Вільне життя

Шикуймось у чергу за автографом!

Дарма, що поки в цієї письменниці нема жодної книжки — дебютуватиме в наступному номері журналу «Літературний Тернопіль». Але через кілька років ми ставатимемо до неї в чергу за автографами.

KOSUCB4SS9kА мені, сподіваюся, вона підпише свою книжку без черги — як журналістці, котра першою взяла в неї інтерв’ю. Чомусь саме на мою електронну пошту вона надіслала свої твори. Уже перші абзаци взяли мене в полон, мовби якісь магічні заклинання. Вдарили свіжістю, оригінальністю форми, неповторністю стилю. Забула про все — і проковтнула багато сторінок на одному подиху. Скажу навіть більше: глибинний зміст спонукав перечитати знову. Залишився приємний післясмак. Зателефонувала редактору «Літературного Тернополя» Богданові Мельничуку, переслала тексти йому. Відтак, обоє неабияк вражені, відписали. Хто ви, мовляв, і звідки? Надішліть свою біографію — і журнал матиме за честь опублікувати ваші твори. І яким же було наше здивування, коли письменниця відповіла, що… біографії в неї немає.
Тож знайомтеся: Катя Лісницька, учениця 11 класу Конюхівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Козівського району. До слова, сусідка по парті однієї з авторок минулого числа журналу, теж талановитої і цікавої Оксани Солонинки. Невже літературна творчість — вірус?
— Не знаю, — всміхається Катя. — У мене все почалося в 6-7 класі з вірша про природу, який нам задали написати на уроці… біології. Спробувала — і в мене вийшло. Почала віршувати. Згодом дала це прочитати вчительці української мови і літератури, поетесі Ользі Володимирівні Лихолат. Щоби вона сказала, чи мої віршики чогось варті, чи це якась безглузда маячня. Вона мене заохотила, хоч там було багато помилок, неточностей.
Отже, як у більшості відомих письменників, у Каті все почалося з віршів. Проза її спіткала теж у вигляді домашнього завдання. У школі українського лідера від Молодіжного націоналістичного конгресу дівчина мусила написати оповідання від імені переселенця зі сходу. Сіла за комп’ютер — і за півгодини зробила це. Сподобалося. Навіть захотілося придумати продовження, подивитися, що ж із тим переселенцем відбуватиметься в новому житті. Так торішньої осені народився есейний диптих «Лю(В)бити». До речі, його проілюстрував теж конюшанин Роман Парубочий. А в «котячому березні» цього року з’явилися «Діти Ікара».
— Я надіслала «Дітей Ікара» Анатолію Дімарову. Він теж, як і ви, цікавився, звідки в мене такий стиль, — розповідає Катя. — Але я поняття не маю, про що ви кажете. Пишу, як мені виходить, як думаю. У цьому творі, наприклад, не могла знайти потрібних слів у прозі, тож спробувала сказати те, що хотіла, віршем. Так більше сенсу. Хоча, можливо, зрозумілого тільки мені.
Найбільше в житті Катя любить читати. Книги для неї — все. Тому й майбутній фах мріє пов’язати з ними: писати, видавати чи редагувати…
— Хто із сучасних українських письменників вам подобається, надихає? — запитую.
— Багато. Наприклад, Юрко Іздрик. Більшість його віршів пронизують кожним рядком. Такі як «говори зі мною говори зі мною хай навіть слова ці нічого не змінять». Здавалося б, там нема нічого надзвичайного, жодних епітетів, порівнянь, але це сильно. Дуже подобається Жадана «Пливи, рибо, пливи…», «Тому що ніколи тебе не вирвеш…» Уже через тих два вірші він крутий! І в нього гарні назви книжок: «30 доказів існування Бога (і 29 заперечень)» чи «Господь симпатизує аутсайдерам». Думаю, про Ліну Костенко говорити не варто. Ще мені подобається Леона Вишневська. Пише — ох!
— Де ж ви берете книжки? Бібліотеки в селі нині майже не поповнюються.
— Зате книгарні поповнюються. Насправді на книги йде дуже багато грошей, аж мама часом свариться. А Іздрика, Вишневську, Жадана беру з інтернету. Погано, що в школі не вчать сучасної літератури. Учні знають Шевченка, Котляревського, Тичину… Хоча, знають і Костенко. Але шестикласники вірш «А й правда, крилатим грунту не треба» ще не можуть усвідомити. Розуміють, що це щось про крила, про хмари — і все. Я його в 6 класі не осягнула, як і «Маленького принца». Це проблема шкільної програми з літератури. Нас стараються «напхати» надміром класики і ще й невчасно. Проте нам треба ще й знати, чи є нині вартісна література в Україні.
— А є?
— Думаю, формується. Але шкода, що назагал школярі вважають, ніби всі книжки нецікаві, нудні.
— Звідки у вас любов до читання?
— З дитинства мама купувала мені тоненькі книжечки з  віршиками і казочками. Досі пам’ятаю: «На узліссі жив їжак, все було йому не так…» У 12-13-річному віці це поступово переросло у фантастичні, містичні книжки. Тепер читаю переважно класику. Тепер «Ловець у житі» Селінджера. Не ділю книжок за автором:  чула — читаю, не чула — не читаю. Завжди звертаю увагу на анотації, рецензії. Коли написано класно — беру книжку.
У нашій шкільній бібліотеці бувають надходження. Привезли недавно «Анну Кареніну», правда, російською, новий «Кобзар». Саме там я знайшла «11/22/63» Стівена Кінга. Це дуже крута книжка!
— Є ще якісь захоплення, крім читання?
— Найбільше люблю читати і писати. А ще — сучасну українську музику, але гідну музику, про щось. Це «Океан Ельзи», «Бумбокс», Скрябін, «Фіолет». Усе під настрій, тільки Скрябін не набридає ніколи, слухаю його вже три-чотири роки. Для мене головне, щоб слова мали сенс. Мені подобається музика, від якої мурашки по шкірі, а не тільки щоб поскакати. Дуже не люблю клубів і дискотек — у мене табу на них…
— Яким ви бачите своє майбутнє років через 20?
— Знаєте, як казав Кузьма? «Мріяти не можна. Треба пахати».

Така вона — Катя Лісницька. Бавить півторарічну сестричку Анастасію. Поки маленька спить, пише. У перервах між домашньою роботою (допомагає мамі, бо тато на заробітках, брат — студент) готується до ЗНО. Каже, що часу на саморозвиток, щоби бодай фільм подивитися, нема. А читає ночами, вибираючи книжки з вищих полиць. Переконана, що саме там колись буде місце і її творам.
Фото з вільних джерел та сторінки «ВКонтакті»

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини