Вільне життя

Максимум талантів — при мінімумі коштів

IMG_0551

Тут працюють ентузіасти. Випадкові працівники таких величезних навантажень за копійки просто не витримують. Ці слова я почула, переступивши поріг Гусятинського центру дитячої та юнацької творчості. На жаль чи то на щастя, моя розмова із педагогами стала ще одним доказом цього твердження.

Проблеми гусятинського «аеропорту»

Ця кімнатка гуртка авіамоделювання і справді нагадує маленьке летовище. Літаків тут безліч — від найпростіших до професійних, для змагань. Керівник технічних гуртків центру Віктор Ящук (на фото) пояснює: новачкам, як правило, пропонує створення нескладних моделей, бо якщо дитина мудруватиме над роботою тривалий час, інтерес може зникнути.

DSC_0282

— Їм же найголовніше що? Аби літак злетів. На святі першого дзвоника мої вихованці запускали моделі в повітря, то очі у глядачів горіли, — розповідає педагог. — Багатьом, звісно, захотілося до нас долучитися.

Нікому з охочих спробувати себе в авіамоделюванні Віктор Станіславович не відмовляє. Проте з досвіду знає, що вдосконалюватимуть себе у цій справі далеко не всі, адже рукотворні літаки літають не щодня, а от працювати над їхнім створенням треба кілька разів на тиждень.

— Спочатку разом із вихованцями оглядаємо у журналах чи інтернеті цікаві моделі, дивимося креслення, обираємо з них одну. Таку, щоб її реально було втілити і щоби літак зміг злетіти, — розказує педагог. — Робити модель можемо від шести місяців і більше року.

Проте якраз вільного часу й терпіння підопічним Віктора Станіславовича не бракує. Проблема постає в іншому — матеріалах і коштах. Уже який рік державне фінансування позашкільної освіти, м’яко кажучи, далеке від ідеалу.

— Із фанерою, яка необхідна для створення літаків, ще сяк-так даємо собі раду. Прошу в продавців ящики, розбираємо їх і використовуємо для своїх потреб. Добре, якщо із затрат — ще лист пінопласту. Він відносно недорогий, у середньому десять гривень. А далі — тільки власна кишеня і допомога батьків, — зітхає учитель.

Йому, педагогу із більш ніж тридцятирічним стажем нелегко констатувати, що Радянський Союз був набагато щедрішим до підростаючого покоління, ніж незалежна Україна. Колись вчителю не треба було мудрувати де дістати клей чи платити за нові інструменти. Так, нові свердла — нібито дрібничка, але ж хто дасть безкоштовно?DSC_0368

Та найбільше грошей «з’їдають» польоти. Лише один двигун для дитячого літака нині вартує 85 доларів, професійного — 220. Без нього машина не відірветься від землі, а значить відвідування гуртка втрачає сенс.

— За свої кошти придбав кілька двигунів, щоб зацікавити дітей, щоб вони мали стимул, — ніби виправдовує байдужість держави Віктор Станіславович. — Решту час від часу купують батьки, коли бачать, що син чи донька справді захопилися авіамоделюванням і демонструють добрі результати. Кажуть, ліпше потішать дитину двигуном, ніж якоюсь дурницею.

Ще одне дороговартісне «задоволення» для гуртківців — паливо. За більш ніж годину польотів під час першовересневого свята школярі витратили півтора літра. А воно ж мало не на вагу золота. Літаки заправляють сумішшю, що включає рицинову олію, ефір та гас. За літр першої треба заплатити вісімдесят гривень, другого — від 150 до 300.

Діти тішаться цими польотами, з радістю демонструють свої вміння на змаганнях у Тернополі, столиці, на Хмельниччині. Але знову ж таки — за кошти батьків.

— Окрім витрат на паливо і моделі, нам треба харчуватися, десь переночувати, — зазначає Віктор Станіславович. — Наприклад, поїхали ми у Київ. Готель бронювали попередньо, до змагань, але коли прибули, нам повідомили, що цих місць немає. Довелося платити удвічі дорожче. З одного боку, фінансова сторона відіграє велику роль, але я не можу позбавити підопічних такого позитивного досвіду. Ті емоції і дитячі враження, спілкування із спеціалістами — дуже важливі. Хлопці приїжджають з таким азартом, що заражають ним інших гуртківців.

Коли сценічний костюм — недоступна мрія

Керівник хореографічного колективу «Фантазія» Оксана Мануйлова теж не може відмовити дітям у бажанні вчитися танцю.

IMG_2408

— Не вмію сказати дитині, що я тебе не беру, особливо якщо бачу, що вона прагне займатися хореографією, — каже педагог. — Тим більше на практиці помічаю, що менш обдаровані учні часто досягають не гірших результатів, ніж талановиті ровесники. Відсутність яскраво виражених здібностей компенсує працелюбність, наполегливість, терпіння. Окрім того, ніколи не знаєш, куди піде дитина після такої відмови. Ніхто не дасть гарантії, що вона захоче проявити себе не в іншому гуртку, а в поганій компанії.

Сама Оксана Михайлівна віднайшла покликання свого життя цілком випадково. Приїхала вступати в Чортківське педагогічне училище на педагога-організатора, а її, молоду струнку дівчину, що ніколи до того не танцювала, переманив у цю професію член комісії, хореограф Володимир Гудов. Проте за шістнадцять літ праці Оксана Михайлівна ні разу не дорікнула долі за такий крутий віраж. І роботу, і вихованців любить, незважаючи на щоденні чотиригодинні навантаження.

— Щороку в колективі займається від ста до ста двадцяти учасників. Вони опановують основи класичного і народного танцю, оздоровлюються та зміцнюються фізично. Я відразу вирізняю рівень моїх вихованців серед дітей, що не займаються танцями, наприклад, на шкільних виступах.

Моя співрозмовниця із тих людей, котрі не розділяють поняття «праця» і «вільний час». Вона завжди за те, щоб долучатися до різноманітних хореографічних конкурсів, концертів чи гайнути на цікаву екскурсію. Але розвиток і дозвілля дітей знову впираються в кошти.

SDC11482

— Створення сценічних костюмів моїм вихованцям фінансують батьки. Я уже маю досвід, тому їду на Хмельницький ринок, оптом купую тканину, а потім шукаємо кравчиню, яка за прийнятну ціну погодиться пошити вбрання, — розповідає Оксана Михайлівна. — Економимо навіть на віночках, самі плетемо їх з штучних квітів. А я мрію, щоб колись у дітей таки з’явилися спеціальні черевики і дорожчі, розшиті бісером, а не машинною вишивкою, костюми.

DSC_0949

Але й на мінімум для своїх танцівників мають гроші не всі батьки. Педагог зізнається, що неодноразово деякі її вихованці зникали перед самими виступами. Лише згодом вчителька зрозуміла, що рідні не могли придбати їм те вбрання. Коли розмовляла про це з однією дівчинкою, дивувалася, що вона не розповіла про цю проблему їй, адже спільно знайшли б вихід із ситуації. Виявилося, дитині було надзвичайно соромно.

Хоча ніяковіти тут мають можновладці, які давно кинули напризволяще сферу позашкільної освіти. Влаштувавши своїх нащадків у елітні школи та закордонні ліцеї, вони не надто цікавляться майбутнім провінційних учнів. Їх не хвилює, що завдяки таким центрам дитячої та юнацької творчості й відданим своїй справі вчителям, як у Гусятині, дітвора у своїх мріях бачить себе на сценах та в конструкторських бюро, а не з пляшкою пива в руках. Виходить, вираз «Чужих дітей не буває» давно втратив свій термін дії?

Фото Віри Перун та з архіву центру

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини