Проїзд у наших тернопільських маршрутках – це щось із чимось, особливо в час-пік. Тоді можна не лише кудись доїхати, але й з’їхати, наприклад, з розуму.
Випало за «щастя» одного ранку поїхати з “Дружби” на “Бам”. Дорога, як ми знаємо, не близька, тому півгодинне перебування в маршрутному таксі мені було гарантоване. Запаслася навушниками, щоб не було нудно їхати, і вирушила в дорогу.
Прийшла я на зупинку, почекала необхідну мені маршрутку – сіла і тут “понеслось”. Звісно ж “сіла” це голосно сказано, а у нашому випадку – непогано написано, адже мало того, що усю дорогу мені довелося стояти на одній нозі, так ще невідомо якими земними чи неземними силами балансувати, аби на когось не гепнути зверху (ну, або збоку), бо можливості триматися за поручень, чи бодай за спинку сидіння у мене не було. До того ж якась добра людина висмикнула навушники, а поправити їх можливості не було, тому музику довелося відкласти. Але це ще квіточки у порівнянні із тим, що очікувало на мене потім.
Славнозвісні бабульки, які ні світ, ні зоря їдуть невідомо звідки і невідомо куди, заполонили маршрутку. Чого я тільки не наслухалася з їхніх розмов: внук баби Гані знову пропив всю свою зарплату і пришвендяв додому п’яний; дочка Ольги з третього поверху “по зальоту” через тиждень заміж виходить; на базарі яйці на 3 копійки дешевші, ніж у магазині; поштар вже втретє не доносить якоїсь там вкладки до газети та інше. Найцікавіше сталося тоді, коли почали вияснювати хто їде по пенсійному, а кому треба платити. От тут і почався справжній бунт – одні кричать, другі репетують, треті нарікають на владу, четверті ганять водія – гамір такий, що оглухнути можна, а ми ще й півдороги не проїхали. Вгамувалося все тоді, коли бунтівники вийшли біля залізничного вокзалу.
“Нарешті, – подумала я. – Хоч тепер зможу більш-менш зручно вмоститися на сидінні та спокійно доїхати туди, куди мені треба”. Але і тут мене чекало глибоке розчарування – вчителька везла дітей на екскурсію.
Маршрутку заполонила дітвора, яка “галділа” ще гірше, ніж бабульки. Який це був клас – точно не скажу, але те, що вони вдвічі менші за ме´не мене´ добряче насторожило. У голові майоріла лише одна думка: «Аби тільки не наступити і не роздавити».
Чи то я така невезуча, чи то день такий видався, але доїхала до “Баму” ні жива, ні мертва – вже й забула, куди мала піти та що зробити. Але висновок напросився сам – зранку в маршрутках краще не їздити, це місце не для слабких.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте