Вільне життя

Костюмований світ Олени Різник

Здається, життя цієї жінки — суцільна казка, яку вона сама щодень творить. Її життя постійно вирує, вона багатогранна людина, в якої багато хобі. Але нині мова піде про скромну частину захоплень Олени Різник із Бережан — костюми.


Як усе починалося?

— Своє сорокап’ятиріччя вирішила відсвяткувати нетривіально, — розповідає пані Різник. — У залі Бережанського краєзнавчого музею зробила виставку костюмів зі своєї колекції. Коли готувала її, вперше подумала: «Скільки ж їх у мене!» Я ніколи не збиралася колекціонувати їх чи бути костюмером. А коли мій добрий друг-музейник Микола Проців подарував мені «документ» із даними про те, скільки костюмів мали різні бережанські театри, і найбільше виявилося в мене — понад 900, — подумала, що й справді, то посягання на серйозну костюмерну.

Перший костюм з’явився в пані Різник, коли їй було п’ятнадцять. Пригадує, грала роль Стехи в сільському театрі, героїня була заможною дівицею…

Олена
Олена

— І тут виявилося, що я не маю парадового вбрання. А чого нема? Бо моя родина — переселенці. Під час операції «Вісла» вони втратили все. Не було навіть вишитої сорочки. Може, я через те така «голодна» на старовину, бо того не мала. Не могла відкрити свою скриню і потрапити в новий світ, бо його у мене вкрали. Пішла до сестер-односельчан. Посеред їхньої хати замість столу була велика скриня. Коли вони відкрили її… Знаєте, як часом стріла амура стріляє — так у мене вистрілила стріла захоплення, яка вразила на все життя. Тоді вони подарували мені костюм, через якийсь час другий, потім якусь хустину… Так стало назбируватися. Згодом здійснилася моя мрія — пішла вчитися на режисера. Коли почала професійну діяльність, треба було в щось вдягати дітей. Мої баба, мама та дід були кравцями. Я виросла під стукіт швейної машинки. Один костюмчик сама пошила, інший ─ придбала. Тепер поповнювати колекцію часто допомагають друзі. Наприклад, моя колежанка, котра мешкає в Лондоні, часто надсилає цікаві костюми та аксесуари. Тепер моя костюмерна займає цілий третій поверх оселі.

Людина — це Божа скриня

Але ж збирає всю оту екзотичну та автентичну одіж пані Різник не тільки для себе. Саме завдяки її колекції видовищності набувають виступи поетично-фольклорного театру «Взори», яким вона керує. Виступає він на всіх заходах у Бережанах.

— Офіційно займаюся із трьома групами дітей. Про неофіційно не кажу, бо всіх у журнал не впишеш, а діти ходити хочуть. Їх приваблює, що в нас дуже костюмований театр. Єдина проблема — місце. Дітей багато, групи великі, а де розвернутися, — нема. На мою думку, сьогодні театр — універсальний метод виховання. Із нього можна почерпнути величезний обсяг знань. Ми ж не просто ставимо п’єсу — ми занурюємося в епоху, обговорюємо постать автора, його життя, те, що спонукало до написання твору. Театр — мистецтво синтетичне. Діти отримують концентровані знання з багатьох галузей одразу. Якщо їх заохотити, вони починають горіти бажанням творити. У нас гарні діти, але завжди, коли починають економити, то економлять на тому, на чому економити не можна — на освіті. Якщо нині втратимо ще одне покоління, не то знаю, з ким будемо жити.
Головним завданням свого театру Олена Різник вважає спонукати вихованців відкривати свої таланти:

— Людина ─ це, мабуть, Божа скриня. Всім у їхні скрині він кладе таланти. Впевнена, що тільки геніям він підготував щось інше, а звичайні люди отримують усього порівну. Але все залежить від того, як часто ту скриню відкриваєш. Я можу віднести себе до тих людей, у котрих вона постійно відкрита, — один талант тягну за іншим. Треба співати — значить, співаю, на сцені грати — граю, вірші читати — читаю, писати — пишу.

Із таким життям часу на сум чи хандру просто не залишається.

— Хто чим живе — комусь треба машини, маєтки, а комусь треба дуже мало — щоби висіли костюми на стінах, щоби діти ходили на гурток, — провадить мову далі пані Олена. — Кажуть, що в жінок після сорока часто буває депресія. Хотіла б я її побачити. Якщо не вишиваю собі блузку, то обшиваю ляльки чи шию костюми, як ні — то щось пишу. Крім того, в мене є хата, є земелька, ─ треба й там раду давати. До речі, найчастіше нові ідеї з’являються тоді, коли я на городі чи мию посуд.

На фото: Олена РІЗНИК
Фото авторки

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини