Вільне життя

3 жовтня «Вільному життю» виповнюється 76 років!

333

3 жовтня 1939 року побачив світ перший номер газети «Вільне життя». Нині газета, традиції якої продовжує «Вільне життя плюс», святкує 76-річчя.

Восьмого вересня виповнилося 17 років, як я прийшла у «ВЖ». А шість років тому до книжки, присвяченої 70-річчю «Вільного життя», писала цей текст. Відтоді багато води втекло. Орест Миколайович і Володимир Леонович уже в засвітах. І Данило Теличин, і Люба Рибак… Галя Сіра, Наталка Чорна вже в нас не працюють. Микола Василечко тепер наш позаштатний фотокор — і я вже не маю совісті під боком. А Мар’яна Бобрівець у штаті. З’явилося багато нових працівників. Наталя Вановська — в Канаді, Таня Данилюк (Валєєва) — в декретній відпустці. Зварич із Добровольським перестали грати в шахи.

…Усіх змінили події, що відбуваються в Україні. Ми вже не відзначаємо новоріччя, не веселимося з переодяганнями і пародіями… Тільки Бурма не змінився. Хоч йому найближчого святвечора виповниться 80, він досі наймолодший серед молодих. Досі його наспіви лунають між поверхами… Досі живе в номер, від відрядження до відрядження. А поки Бурма співає, все не так уже й погано, все буде добре. І в Україні, і в моєму «ВЖ».

Я є такою, якою стала у «ВЖ»

Не впевнена, що мені вдалося б настільки полюбити журналістику, якби ми з нею знайшли одне одного не у «Вільному житті». «ВЖ» для мене — це передусім люди, спілкування, особлива атмосфера, а вже потім — газета, місце роботи.

Я потрапила у вільножиттівський колектив відразу після закінчення університету. Любов Петрівна Левицька, маючи намір омолодити колектив, порекомендувала мене редакторові, бо ми з її сином Юрком брали участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови й літератури. Так із безтурботних веселих днів, із життя від сесії до сесії раптово стрибнула в шалені редакційні будні, наче з високої вишки в морські глибини, наївно ототожнюючи незграбні рухи руками й ногами з умінням плавати… Я схудла, оскільки в довжелезному переліку справ на день ніколи не писала «13.00 — пообідати». Я часто поверталася з роботи на таксі о другій ночі, так і не вступивши у змову з натхненням, почала спати по чотири години на добу, з жахом розглядала роздруківки своїх матеріалів, червоних від виправлень.

2

«Журналістика — це не творчість, це ремесло. Виснажлива праця», — розчарував мене якось Микола Іванович Добровольський і порадив утікати в літературу. Та я не послухала його. Каралась, мучилась, але не каялася. Часто в кінці робочого дня він кликав мене до себе, замикав кабінет, висував шухляду, де стояв старенький касетний магнітофон, і вмикав класичну музику — так ми релаксували. Микола Іванович надзвичайно багато вкладав у мене, хоча його ніхто не зобов’язував, ніхто йому за це не платив… «Етель-Ліліан, зайдіть до мене», — просив по сім разів на день — і я щоразу потерпала. А 19 січня 1999 року покликав і показав мою інформаційну замітку без жодного виправлення. Це була моя перша перемога.

За 11 років у «ВЖ» я часто перемагала, в тому числі й себе. Переконана: це в мене не виходило б настільки впевнено й легко, якби не ті, котрі ділили зі мною редакційні будні. Я ніколи не полюбила б мандрівок-відряджень, якби не водій Орест Миколайович Коваль. Ми багато разів, як співається у пісеньці на слова Миколи Лукашкевича, «облетіли цілу область, як орли» (для вузького вжитку — «обскакали, як козли»). Щоразу з ранку до обіду я чекала, поки ми заїдемо в якийсь лісок, розкладемо на капоті свої бутерброди і будемо слухати ліс. Це він, заядлий мисливець і природолюб, навчив мене чути його. Завдяки Оресту Миколайовичу я знаю, що оте село — «довге, як собача пісня», а за он тим «світ дошками забитий». А коли бачу в селі великий ошатний дім, пригадую коментар Ореста Миколайовича: «Ото якесь бідацтво на хату стягнулося. Певно, з останнього…»

Особливо весело й цікаво їздити у відрядження з Бурмою. Щоразу, опиняючись із ним в одній машині, думаю: буде колись що внукам розказати! Бурма — феноменальний чоловік. Його на Тернопіллі знає кожен Бровко. Але якось у Високому на Монастирищині він вийшов сфотографувати церкву. Ходить, прилаштовується, аж тут — бабця з костуром: бродять, мовляв, усілякі, недавно чашу поцупили. А Орест Миколайович її підкликав і по-змовницьки тихенько каже: «Та то він (Бурма) і вкрав». Що тут зчинилося!

Повертаючись із відряджень, ми рідко коли їдемо додому. День, що минув у газеті без нас, не відпускає на відпочинок. Хочеться зайти в редакцію бодай для того, щоби хтось тебе спитав, як з’їздила, і запарив кави.

Навіть у холодному незатишному «Збручі» був один кабінет, куди мене притягував, як магнітом, кавовий аромат. Віра Касіян і Таня Данилюк гріли на масляному калорифері глиняні горнятка й запарювали в них каву. Це була найсмачніша і найдухмяніша кава, яку я коли-небудь пила.

Згодом у цьому маленькому кабінеті поселився Володимир Сушкевич. Вранці він заглядав до нас і казав: «Як будете мені робити каву, то долийте коньяку», хоча ніколи не пив ні кави, ні, тим паче, спиртного. Саме Володимир Леонович став для мене своєрідним гідом у добру літературу. Він підказував мені, що треба прочитати обов’язково. Завдяки йому я пізнала Паустовського, Ірину Вільде, Солоухіна. Він подарував стільки прекрасних книг класики світової дитячої літератури моїй дочці. «Катрусю, дарую тобі книжку, яку б я так хотів мати десь так у році 1945-му», — написав на «Золотому колесі» Самуїла Маршака.

1

А коли я зацікавилася живописом Валентина Сєрова, подарував мені дивовижно гарний, глянцевий, кольоровий, товстезний альбом Сєрова з портретом Іди Рубінштейн — одним із моїх улюблених полотен художника — на обкладинці.

…Мене завжди дивувала одна вільножиттівська особливість. Коли всі нормальні люди вкінці робочого дня йшли додому, в нашій редакції життя тільки починалося. Петро Степанович, Орест Богданович і Микола Іванович починали грати в шахи — і на весь поверх було чутно, як стукають по шахівниці фігури і клацає годинник. Потім Федоришин ішов вечеряти, бо живе за чітким режимом, а Добровольський зі Зваричем уже не могли спинитися. За улюбленим заняттям їх заставала ніч… Згодом дружини виявляли, що їхніх чоловіків немає вдома, і починали телефонувати до них на роботу.

3

У кінці дня Галя Сіра одягала махрові шкарпетки, перевзувалася в кімнатні тапочки й бралася за писанину. На аркуші спочатку мав з’явитися заголовок. Для мене це нонсенс, бо досі маю проблему із заголовками. Вони в мене виникають вкінці, коли текст повністю готовий, або ж я ходила за ними до Сірої. Коли на першій сторінці рукопису Галина Михайлівна щось креслила — тут же зминала й викидала аркуш у смітничку й брала новий. Бо перша сторінка мала бути ідеальною.

Тепер ми всі давно працюємо на комп’ютерах. Але той сірий газетний папір, порізаний на формат А-4, досі асоціюється в мене з інтимністю творчості. Тільки йому — не комп’ютеру – я довіряю, приміром, свої вірші. До речі, вони зазвичай «нападають» на мене за моїм письмовим столом, вкінці робочого дня, коли, здавалося б, усі нормальні люди вже мали б вечеряти вдома.

…Переселившись у нове приміщення, я попервах, ідучи на роботу, за звичкою звертала до «Збруча». Якось не втрималася — увійшла, відчинила металеву решітку, потім — свій кабінет. Я боялася, щоби, бува, ми не залишили в тих стінах трошки «ВЖ». Бо перевезти архіви, книги, техніку, вазони — це півсправи. Головне — не забути особливої атмосфери, в якій так комфортно було працювати, в якій навіть журналістське ремесло набувало ознак творчості…

Дарма боялася. Бо і в новому приміщенні після роботи й у вихідні чутно стукіт фігур по шахівниці й клацання годинника, наспіви вічно молодого Бурми («Есть еще образованье души — самое висшее образованье-е-е…»), кавовий аромат із Таниного кабінету, перестук підборів Наталки Чорної, котра для всіх залишається Турчин, як і я — Лісанковою. І мені чоловік уже дорікнув, що я живу у «Вільному житті»… Та я не ображаюся, бо саме у «ВЖ» ми з ним і познайомилися.

4

Нині з упевненістю можу сказати: я є такою, якою стала у «ВЖ». Люди, котрі тут працюють, — мої вчителі, вихователі, порадники, друга родина. Вони — найцінніше, що є в газеті. Майже кожен із них — особливий світ, особливий талант, неповторність. Через нашу газету пройшло багато людей. І я думаю, що ті, котрі любили її менше або більше любили в ній себе, відсіялися. Приходять нові, молоді.

Донедавна з нами працював Микола Василечко. Він був адміністратором сайту газети, а за сумісництвом — моєю совістю, бо його відповідальність і скрупульозність у роботі надзвичайно дисциплінують. Рада, що з нами співпрацює Мар’яна Бобрівець. Свого часу їй запропонували добру роботу в іншому ЗМІ, а вона відмовилася, з’ясувавши, що тоді не зможе дописувати до «ВЖ». Особлива дитина. Дасть Бог, доросте й до дівчинки. Адже всіх редакційних жінок, залежно від віку, Микола Лукашевич називає або дітьми, або дівчатками.

Газета — також жіночого роду. Згідно з теорією Микола Антоновича, вже дівчинка. Не за віком мудра, серйозна, добре вихована, етична до останнього знака у вихідних даних, з незаплямованою світлою репутацією. Хай щастить їй на славну долю, відданих працівників, вірних і нових читачів, котрі любитимуть її так, як люблю я —

Ліля КОСТИШИН

Фото з архіву редакції

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини