Вільне життя

Хочемо уваги та поваги

mb 004

Минулого тижня світ відзначив Міжнародний день білої тростини. Не залишились осторонь цієї дати і наші краяни. Уже традиційне дійство зібрало гостей у культурно-мистецькому центрі «Дозвілля» Тернопільського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих.

На зустріч завітали не тільки жителі області з вадами зору, а й їхні родичі, друзі, а також представники влади, зокрема мер Сергій Надал та очільниця управління освіти і науки Тернопільської міської ради Ольга Похиляк. Лунали теплі слова підтримки і вітань від гостей та пісні й гуморески від артистів-аматорів.

Окрім того, зустріч мала «ювілейну» родзинку, адже Тернопільському обласному навчально-інформаційному центру «Біла тростина», що об’єднує особливих краян, виповнилося п’ятнадцять років. Він орієнтований на людей, що здобули середню освіту, але прагнуть розвиватися і надалі.

— «Біла тростина» взяла на себе зобов’язання відкривати вікно у світ сліпим та слабозорим, тобто дбати про їх гармонійний розвиток, самореалізацію та інтеграцію в повноцінне суспільне життя. Ми ставимо собі за мету не тільки готувати їх до вступу у виш і досягати кар’єрного росту людей з обмеженими можливостями, а й сприяти тому, щоб вони створили міцні сім’ї, щоб стали освіченими батьками і кожен із відвідувачів центру був духовно багатою особистістю та жив повноцінним життям, — розповідає координатор «Білої тростини» Ганна Богатирьова. — Наразі нам це вдається, тому що маємо гарні здобутки. Серед учасників навчально-інформаційного центру — дипломовані спеціалісти, спортсмени, наприклад, Таня Шалапа, що в складі збірної України вже побувала в багатьох країнах світу, щасливі подружжя. Радістю повниться наш кожен день, коли ми бачимо цих людей.

Соломинкою, що допомогла побороти душевне спустошення, стала «Біла тростина» для сім’ї Пащаків зі Зборівського району. Після того як чоловік і батько Ігор утратив зір, рідні залишилися із труднощами сам на сам. У цей нелегкий період і дізналися про навчально-інформаційний центр.

mb 008

— Це нас просто врятувало, — пригадує дружина Ігоря Надія. — Тут хороша психологічна допомога, тут чоловік повернувся до комп’ютера, яким раніше захоплювався і добре в ньому розбирався. Ігорю розповіли про спеціальні програми, і він зміг знову його освоїти. Тепер вільно набирає текст, почав вивчати англійську мову. У цьому допомагає Ганна Іванівна, а ще ми «скачали» кілька аудіоуроків. Також Ігор слухає аудіокниги. Це все завдяки «Білій тростині». Якби не вона, то ми б, напевне, сиділи вдома і пробували подолати депресію самі.

На щастя, тепер родина віднайшла добрих друзів і порадників. Попри те, що дорога лише в один бік займає в них дві години (зустрічаються незрячі та слабозорі на окраїні обласного центру), намагаються навідуватися раз на тиждень. Адже у товаристві завжди цікаво, затишно, вміють підтримати і вислухати.

Відвідувачі «Білої тростини» не тільки працюють над самовдосконаленням та спілкуються між собою, а й заводять нові знайомства, зокрема, відвідують загальноосвітні школи. Такі візити, каже Ганна Богатирьова, потрібні насамперед для того, аби виховати в дітей почуття милосердя і толерантності.

— Суспільство повинне зрозуміти, що в ньому перебувають особи з обмеженими фізичними можливостями. Наші люди мають усвідомити, що до них треба ставитися толерантно, виважено, — каже педагог, ветеран «Білої тростини» Іван Колосовський. — Ми хочемо уваги і поваги. Це найголовніше. Тому що часто зустрічаємося з байдужістю оточення. Наприклад, приїхала маршрутка, хочеш сісти в неї, але доки допитаєшся, який номер, водій помічає незрячого пасажира з тростиною і втікає. Мусиш чекати наступної. Або ж їдеш у транспорті, цікавишся, яка це зупинка і чому її не оголошують, — а тебе роблять скандалістом. Так бути не повинно.

Проблем у слабозорих і незрячих багато. Від неремонтованих доріг із жахливими вибоїнами до відсутності психологічної допомоги. Хоча, як зауважує Надія Пащак, зрушити їх із мертвої точки не так і важко. Найпростіший варіант — заплющити очі, залишившись на кілька хвилин у темряві. Поставивши себе на чуже місце, українцям відразу стане зрозуміло, як допомогти людині з обмеженими можливостями, чим зарадити і, на перший погляд, у дріб’язкових проблемах.

— У нас є знайомі, які жаліються на те, що господарі кожного разу залишають машину в іншому місці біля будинку. А незрячий, який наштовхується на перешкоду, не знає, як її подолати, — розповідає пані Надія. — Ну і ще було б добре, якби держава трошечки у наш бік дивилася. Я не кажу про надзвичайну фінансову підтримку, бо нині і так важка ситуація в Україні, але хоча б у елементарних пристосуваннях. Узяти хоч би пандуси чи світлофори. Добре, що в центрі вони «розмовляють», але розташовані не скрізь, а люди незрячі, на жаль, є всюди.

Попри те, загартовані щоденними труднощами незрячі та слабозорі не втрачають оптимізму, любові до життя. Відкривають світу свої серця, готові ділитися з ним добром і власними талантами. Це підтверджують і слова культорганізатора Тернопільського навчально-виробничого підприємства Українського товариства сліпих та багаторазової лауреатки творчих конкурсів Світлани Гуски. Жінка розповідає, що коли більше десяти років тому прийшла на нове місце праці, тут було дуже мало учасників самодіяльності, а тепер колектив великий, потужний. З таким, усміхається пані Світлана, не соромно і концерт улаштувати, і на запросини з виступами в інше місто поїхати…

На фото: Іван Колосовський та Ганна Богатирьова; сім’я Пащаків.

Фото авторки

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини