Вільне життя

Осіння зустріч у яблуневім саду

624

— Цей сад нікому не належить, — уже другу годину поспіль переконувала мене товаришка Дануся. — Він давно не має господаря. Відтоді, як розпався колгосп.

Яблука збирають люди — сільські й приїжджі. А ти проблему на рівному місці створюєш…

Але я не розуміла: як можна їхати в чужий сад, збирати там чужий урожай? І брати не кілограм чи два, а кілька мішків!

— Не можу я так, — сказала, благально подивившись на подругу. — І не тому, що не хочу тобі допомогти, а тому, що це — злочин. Я людина серйозна, керівник установи, мені не шістнадцять років. І я не можу собі дозволити красти яблука в чужому саду.

— Ну ти й уперта, — Дана почала сердитися. — Цей сад нічий! Торік у ньому збирала яблука моя двоюрідна сестра. Розказувала, що людей там багато, ніхто нікого не засуджує, всі беруть стільки, скільки кому треба. І ми з тобою назбираємо. Я насушу тих яблук і тобі, і собі, і твоїм, і своїм батькам. Знаєш, який корисний узвар?

— Хочеш, я куплю тобі яблук… — запропонувала.

— Та що ж ти купиш? Яблук, вирощених на нітратах? Кисляків якихось? А там — великі, солодкі, червонобокі…

Більше я опиратися не могла. В суботу, мовчки сівши в Данине авто, поїхала назустріч пригодам. Товаришка всю дорогу не змовкала, а я боялася, що нас виженуть із того саду, що заберуть у міліцію… Оптимізм Дани мені не передавався, а перспектива стати в 33 роки злодійкою не тішила.

За п’ятнадцять хвилин ми приїхали на хутір, і привітний селянин пояснив нам, де той сад. Щоправда, наостанок додав:

— Сад викупив багатій із міста. Тому не знаю, чи вдасться вам назбирати яблук.

Дана поспішно зачинила дверцята автівки, сподіваючись, що останнього дідусевого речення я не розчую. Проте я все почула і пішла в наступ.

— Розвертайся! Поїхали до міста, — наполягала. — Ти сама все чула.

— І не подумаю, — відповіла Дана. — Ми що, даремно їхали? Якщо боїшся, то сиди в машині. Я сама все зроблю. Не факт, що сад охороняють.

Під’їхавши до саду, Дана, нітрішечки не соромлячись, витягла з багажника два мішки, озирнулася довкола й гукнула:

— То що, сидітимеш на шухері?

— Якщо щось, то я взагалі тебе не знаю, — мовила, розхвилювавшись не на жарт. Бо хоч ні огорожі, ні охорони не було видно, відсутність людей чи будь-яких інших ознак життя мене лякала.

…Сад був великим і ароматним. Соковиті плоди падали з дерев, розбивалися — і в повітрі стелився яблучний запах. Минуло понад півгодини. Дана не поверталася. Я вже надумала йти її шукати. Аж раптом на шляху з’явився великий чорний джип, що рухався в напрямку нашого автомобіля. Я пригнулася до колін, щоб не було видно, що в машині хтось є. Почула, що джип пригальмував навпроти. Легенько стукнули дверцята. Ховатися вже не було сенсу. Я випросталась. Прямісінько біля мого вікна стояв поважний вродливий чоловік у костюмі та краватці, що не зовсім пасували до місцевого пейзажу.

— Доброго дня. На когось чекаєте? — запитав незнайомець.

— Ні… Тобто так, — відповіла, подумавши, що це міліціонер. От і влипли ми з Даною.

— Усе гаразд? — невпевнене тремтіння в моєму голосі видалося чоловікові підозрілим.

— Так… Не зовсім.

— Ви чогось боїтеся? Щось трапилося? — поцікавився незнайомець.

І я зрозуміла, що брехати нема сенсу. Краще відразу все розповісти. Зізнання пом’якшить ступінь покарання, а якщо пощастить, то, можливо, вдасться його уникнути. Тому заторохтіла, як із кулемета:

— Моя подруга Дана дуже непосидюча. От надумала в цьому садку яблук назбирати, щоб висушити і взимку узвар готувати. І для себе насушить, і для мене, і для своїх батьків, і для моїх. Це вперше в неї така ідея виникла, і я її підтримала. І взагалі, ми все повернемо або заплатимо за яблука. Ви, будь ласка, тільки не сердьтеся…

Незнайомець і не мав наміру злитися. Він розсміявся — щиро й відкрито:

— Та ради Бога! Хіба ж мені яблук шкода?! Збирайте, скільки потрібно. Сад он який великий. І мені, і вам вистачить.

— А ви також по яблука приїхали? — від здивування в мене округлилися очі. Бо в такому одязі й на таких авто у сільські сади не їздять.

— Не зовсім… Я — власник цього саду, викупив його торік. Іноді навідуюся, перевіряю, чи злодії не крадуть яблук. Бо ж наші люди звикли, що сад нічий. Помалу мушу відучувати охочих. У мене підприємство з виробництва соків.

Я думала, що згорю від сорому. І ледь чутно промовила:

— Вибачте. Ми вперше і востаннє. Ми за все заплатимо.

— Таких симпатичних злодіїв я ще не зустрічав. Тому вважайте, що яблука, які назбирає ваша подруга, я вам дарую, — чоловік всміхався і жартував. — Може, вийдете з авто, познайомимося?

— Тетяна, — вийшла і відрекомендувалася, не знаючи, куди подіти очі.

— Мирослав… Ну що ж, ходімо до саду, прогуляємося. Скуштуєте яблук. Вони справді смачні.

…Майже годину ми з Мирославом гуляли яблуневим раєм. Він розповідав про свій бізнес, про соки і сади. Я здебільшого слухала або ставила запитання. А коли ми повернулися до авто, помітили Дану, а біля неї — два великі мішки з яблуками.

— Де тебе носить? Я хвилююся, телефоную, а мобільний тут, на сидінні, — товаришка обурювалася і не зважала на незнайомця. — І взагалі, замість того, щоб допомогти мені, ти гуляєш невідомо з ким.

Жестом руки вона зневажливо вказала на Мирослава. Я мусила перебити її, щоб товаришка не наговорила дурниць. Без того ситуація незручна.

— Дано, знайомся, це — Мирослав, власник цього чудового саду і цих смачних яблук.

— Упс, — тільки й змогла видати Дана.

* * *

…Яблука ми з Данусею все ж забрали. Мирослав від грошей відмовився. Натомість попросив номер мого телефону. Ми зустрічалися з Мирославом уже тричі. Він приїжджав у гості й щоразу привозив яблука, які я мала передати Данусі.

Мабуть, у такий спосіб підкуповує мене. Бо в Дани тепер тільки й мови про вродливого власника садів. Усе вихваляє його переді мною. А я й сама знаю, що Мирослав хороший. І без яблук. Не знаю, чим закінчиться наше знайомство, але поки що стосунки складаються у цікавий пазл із назвою «Кохання з першого погляду». Єдине, в чому впевнена, то це в тому, що взимку сушених яблук вистачить і мені, і Дані, і моїм батькам, і батькам моєї товаришки.

Тетяна НОВАЦЬКА

м. Львів

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини