Вільне життя

Україна для Олександра Захарченка — понад усе!

Привезла з поїздки на Донеччину повне серце болю і співчуття. А ще в ньому назавжди залишаться люди, котрі там підводять Україну з колін. Один із таких — Олександр Захарченко. Звісно, не той, про якого ви подумали. Знайомством зі своїм Захарченком я пишаюся і схиляю коліно перед ним та його родиною…

Відстоювати Україну словом і ділом там, де це подекуди небезпечно, — героїзм. Мало кому вистачає для цього сили духу. А ще його постійно підточує витончена антиукраїнська пропаганда. Проте подружжя Захарченків із Дзержинська на Донеччині ─ невразливе.

На позиціях наші бійці зустрічають Олександра й Ірину обіймами. Вони вивантажують хлопцям продукти: ще теплий хліб та картоплю, пиріжки, молоко, салати і приймають замовлення. На початках свого волонтерства, кажуть, шукали, хто потребує допомоги. А потім хлопці вже самі почали виходити з ними на зв’язок.

Олександр — працівник місцевого водоканалу, член міської організації ВО «Свобода». Щоправда, нині вона налічує всього троє осіб, бо дехто виїхав, дехто воює. Берегиня сім’ї пані Ірина — мікробіолог, уже на заслуженому відпочинку. Вони зі своїми двома дітьми вчили історію України не за підручниками, тому дивляться новини в Інтернеті, а не по телевізору, й гуртують довкола себе людей, котрі хочуть жити в Україні.

Звісно, волонтерство в Дзержинську далеко не в такому розвої, як у центрі чи на заході України. Але там його паростки проростають крізь бетон байдужості.

— Багато хто боїться допомагати нашим бійцям, — ділиться Ірина Захарченко. — Багато хто допомагає підпільно, щоб ніхто не знав. Їх можна зрозуміти. Бо нас на початках називали фашистами, зрадниками, підкидали записки з образами й погрозами.

— Але ми й не думали виїжджати зі свого міста, — додає Олександр, — бо у вигнанні теж погано. А тут багато роботи. Ще після помаранчевої революції я почав писати різні просвітницькі статті, щоби роз’яснити людям, що таке Україна, Партія регіонів. Вони переважно не знають, що таке фашизм, хто такий Бандера, а всі про це говорять. Тому я роздруковую і розповсюджую інформацію, роздаю правильні книжки.

Нині багато хто каже: «Ми були за незалежну республіку в складі України». А чому ж ви тоді, запитую, кликали Путіна й розмахували на мітингах триколорами? Але що казати, коли наш мер 17 років при владі й завжди казав, що Україна — це погано, а Росія — добре. Саме місцева влада почала організовувати озброєні банди…

Запустити руйнівний механізм у шахтарському місті було нескладно. Шахтарям колись жилося добре. Декотрі з них усю Європу об’їздили, псів щодня м’ясом годували. Оскільки мислення в них радянське, то й потягнулися до Росії, ностальгуючи за легким життям у Союзі. Нині вже багато хто прозрів — війна допомогла. А такі, як Захарченки, намагаються прищепити їм патріотизм. Хоч його тендітні живці непросто вкладати під товсту кору антиукраїнської пропаганди. Але знаєте, навіть у пиріжках пані Ірини патріотизму більше, ніж у промовах прем’єр-міністра України і вишиванках новообраних мерів разом узятих.

На фото: подружжя Захарченків із донькою Юлею.

Фото авторки

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини