Вільне життя

Загартовані степом

Усім добре відома приказка, що життя прожити — не поле перейти. Важче (а, з іншого боку, легше) переходити спільне поле. Антон Петрович і Галина Федорівна Вацики уже 61 рік йдуть поруч. Хоча, певне, у цьому випадку годилося б сказати «йдуть степом», адже сам степ поєднав і загартував їх.


Подружжя Вациків ще й приклад того, як гуртує робота. Це подружжя залізничників — Антон Петрович пропрацював на залізниці 50 років, Галина Федорівна та їхні троє дочок теж пов’язані з цим місцем роботи. Нині загальний трудовий стаж на залізниці родини становить 115 років.

Срібне море

Мабуть, якби не мрія пана Антона, все склалося б по-іншому.

— Коли мені було п’ятнадцять, побачив у «Вільному житті» фото. На ньому був паротяг, а біля — машиніст у білому парадному кітелі. І так мені захотілося осідлати того залізного коня. Подумав: чим я гірше за того чоловіка на фотографії? — усміхається Антон Петрович.

Тож поїхав до Львова, де вчився у залізничному училищі, опісля — до Тернополя. Оскільки Антону Петровичу тоді ще не було вісімнадцяти, його не мали права взяти працювати на паротязі. Два роки працював слюсарем.

Галина Федорівна народилася у Воронезькій області, у Тернопіль приїхала до сестри, котра залишилася тут після фронту. Вона допомогла їй влаштуватися телефоністкою в Тернопільську дистанцію сигналізації та зв’язку. Жили Антон Петрович і Галина Федорівна у сусідніх будинках, познайомилися на танцях.

Коли почали агітували «піднімати» цілину, пан Антон і пані Галина вирішили їхати за романтикою. Адже агітували тоді дуже переконливо. За кілька днів Антон Петрович та Галина Федорівна їхали у першому ешелоні західного регіону до Казахстану.

Коли приїхали на цілину, все було трохи не так, як описували агітатори. У квітні ще лежав сніг. Але скоро потепліло, все розквітло. У полі, де мав бути радгосп, поставили військові намети, розпочалася важка робота.

— Ота цілина нас здружила. Мені виповнилося 19 років, Галині — 18. Незважаючи на всі побутові труднощі, вирішили побратися. Сімейне «багатство» починалося з двох ложок, виделок, тарілок і казанка. Нам дали ліжко, і ми три місяці спали в полі під зоряним шатром. І слава Богу, що поїхали на цілину. Якось розговорилися зі знайомими. Ті розповідали, що на свій «медовий» місяць були там-то, інші — там-то. А ми провели свій на срібному морі — степ, трава вище колін від горизонту до горизонту, коли подує вітер, — такі хвилі, як на морі, а де-не-де острівки тюльпанів — червоних та жовтих.

У той час говорили, що тих, котрі працюють на цілині, не будуть брати в армію. Але оскільки почалися воєнні дії у Європі, пану Антону прийшла повістка. Поїхав служити в Москву в окремий батальйон зв’язку академії ім. М. Фрунзе. Коли підходив час демобілізації, постало питання: повертатися до Казахстану, де не було залізниці, чи до Тернополя. Вирішив повернутися в Україну.

А ось пані Галину не хотіли відпускати. Вона працювала в автобазі — оформлювала відправку машин із зерном на елеватор. Наряд на роботу видали такий, що мала б працювати на цілині аж до зими, а вибратися звідти у зимові та весняні місяці було нереально. Тож виходило, що повернутися до Тернополя разом із чоловіком не могла. Допоміг генерал академії, де служив Антон Вацик. Через десять днів після його заступництва Галина Федорівна повернулася до Тернополя.

Друге фото

Спочатку Антон Петрович працював кочегаром, потім помічником машиніста і нарешті став машиністом паровоза, а потім тепловоза. Із десяти людей, котрі приходили на роботу, машиністами ставали один-два, — розповідає пан Антон.

— Але я мусив стати машиністом, бо дуже того хотів. Потім «Вільне життя» надрукувало мою фотографію. Таку ж, яка надихнула мене стати машиністом, але я вже стояв біля тепловоза. Крім того, на громадських засадах був головою цехкому депо, очолив у депо первинну організацію Товариства Червоного Хреста, а з 1986 року — ветеранську організацію. Справлятися з усім пану Антону допомагала добра команда — люди активні та надійні. Правда, більшість відійшли уже за межу, — із сумом каже залізничник.

Головне — прощати

Тим часом майже всі домашні справи лягали на плечі Галини Федорівни. Допомагати у вихованні дочок — а їх мали троє — не було кому, лиш іноді можна було залишити їх на сестру. А, крім того, треба було й ходити на роботу. Оскільки тоді післяпологова відпустка тривала лише три місяці, доводилося віддавати дітей у ясла та садочок. До виходу на пенсію пані Галина працювала завідуючою гуртожитку.

— Сама не знаю, як все встигала. І нагодувати всіх, і зібрати, і в садочок відвести дітей, потім забрати, піти на роботу. Все робила. А потім, коли дочки підросли, почали допомагати нам, — каже Галина Федорівна. — Ми виховували дочок у важкі часи. Раніше все було інакше. Ми були строгі до них. Ніколи не залишали доньок самих, водили їх, як гусеняток за собою. Коли діти залишаються самі — шукають пригод на свою голову.

Сьогодні у подружжя Вациків троє дочок, шестеро внуків, восьмеро правнуків. Вони роз’їхалися Україною — живуть у Чернігівській, Одеській, Запорізькій, Рівненській областях — лиш встигай їздити і май на те гроші.

— Побралися ми з любові, не думаючи про складнощі життя, — каже наостанок Антон Вацик. — Нічого наперед не загадували, усюди були разом — на роботі, вдома, житті. Завжди старалися порозумітися, не носити образи одне на одного.

— Головне — вміти прощати, у житті ж різне буває, — каже Галина Федорівна.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини