Вільне життя

«Золота медаль» Марії Пустельник

Журналістські стежки привели нас до Чорткова. Ми зустрілися з вельми цікавою особистістю — директором місцевої суботньої школи польської мови при Чортківському культурно-освітньому товаристві ім. Міцкевича пані Марією Пустельник. Таких освітніх закладів є лише три в області: у Тернополі, в Чорткові та в Кременці.

Пані Марія заснувала школу та очолює її ось уже 22 рік. Щороку зі всього світу до неї приходять листівки: це випускники вітають чортківську школу. А Марії Адольфівні є чим гордитися: її вихованці навчаються у провідних вишах Польщі та інших країн.

Від алфавіту до вишів ЄС

Головне, на чому акцентує педагог, це те, що її школа не комерційна, а безкоштовна. Навчальний заклад користується популярністю: цьогоріч є майже 180 учнів, у тому числі чотири перші класи. Суботня школа зареєстрована Міністерством освіти і науки України, її визнали на державному рівні. Учні беруть участь у польських конкурсах («Креси», «Чи знаєш цю країну?») й концертах на території сусідньої країни. Скільки перемог мають — годі й перелічити. А ще взимку, на Миколая, в гості до них приїжджають харцежи — польські скаути.

«Школа — це праця мого життя, — каже пані Марія. — Починати було дуже непросто. Треба було напрацюватися. Для мене важливо, що наш освітній заклад міститься в школі — це шоста школа на вулиці Залізничній, 10. Тепер з’явилося безліч приватних центрів вивчення іноземних мов. Та це все комерційні проекти. Так, у них чудові умови і технічні засоби. Але у викладанні немає душі! Там тільки гроші. А в навчання треба вкладати душу і любов. Треба тим жити».

Втім, на мій погляд, учні суботньої школи також не почуваються обділеними в навчальних засобах. Які чудові сучасні книжки показувала мені пані Марія, а ще й скільки фахових історичних видань є у неї: «Говорять віки», «Краковіа Леополіс» тощо. Але книжками школярське життя в Чорткові не обмежується. Влітку учні їздять до Польщі на відпочинок та екскурсії. Щороку в червні 200 дітей з України, зокрема і чортківців, запрошує ксьондз Богдан Янік, директор відпочинково-реабілітаційного центру в Мичковцях. «Який це чудовий центр! — Марія Адольфівна не стримує захвату. — Найчистіша екологічна зона Польщі. Він розташований у Бєщадах, недалеко від Словєнського озера. Туди наші діти їздять від 1997 року».

Завдяки прихильності польського духовенства, голів міст й інших добродійників учні школи мають можливість знайомитися з культурою сусідньої держави. А вперше з часів незалежності відвідати Польщу вони змогли за активного сприяння Генерального Консульства Республіки Польща у Львові та завдяки зусиллям пані Пустельник. Тоді вдалося отримати запрошення для сорока осіб у реабілітаційний центр апітерапії в Кам’янній. Три тижні гості оздоровлювалися там від наслідків радіаційного забруднення.

Коріння треба берегти

Пані Марія добре знається на польській історії, але й небайдужа до минулого Чорткова. Листівки, старі фотокартки, наукові праці — чого лиш немає в сімейній бібліотеці Пустельників. Марія Адольфівна пам’ятає ще багато усних переказів про місто, почутих від рідних. Наприклад, про місцевий костел: «Мій свекор був маленьким, коли італійці будували наш костел. Весь Чортків і вся Вигнанка тоді сходилися дивитися. А багато місцевих людей ще й працювало на будові». Неоготичну римо-католицьку святиню запроектував архітектор Ян Сас-Зубжицький. Кілька літ тому пані Марія допомагала організовувати в Чорткові виставку його пам’яті, з якою приїжджав внук Зубжицького, мешканець Львова. А ще, якщо вдасться вам колись побувати в місцевому музеї-їдальні «Пан Чартковський», зверніть увагу на польські книжки. Цілу машину художніх видань цьому закладу віддала саме Марія Пустельник. А власник створив із ними такий оригінальний інтер’єр.

Директорка суботньої школи каже, що точної цифри поляків в Україні ще ніхто не назвав. У переписах населення навіть за незалежності траплялися помилки. До того ж багато поляків ще з радянських часів боялися признаватися до своєї національності. Але тепер почалася потужна хвиля пошуків польського коріння. Не останню роль тут відіграє бажання отримати Карту поляка, бо ж діти з польським корінням претендують на здобуття безкоштовної освіти в Польщі. Та навіть якщо й це єдина причина цікавості до родоводу — однаково це добре. Бо коли батьки дещо байдужі до предків, то внуки навпаки можуть загорітися великою цікавістю до генеалогічного дерева.

Пані Марія Пустельник свій родовід знає добре. Каже, що багато патріотизму їй передалось від матері-польки, хоч і була вона звичайного роду. А ось батько пані Марії Адольф Худзіцький походив із знаної шляхетської родини.

Ті, що перейшли Збруч

Особливої уваги заслуговує родоначальник гілки Худзіцьких на Поділлі — Кароль Худзіцький. Його біографія доволі цікава. Молодий шляхтич із Любельщизни Кароль прийшов до нас, тоді ще на територію Австро-Угорщини, у 1864 році. Юнак брав участь у польському січневому повстанні 1863─1864 років. Згодом був змушений рятуватися втечею.

«Польщі немає, вона розділена між трьома державами: Росією, Австрією і Пруссією, — пояснює події тих часів пані Пустельник. — Ціле XIX століття тривали повстання, поляки боролися за свою незалежність. Січневе повстання — одне з найбільших і найдраматичніших. Шляхта була його основною рушійною силою».

Повстання тривало півтора року, а потім переросло в партизанську війну. Партизанські загони мали по десять тисяч чоловік, каже пані Марія, тож це була справжня армія. Повстанці сподівалися, що повернуть Польщі незалежність. Але ні: все закінчилося поразкою, а «вольнодумників» російський цар жорстоко покарав. П’ятьох активістів повісили (а страти робили привселюдно) та почали репресії: масові розстріли, депортації сімей, конфіскації маєтків… Проте доволі велика кількість повстанців (пані Пустельник гадає, що кільканадцять тисяч) утекли: перейшли Збруч на сторону Австрії. Було це в районі Гусятина. Російську прикордонну заставу легко подолали, а тут, на території чужої держави, мусіли здатися. Очевидно, розраховували на м’яке серце імператора Франца Йосифа. І не прогадали: австрієць був ліберальною людиною, та й проти його імперії втікачі не виступали.

«Частину з цих повстанців австрійці посадили в тюрму. Вона тоді містилася в Чортківському замку. Решту втікачів розмістили в інших місцях. Їх була таки велика кількість, бо кордон вони переходили не тільки біля Гусятина, а й де лише вдавалося», — каже Марія Адольфівна. Франц Йосиф не міг довго тримати повстанців у тюрмі, тим паче, що вже й російський цар почав «поминатися» за ними, хотів їх знищити. Австрійський імператор не хотів допустити такої великої крові. Вирішив відправити поляків у Італію, а далі — на корабель і до Америки, Новий світ розбудовувати.

«Повстанців вели з чортківської тюрми і частина з них втекла. Одним із них був Кароль Худзіцький. Він залишився тут без нічого. Але створив сім’ю: в Нижбірку Скалатського повіту одружився з Антоніною Вощинською. Тут на Поділлі він заснував рід Худзіцьких і до Польщі більше не повернувся», — розповідає пані Марія. Кароль Худзіцький мав трьох дітей — двох синів і доньку. Молодший син Леон мав уже шестеро дітей, наймолодшим (1905 р. н.) з яких був Адольф. Він же — батько пані Марії.

Родина Худзіцьких була відомою у Чорткові. Станіслав, один із нащадків Кароля, мав у передмісті Синякова великий будинок та масарний (м’ясний) цех. Найкращими чортківськими виробниками ковбас були два підприємці — Піховський і Худзіцький. Якось пані Пустельник навіть вдалося знайти вивіску із магазину Станіслава. На ній був зображений родовий герб Худзіцьких. Але, на жаль, та вивіска потім знову загубилася.

«Ліпшого ордену не треба!»

Чортківське культурно-освітнє товариство ім. Міцкевича опікується ще й військовим цвинтарем польських легіонерів, котрі полягли у 1918─1920 роках. Це кладовище було відновлене у 2007 році завдяки великим старанням голови товариства Марії Пустельник та міністра Ради охорони пам’яті і мучеництва Польщі Анджея Пшевозьніка, а також за сприяння тодішнього мера Чорткова Ігоря Билиці.

Марія Адольфівна розповідає, що боролася за упорядкування цвинтаря з 1995 року. Довелося багато наїздитися, писати звернення, оббивати пороги чиновників. Та навіть згодом, коли розпочалися роботи, активістка зіштовхнулася із серйозною протидією. Тому довелося ще й їздити до обласних архітекторів, просити допомоги. Нині на цвинтарі легіонерів упорядковано 96 могил. Є таблиця на трьох мовах і пам’ятна стела.

Але це далеко не всі могили, каже Марія Адольфівна. «Вони спочивають ще й там далі, за межами огорожі. На кістках польських солдатів уже чужі могили. Старий військовий цвинтар займав площу аж до дороги. І пам’ятна стела була іншою. В 1930-х її виготовили з крихти, тому швидко знищилася. Але найгірше, що під час Другої світової сюди заїхав російський танк і, мабуть, стріляв по тому пам’ятнику. А ще багато могил «подавив». Потім тут було сміттєзвалище…»

Відновлюючи цвинтар, жінці багато довелося натерпітися і находитися чиновницькими кабінетами. Але пані Марія каже, що воно було того варте. Нині місцеве товариство опікується могилами, прибирає. «Треба напрацюватися, — зізнається пані Пустельник, — але для мене це справа честі. По всіх церквах Чорткова священики кажуть: «Подивіться на тих поляків! Як вони пильнують свій цвинтар! Вам не соромно, що ви занедбали могили своїх предків?» То коли чую такі слова, ліпшого ордену мені не треба. Це моя «золота медаль»!»

Коли про освячення чортківського військового цвинтаря написав польськомовний часопис «Наші дороги», то пані Марію знайшла її родичка із Вроцлава Беата Кульчицька. Ця жінка активно вивчає генеалогічне дерево Худзіцьких, і його подільська гілка стала ще однією знахідкою. А мешкають нащадки шляхтичів із Любельщизни по всьому світу.

Невипадковий випадок

Марія Адольфівна багато літ шукала могилу свого предка Худзіцького. Батьки розповідали, що похований він на чортківському цвинтарі. Жінка переконана, що січневі повстанці знайшли спочинок у кожному райцентрі Поділля. Колись вона бачила по польському каналі «Полонія» передачу про могили цих героїв на «кресах». Польські журналісти знімали на львівських кладовищах — і там доволі багато таких могил. Та полякам легше було приїхати сюди у відрядження і віднайти істориків, ніж пані Марії знайти місце спочинку прадіда.

Але допоміг випадок. На цвинтарі розчищали від сміття площу під нові могили. І раптом — якась плита з іноземними надписами. А поруч, біля каплички мучеників-домініканців, саме прибирала парафіянка костелу. Робітники попросили її прочитати напис. Та прочитала: «Тут спочиває Кароль Худзіцькі і його дружина Антоніна». І відразу побігла до пані Марії, бо ж знала про її багаторічні пошуки. Згодом Марія Адольфівна встановила на могилі предка таку почесну таблицю: «Тут спочиває великий патріот Польщі Кароль Худзіцький, січневий повстанець, який заснував рід Худзіцьких на Поділлі».

…Розповідаючи про свого славного предка, Марія Адольфівна наголошувала на тім, що Бог керує усіма нашими стежками. Виходить, Він задумав, аби молодий шляхтич Кароль опинився саме на Поділлі. А ще покерував так, аби шляхи пані Марії Пустельник були тісно пов’язані з Україною. І таки чимало вона зробила. Її праця удостоїлася нагород. 1998-го отримала відзнаку «Заслужена для польської культури» від міністра культури та мистецтва Польщі. 2008-го Управління у справах комбатантів і репресованих у Варшаві нагородило її медаллю «Pro Memoria» за особливі заслуги у збереженні пам’яті про людей та їхні вчинки… А наступного року пані Пустельник отримала «Кавалерський Хрест за заслуги перед Республікою Польща» із рук тодішнього президента Леха Качинського. Та не менші її нагороди — це ті листівки-ластів’ята, які летять щороку до її оселі від вдячних учнів зі всього світу.

На фото: Марія Пустельник біля могили прадіда Кароля; світлини з життя школи; Кароль Худзіцький із дітьми і таблиця на його могилі; на цвинтарі польських легіонерів.

Фото Василя Бурми

Loading...

Про автора

Вікторія Маньовська

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини