Вільне життя

Повернувся у снах

Afganistan

Діти — наша радість і смуток, сподівання і тривоги, надії і розчарування. Коли їх немає поруч — кожна річ нагадує про них і серце тривогою защемить, на мить затамовується подих. А який же стан матері, коли душа розривається навпіл: одна знає, що дитини немає, друга, що живий, що поруч…

Речі можна сховати, але синівських доріг, якими від малюка до повноліття він ходив, ніде не дінеш. Така доля, і материнські відчуття переповнюють неньку Павла — загиблого у Афганістані сина Ніни Антонівни Томчук. Другий син Павло народився у червні 1961 року. Ім’я дитині довго не підбирали, бо 12 липня — День святих первоверховних апостолів Петра і Павла.

Хлопчик ріс рухливим, кмітливим. Згуртовував біля себе хлопців різного віку. Ніна Антонівна згадує, як доросліші від нього підлітки запрошували Павла грати у футбол чи волейбол. Завжди був привітним, бадьорим. У школі його знали як вмілого організатора спортивних змагань, вікторин. Він любив рідний навчальний заклад, учителів, особливо класного керівника Тетяну Василівну Посвятовську. З Афганістану у кожному листі передавав їм солдатський привіт.

…І Павло повернувся до школи — навічно. З правої сторони закладу в обіймах вічнозелених струнких туй, які оберігають від холодних вітрів, стоїть барельєф на честь солдата-афганця. Біля його підніжжя завжди є квіти та вінки, покладені учнями та односельцями. Ніна Антонівна зі сльозами на очах згадує, що місяці служби сина в армії були чорними днями. Ніщо не віщувало біди. Після закінчення середньої школи Павло працював у рідному колгоспі помічником комбайнера — рідного дядька Назара. Потім закінчив курси шоферів, за ним закріпили автомашину, якій дуже радів.

Але йшов 1979 рік — дата початку кривавої бійні в Афганістані. Останній раз батьки бачилися із сином у військовій частині Рава-Руської. Павло дуже хотів хоч на день-два додому. А коли потяг з батьками рушив, довго біг і все махав руками вслід, ніби відчував — назавжди. Були чекання звісток, радощі, коли приходили листи з позначкою військової частини 82869 «Я» — Афганістан, міста Кундузі, Баглані. Мати дивується, яким чином вона зберегла всі ці листи. Адже старший син Володя також служив, а його листи не збереглися.

Вже 34 роки батьки майже щодня перечитують ці звісточки, написані акуратним, каліграфічним почерком. Вони —віддзеркалення щирості, доброти душі Павла, смутку за рідним краєм. Читаючи їх, на очі накочуються сльози не тільки у рідних, а й у чужих людей. «Сьогодні неділя, я маю багато вільного часу. Люди на Україні святкують Великдень — освячують паски, крашанки. Як хотів би я, мамо, бути у ці дні разом з вами. Може, Бог дасть, наступного року я вже буду вдома. Вдягну замість вицвілої хебешки нову вишиванку і піду разом з вами, матусю, до церкви». А ось лист, датований 13 січня 1981 року, в якому Павло просить маму: «Треба думати про все хороше, і вам будуть снитися тільки хороші сни — що я прийду додому». 15 січня того ж року син загинув. Як написав Томчукам його бойовий товариш, земляк з Вікнин Павло Гой, колону автомашин у м. Баглані обстріляли. Павло був убитим, сидячи за кермом. «Автомашина з’їхала у кювет. Ми встигли витягнути тіло, бо вона зразу ж зірвалася». Ніна Антонівна передчувала усю трагедію. Материнське серце у різдвяні свята було в неспокої. І ще доповнювали сни. Наприклад, у переддень смерті сина наснилося, що машина в’їхала у їхню хату і розпалася на дві половини. Символічно, бо вдома одна частина радощів — це син Володя, інша — незгасима туга і горе за Павлом.

Пам’ять про нього зберігають фронтові товариші Павло Гой з Вікнин, Володимир Ратушняк з Тернополя, Вадим Собчук із Шумбара. Вони телефонують батькам, зустрічаються. Навідується на могилу і невідомий чоловік Павлового віку. Гордяться ним односельчани, назвавши вулицю, на якій він жив, його ім’ям. У школі постійно оновлюється стенд, розповідають про воїна-афганця на уроках, запрошують на зустрічі Ніну Антонівну та Антона Васильовича Томчуків.

Сьогодні також йде війна. Але вона відмінна від афганської, бо українські солдати захищають свою рідну землю, яку так любив Павло. Як мати загиблого, Ніна Антонівна бажає їм повернутися переможцями, живими і здоровими у рідні домівки, щоб їхні матері, не дай Боже, не зустрічали синів тільки у снах. Так вже повелося, що з покоління в покоління одні сини відлітають з родинних гнізд, щоб знайти свою долю, інші шукають життєву дорогу на малій батьківщині. Павло Томчук відлетів, але приходить до матері у снах. То радісних і сумних, то неспокійних і тривожних.

Григорій ВОЛЯНЮК

с. Борсуки Лановецького району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини