Вільне життя

І дзвони мають долі

1

Якось побачила у давній пресі реклами дзвонарів: братів Фельчинських, котрі працювали у Калуші і Перемишлі, львів’янина Михайла Брилинського, мешканця Станіславова Володимира Магаса. Останній заінтригував, що його вироби «з найлучшого передвоєнного металю о чистім і звучнім голосі» (йдеться про часи ще перед Першою світовою).


Зацікавило: в чому секрет того металу? Та й, врешті, самих дзвонів? Щоб знайти відповідь, поспілкувалася з бучацьким підприємцем Василем Бабалою. Він єдиний в Україні володіє технологією відновлення старовинних дзвонів. За десять літ реанімував їх близько ста, і всі — безкоштовно.

Красномовне мовчання

Василь Васильович пояснює: є три школи дзвонарства — італійська, французька і східноєвропейська. Здавна кожен завод тримав марку, позначаючи свій виріб знаком: наприклад, два вузькі кільця і одне широке. Лиття дзвонів — справа дорога і тривала, бо є багато факторів, які впливають на якість металу. Важливе не лише суворе дотримання його хімічного складу (а це олово і мідь, що дають бронзу, до якої додають ще срібло), а навіть день, час та погодні умови.

2
«Давній майстер дуже дорого коштував, — пояснює співрозмовник. — Він працював не для кількості, а для якості. Дзвонарі були привілейованою верствою. Наприклад, цар Петро I роздавав їм землі і шанував на рівні з ливарниками гармат. Йшла постійна еволюція майстрів, вони вдосконалювалися. Бракованого ніколи не продавали, бо втратили б репутацію. Ще донині дзвонарством займаються династії: у 2000-х до мене приїжджав нащадок відомих польських ливарників братів Фельчинських. Пропонував п’ять років лити дзвони в Україні, а на шостий я мав би право використовувати їхню технологію. Тоді на дзвони був ажіотаж, бо країни СНД відбудовували церкви. Але я відмовився — на шостий рік уже би не було кому їх продавати».

Важливо, що і для лиття дзвона, і для його реставрації потрібне благословення священика. Навіть більше: значення має й те, хто бере участь в роботі. Пан Василь розповів таку історію. Дзвонар Володимир Лапінський із Нововолинська мав неправедного робітника, що випускав метал. А щоб робити речі для церкви (і щоб вони вдавалися), треба молитися, жити в чистоті. Власник мусив звільнити того чоловіка, бо з десяти дзвонів половина виходила бракованих. Знайшли нового, і процес пішов. Та їхню фірму чекало ще одне відкриття.

«Надійшло замовлення: у стислі терміни вилити дзвін на подарунок Києво-Печерській лаврі, — переповідає почуте Василь Бабала. — Приїхав спонсор, дав гроші. Дзвін зробили — а він не дзвонить. Шкода переплавляти, але шкода і викидати. Вже і спонсор не приїжджає… То вони того дзвона так і лишили в себе на території. Аж тут з’являється монах із лаври, хоче забрати. Кажуть йому: дзвін є, але юродивий. А монах не здається: нічого, каже, ми відмолимо. Через тиждень Лапінський до них телефонує, питає, як дзвін. А ті йому: «Знаєте, вже починає краще дзвонити». Це щось на рівні фантастики, але правда. Чи там, можливо, мало пройти старіння металу? Не знаю. Але кожен новий дзвін має звук відразу. Тому така історія вчить, що якість виробу залежить ще й від того, хто дає гроші. Не в усіх бізнесменів вони чесно зароблені».

Б’ють, а часом… на брухт здають

4
Дзвони також проживають життя.Хтось із них «трудиться» і має шану до глибокої старості, а когось розбивають чи крадуть на металобрухт. Бучацький реставратор знає про один такий із Чортківського району, що двічі(!) потрапляв на пункт збору брухту. Аж на третій раз, після ремонту в ливарному кооперативі «Іскра», власником якого є Василь Бабала, дзвін, віриться, уже назавжди повернувся додому. Ще один неприємний випадок: в «Іскрі» відновили дзвін із Підволочиського району. Після ремонту занесли його в дзвіницю, але не встигли підвісити. …І дзвона вкрали.

Трагічна доля і в дзвона з бучацького села Рукомиш. Його 1757 року церкві Святого Онуфрія подарував граф Микола Потоцький. Дзвін той понівечили більшовики: замотали в куфайки і били молотками. Розбивши на шматки, поїхали за підводою. А тим часом скалічений дар Потоцького місцеві люди закопали. Лежав у землі 60 літ, поки останній із втаємничених перед смертю не розкрив схованку. В «Іскрі» його дивом відновили з уламків. Та й нині пану Василеві приносять фрагменти дзвонів — як-от шматок чавунного із жіночого монастиря села Жизномир Бучацького району (на фото). Чавунні були дешевшими, хоч також добре виконували свою функцію.

А найдавніший із дзвонів, якого реанімував Василь Васильович, це 405-літній з Куропатників на Бережанщині. У нього особлива мелодійність, яку, вочевидь, дає срібло. «Той дзвін із 1610 року. А це вісім людських поколінь! Він настільки намолений, що сам став благодатним і віддає свою енергетику», — переконаний співрозмовник.

65
Якщо раніше ці ударні інструменти потерпали від військових (ті знімали їх для переплавки) або від радянських богоборців, то нині страждають від варварського ставлення. Пану Василеві прикро переповідати, як у дзвони б’ють всі, кому не лінь, думаючи, що чим сильніше — тим краще. Та й забувають, що дзвін треба зберігати як музичний інструмент, який може втратити звук, постраждати від корозії, перепаду температур… Навіть будова дзвіниці — ціла наука: неправильно поставлені стіни заглушуватимуть звук. А все це плебейство — наслідок того, що дзвони в Україні нікому не були потрібні цілих 70 літ.

По кому подзвін?

Що знаємо про ремесло лиття дзвонів? Василь Бабала каже, що, окрім вдалого сплаву металів, основне — секрети майстра. А їх тримали в таємниці: «Найстрашніше те, що розірвався ланцюг «майстер─учень». Технології передавалися якраз через нього. Професійні секрети втрачено, чужим їх ніхто не розкривав. Інша проблема — брак спеціалістів. Нема навіть звичайних ливарників! З іншого боку, з’явилися нові технології відливки дзвонів, електропечі. Та це ще не означає добру якість. Колись метал плавили на деревному вугіллі, а нині на коксі. Він то простіший у роботі, але вугілля давало виробу кращу структуру».

18
А чи можемо ми наздогнати втрачене? Василь Васильович вважає, що ні. Надто багато ми загубили в цій галузі. Щоправда, деякі проблиски надії все ж є. Щороку в Луцьку проводять конкурс дзвонарів. Туди кожен приїжджає зі своїм дзвоном, та й дітей вчать цьому мистецтву. Знання про давнє ремесло нині доводиться збирати по крихтах. Потроху тему досліджують науковці. Василь Бабала знайомий з івано-франківським професором Богданом Кіндратюком, став спонсором його монографії «Дзвонарська культура України». Також пана Василя, як досвідченого практика, запрошує на семінари професор із Луцька Галина Марчук, та робочі питання ніяк його не відпускають.

Але над відновленням дзвонарства треба працювати. Василь Бабала переконаний, що тоді в нас буде духовність, коли відбудуємо і повернемо все, що знищено за часів СРСР. «Буде духовність — то буде нація. Буде нація — буде й держава. А ми повалили — і думаємо, що нам все так просто минеться. Історія нам цього не пробачить». Як не пробачать і розбиті дзвони.

На фото: Василь БАБАЛА біля відреставрованого дзвона із церкви св. Онуфрія (с. Рукомиш); уламок монастирського дзвона; реклами із давньої преси.

Фото із архіву В. БАБАЛИ, В. БУРМИ та авторки

Loading...

Про автора

Вікторія Маньовська

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини