуж рвонути додому, на місце нашої першої зустрічі, на наше місце… Можливо, вона чекає? Можливо, навіть на мене? Авжеж, розмріявся. Та все одно у роті тоді відчувався лимонний присмак її поцілунків і слів на прощання, які назавжди в’їлись у серце.

Уранці я був уже вдома. В кишені нишком причаїлась ностальгія, чекаючи зручного моменту чкурнути по вулицях міста. Вона хотіла забігти у всі закутки, намилуватись красою листопадових скверів, відвідати такі любі серцю місця. І щоб я біг за нею, наздоганяючи, а потім, вкінці мандрівки, разом ділитись всім побаченим. На жаль, я прочитав ці її наміри і, щиро кажучи, не зовсім хотів її зупиняти, але розумів, що доведеться. У закинутому театрі нам видали камуфляжі й бронежилети, заборонили виходити на вулицю і звеліли розмовляти пошепки. Я відчував себе, немов у дитсадку під пильним поглядом виховательки, тільки замість виховательки — приціл снайпера з  сусіднього будинку. Я бачив його очі. Я на мить відчув його свідомість і зазирнув у думки. Він сам не знав, чому це робить, він не розумів, заради чого чи кого йому віддали наказ, йому боліло у грудях, коли він це робив, його роздирало до чортиків, коли він убивав людей. Насправді мені було його шкода. Мабуть, тому, що він був лише маріонеткою у чиїхось руках, безхарактерним хлопчиськом, якого не навчили робити вибір, а тільки вправно стріляти. Він не мав мети, він не мав заради чого вмирати — не те щоб жити. Бо якби мав, то його б тут не було.

Він мене побачив. Я надто довго його розглядав, що коштувало мені життя. Через секунду відбувся постріл. Мені. У груди. Чого-чого, а точності йому не позичати. Я загорлав: «Збережіть Украї…!» На останній склад не вистачило повітря. І тоді я подумав: «Навіть кисню бракує, щоб осягнути ЇЇ».

Кінець.

Частина 2. Богема

Війна на мене чекала за рогом власного будинку, тому з нього я не виходив. Там помирають? Мені ніби й байдуже. Це мене зовсім не стосується, я не хочу марнувати свій час на речі, які мені не вигідні. Хочу полетіти на Балі. Давно там не бував і дещо втомився від цієї набридливої стрілянини і вибухів. Тато помітно хвилюється. Щось постійно тараторить про переїзд, про втечу. Я, чесно кажучи, не проти. Мені вже остогидла ця допотопна вілла у стилі бароко. Мама каже, що це розкіш, що їй подобається відчувати себе імператрицею, походжаючи по нескінченних кімнатах нашого дому. Мені не зовсім. Хочу на Балі. Тато обіцяв, що купить квартиру на Хрещатику, але цей чортів Майдан зіпсував усі мої плани. Тепер там море туристів зі скорботним виразом обличчя, так ніби вони розтрощили вщент новенький Порш і потрібно декілька хвилин вдати жаль перед татом. Вони псують мені настрій. Це мені не подобається. Ще й через цю трикляту війну не можу отримати новенький айфон. Навіщо це їм? Для чого? Я не можу зрозуміти, адже вони однозначно програють. Дурні. Щось там базікають про незалежність, про мову. А кому це все, власне, потрібно? Що дасть їм оця солов’їна? Але, їй-богу, пісні співають гарно. Що гарно то гарно. І, в принципі, це все, що вони вміють.

Кажуть, славна нація Бандери, Шухевича, Коновальця… Та вони й мізинця їхнього не варті, а не те, щоб носити їхні прізвища. Більшість із них навіть гадки не мають, чому вони бандерівці, що видатного зробили ці чоловіки. Навіть я, не українець, не патріот, але схиляю голову перед цими людьми, перед їхньою відвагою, величчю і нескореністю. Тато каже, що все це маячня, що не потрібно ні на кого дивитись, а робити лише так, щоб тобі було добре. Мабуть, так і зроблю. Все ж переїжджаємо! У Західну Україну. Я хотів за кордон, але тато сказав, що там він не матиме роботи, а сидіти без діла не збирається. Добре. Оцінивши світлини в Інтернеті, я вибрав місто Лева. Сподіваюсь, там гарно. Їдемо…

Місто кави і шоколаду. Воно захопило мене повністю. Ці тендітні, немов вилиці дівчинки, вулиці, сотні кав’ярень із запахом кардамону і книгарні, наповнені домашнім затишком. Привітні перехожі, усміхнені, з журбинкою в очах. Зворушливі нотки ніжності в повітрі й така легка музика Океану. Я відчуваю себе вдома. Ні, це і є мій дім. Зайшовши в будинок, я побачив незнайомі обличчя.

— Агов, мамо, хто ці всі люди? — запитав я, в нерозумінні того, що відбувається.

— Це нова прислуга. Не переймайся.

Ну звісно, це ж мама! Я, мабуть, ніколи не звикну до її прагнення самоствердитись. Ох, як же мене дратує ця метушня навколо! Повз мене швидко промайнула чорноволоса дівчинка. Несподівано перечепившись за власну ногу, легкою птахою полетіла додолу. Я вчасно підхопив її, стримуючи регіт. Вона зніяковіла, її щічки вмить набули кольору граната. Яка свята наївність! Це мені подобається.

— Вибачте, вибачте,  — пробелькотіла вона і побігла чимдуж на кухню.

Чудовенько. Буде з ким погратися.

На сніданок вона ж принесла мені каву в ліжко. Незграбні рухи, притуплений кароокий погляд і родимка над верхньою губою.  Цікаво.

— Доброго ранку, — чемно, зовсім без емоцій, привіталась вона.

— Ну, привіт. Як звати?

— Соломія.

— Соля, Соломійка, Соломієчка… — вона вже зовсім зніяковіла, а я продовжував смакувати її ім’я. — О котрій годині ти звільняєшся?

— О восьмій.

— Я чекатиму тебе біля виходу. Погуляємо.

— Що? Ні, я не можу, у мене справи.

— Відкладеш на потім.

Я швидко підійшов до неї і поцілував у чоло, краєм ока помітивши, що на лівому зап’ясті у неї гойдається тризуб. Чорт! Я майже закохався. Проте згодом зрозумів, що аж далеко не «майже»…

* * *

— Соломіє, скажи, Бога ради, куди ти мене тягнеш?

Вона заливалась безтурботним реготом, і її чутно було на всю околицю. За цей сміх я віддав би життя і, здавалось, що нічого ціннішого в мене немає і не може бути. Все, що я робив колись, до неї, не мало значення. Вона підпорядкувала собі весь мій світ: спочатку тихими, невпевненими кроками, а потім так різко, на правах ґаздині увірвалася в нього, зчинила гармидер і з ніжно-переможною посмішкою сказала: «У цьому домі відтепер господиня я!» Здавалось би, що я маю опиратися, що мав би не допустити цього, але я не міг. Ні, радше не хотів.

— Побачиш, бо якщо я скажу, то ти будеш ставитися надто упереджено, а я цього не хочу.

— Не буду. Солечко, скажи.

— Ні, і навіть не благай.

Зайшовши у кімнату, я побачив чимало молодих людей. Вони всі були чимось зацікавлені й чекали на щось. Я зовсім не розумів, що відбувається, чого Соля мене сюди притягла. Незабаром якийсь хлопчина почав говорити:

image004

— Друзі, ми всі тут не за власної волі. Хтось приїхав сюди в надії знайти мир, хтось рятувався від куль окупантів, а хтось через відчуття провини перед власною державою. Ми всі тут — біженці. Кожен із нас знає смерть в обличчя, але при зустрічі все ж вітаємось. Якщо ви тут, то це означає, що всі свідомі того, що відбувається. Якщо ви тут, то прагнете допомогти. Якщо ви тут, то вам за Україну немає нічого дорожчого. Ми повинні розуміти, що крім нас ніхто бійцям на Сході не допоможе. Ми бачимо, яка гнила зараз влада, і якби не волонтери, то навряд чи солдати були б забезпечені хоча б елементарними речами. Це наше сьогодення. Ми маємо нарешті зрозуміти, що ані Європа, ані США нам не допоможуть. Та й, по суті, з якого дива вони нам повинні допомагати? Згадаймо хоча б 1918 рік, коли Центральна Рада за допомогою німецьких військ хотіла звільнити Україну від більшовицької влади. До чого ж це призвело? До повалення тієї ж Центральної Ради. Друзі, ми повинні власними силами збудувати свою державу і встановити свої порядки. Зрозумійте, Росія нас ніколи не відпустить. Вона, немов кровопивця, живиться нашою кров’ю і нашим хлібом. Це наш «старший брат», який ще в багні сидів, коли ми писати і читати вміли! Ми були повалені, але не підкорені. Ми або лежали мертві, або бились. Третього нам не дано. Ми клякнемо на коліна лише перед Богом і благати будемо лише Його.

По-правді, я був вражений. Ця промова змусила мене зрозуміти, яким же даремним було моє життя. Як же я міг допустити, щоб брехнею замилювали мої очі такий величезний період часу?!

…Невдовзі подзвонила Соломійка і сказала, що вона їде на схід. Я був сам не свій від люті, але кричати, сперечатись, щось їй доводити не було сенсу, бо вона ні за що не змінить своє рішення. З нею завжди так важко. Впреться, як баран об стіну зі своїми ідеалами, не розуміючи, що їх просто не існує. А погляд такий рішучий, завзятий, хоч китайську стіну з її силою домуровуй.

— А що твої мрії, що твої кляті мрії?! — одного разу я таки не стримався. — Торочиш постійно про ідеали, про справедливість, про шляхетність… А де вони?! Хто ці люди?! Хіба колись ти їх зустрічала?! Та зрозумій врешті-решт, що їх нема. НЕМА! Вони померли. Ще у минулому столітті їм діагностували рак! Розумієш? Ти мене розумієш?!

— Замовкни. Не лізь у святе! — закричала вона. — Я знаю, знаю, все це знаю. Але ти ж повинен… ти повинен мене розуміти. Ти повинен мене сприймати такою, якою я є.

— Мої думки пахнуть твоїм волоссям. Моє серце відбиває ритм твоїх кроків. Я вже вивчив, яке твоє ім’я на смак і на дотик. Моя совість говорить твоїм голосом… І ти ще смієш казати, що я тебе не сприймаю?

Вона, заливаючись гіркими сльозами, впала мені в обійми.

— Моє найдорожче диво.

— Я кохаю тебе…

Нескінченну кількість разів.

* * *

— Агов, Соломійко, прокидайся! Ми в мене вдома!

— Де, де? Я не бачу! Бачу…  —  з захватом прошепотіла вона, ніби мала дитина, якій придбали нову, давно омріяну цяцьку.

— Я так хотів би показати тобі своє місто, але…

— Т-с-с, без жодних «але». Коли настане день, закінчиться війна, тоді й покажеш, обов’язково покажеш.

— Ми будемо приїжджати сюди на свята, до моїх батьків, разом із дітками. Знаєш, в нас їх троє буде. Вовченя, чуєш? Троє.

— Чую, чую. Кажеш, що там мої мрії, а сам мрійник ще той. Повертайся на землю, хлопче, гайда за бронежилетами.

Раптом якось незвично дзвінко у великому приміщенні пролунав виляск від пострілу. Соломія чимдуж побігла до хлопця, в якого поцілили. Він був один із нас.

— Хлопчику, хлопчику, де болить? — з розгубленим поглядом запитала Соломійка, та через мить побачила червону діру в грудях. — Живи, живи, живи, тільки живи…

— СОЛОМІЄ!!! — шалений крик вихопився з моїх грудей, та було пізно.

Знову дзвінко ляснула об цемент долівки порожня задимлена гільза…

Я кинувся до неї, намагаючись захистити собою, але підхопив руками лише її закривавлене тіло.

— Соломіє, Соломіє, Соломієчко… Як же ти так? Як же я без тебе? Та що я! Ні, ти будеш жити, будеш… почекай хвилинку, зараз прибіжить лікар, почекай, чуєш? Почекай. Не йди, будь ласка, ти ж знаєш, що я без тебе ніхто. Соломієчко… я ж кохаю тебе, куди ж я без тебе?

— Нескінченну… кількість… разів, — ледве вимовила вона, вдихаючи свій останній ковток повітря.

…Я тримав її тіло, здавалось, цілу вічність. Її, колись такі рум’яні щічки поступово ставали блідими, а губи беззвучно і довго мовчали так, що в цій тиші можна було знайти себе.

— Ось-ось, зачекайте трішки, зараз вона прокинеться. Зараз. Вона просто втомилась дуже, розумієте? Через мить вона знову заллється своїм безтурботним сміхом і розкаже якусь цікаву пригоду. Вона просто спить, заснула. Чуєте? Вічним сном заснула.

Я не плакав, ні, я ридав.

Кінець.

Катерина ЛІСНИЦЬКА

Ілюстрації Романа ПАРУБОЧОГО 

Головне фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини