Вільне життя

Рік втрачених можливостей

3689

У року, що минає, невеселе обличчя. Бо що найбільш запам’яталося? Гучний теракт у Парижі, збитий російський літак над Синаєм, лавина біженців у Європу, війна в Україні і Сирії… А ще паводки, тайфуни, надспекотне літо, що випалювало землю і все на ній, пожежі, вибухи, аварії…

І все спрямоване проти людини, її права на життя, на елементарні добробут і захищеність. Та у світі, котрий звемо цивілізованим, на її боці держави, що намагаються полегшити страждання людей, знайти вихід навіть із, здавалось би, безвихідних ситуацій (он як зуміли «розрулити» проблему із сирійськими біженцями).

Про Україну цього, на жаль, не скажеш. 2015-й не приніс нам закінчення війни на Донбасі. Мінські домовленості лише трохи пригасили гостроту конфлікту. Наші вояки уже не гинуть десятками щодня. І все ж рідко трапляється якась доба без смертей, а без поранених, не знаю, чи й була така. Ситуація «ні війни, ні миру» деморалізує військо і дратує суспільство: усім вже хочеться жити нарешті в мирній країні. Та тільки лише нашого бажання замало для цього. Адже зрозуміло: Росія просто так Україну в спокої не залишить.

Ось чому лінія розмежування між непідконтрольним Україні Донбасом і рештою країни – це надовго: щоб та нечисть не посунула на мирні території. Днями мала нагоду спілкуватись із заступником командира першої батареї 72-ї механізованої бригади майором Миколою Гришковим. Він телефонував у Чортківський педколедж і дякував за подарунки бійцям до святого Миколая. Я напросилася сказати йому кілька слів. Привітала з прийдешнім Новим роком та Різдвом Христовим, побажала вистояти і живими повернутись до своїх родин. А потім сказала те, що думала: ви наш живий щит, наша броня, наш заслін від навіженого сусіда та його прибічників. Ваше стояння там, нерідко в нелюдських умовах, конче потрібне, бо то запорука спокою і миру по всій Україні. Передайте хлопцям, що ми цінуємо їхній щоденний подвиг. І простіть нам, що не всі це розуміють, що недостатньо про вас дбаємо, що зміліли волонтерські потоки… А у відповідь почула, власне, те, що можуть сказати справжні захисники: вони теж знають, задля чого там стоять, і не підуть зі своїх позицій доти, поки ворог не буде відкинутий за межі України. А кожна вісточка з мирних територій, кожен подаруночок, особливо дитячий, приїзд волонтерів, їхня дружня підтримка тільки додають воякам сил, відчуття того, що за ними і з ними вся Україна.

Та коли поглянемо, чим цьогоріч жила мирна частина країни, дуже важко знайти хоч щось із знаком плюс, суцільні мінуси. Влада тішиться, що вже наступного року Україна матиме безвізовий режим із країнами Євросоюзу. Назагал, звісно, це справа непогана, але, будемо відверті, не першочергова потреба зубожілого народу. А ось те, що пече всіх і кожного, або ж не вирішується, або ж якщо й вирішується, то на шкоду людям. Реформи, про які стільки розмов і мали б уже дати хоч якісь позитивні результати, не те що пробуксовують, а здійснюються супроти людей, що в медицині, що в освіті, що в соціальному захисті. То що вже казати про карколомне зростання цін і тарифів. Когось, може, й рятують субсидії (хто їх оформив), але перетворюються на цілковите утриманство: люди не мають потреби економити газ, воду, електроенергію, бо держава все оплатить, та ще й винною залишиться. А активний прошарок українців, який заробляє трохи більше за мінімальні зарплати, не тільки платить утридорога, а й змушений в усьому економити, щоб не платити ще більше. Тоді як хитруни уже винаходять «правило буравчика» (вислів Аркадія Райкіна): їм вигідніше отримувати зарплату в конвертах, а високооплачувані чиновники виписуються зі своїх квартир: так і субсидії отримують, і зарплата залишається при них. Можливо, автори субсидій справді хотіли, як краще, а вийшло, як завжди.

Уже стукають касками по асфальту під Кабміном шахтарі: твердять, за ту зарплату, що їм залишили, неможливо вижити. Протестують чорнобильці: їхньої пенсії не вистачає на прожиття і лікування. Боляче дивитись на міських пенсіонерів, які не мають дач та городів: як вони у ці передноворічні дні рахують свої копійки і купують по одній-дві морквини та по 100-200 грамів вареної ковбаси й стоять у довгих чергах за хлібом, де він на кілька копійок дешевший, ніж у магазинах. Про безхатьків уже й не кажу: люди, що порпаються в смітниках, — це ганьба країни, яка вважає, що розташовані в центрі Європи. Усі реформи зводяться до того, щоб максимально скоротити витрати, прибрати усі пільги, високими інфляцією та цінами знизити доходи людей. Натомість підвищують усе, що можна підвищити: податки, акцизи… Наш народ настільки зубожів, що й уявити важко. Так, за словами екс-міністра економіки Богдана Данилишина, Україна нині опинилася серед таких країн світу, як Нікарагуа, Судан, Джибуті та Замбія, рівень ВВП на душу населення яких становить близько двох тисяч доларів США. Це майже втричі менше, ніж в Алжирі, Анголі, Еквадорі та Македонії, у п’ять разів – ніж у Мексиці, Туреччині, Малайзії і Лівані, в десять разів – ніж у Словенії, Чехії та Словаччині. У сьогоднішньої влади, каже екс-міністр, немає реальних планів виходу з кризи. Ми живемо від траншу до траншу. Під це приймаються закони, яких ніхто не читає. Це – шлях у нікуди.

Як тут не згадати блаженнійшого Святослава Шевчука, главу УГКЦ, який, говорячи про Голодомор, зазначав: «Ми бачимо, що в історії ще і ще раз відтворюється притча про безумного правителя. Але сьогодні, згадуючи мільйони жертв цього величезного злочину, молячись за них перед Божим престолом, пильнуймо, щоб такі злочини не повторювалися на нашій землі. Бо безумних правителів є дуже багато й сьогодні… Не забирайте в людей останнього. Не перекладайте тяжкі тягарі нашого сучасного життя на плечі найслабших, на плечі тих, хто сьогодні не має за що жити. Слухаймо голосу Божої мудрості, який учить правильно управляти тією землею, яку дано нам сьогодні як обітовану для нашого посідання».

Мабуть, у цьому і весь корінь зла, що постмайданне керівництво не чує цього голосу Божої мудрості й управляє країною не в інтересах народу. І це не лише мої відчуття. Ось що сказав на громадянському антикорупційному форумі одеський «губернатор» Михайло Саакашвілі, який знає цю систему управління зсередини: «Революції для народу ще не було. Революція відбулась для тих, хто сів на старі схеми і вже відзначив свій перший мільярд. По-новому стали жити міністри, їхні лакеї, а народ став жити гірше. У нас найбідніша країна, але найбагатші чиновники та їхні родичі». А це про тих, хто біля державного керма: «Українська еліта засиділась за 25 років: одні і ті ж люди, одні і ті ж куми. Вони не тільки людям набридли, а й одне одному».

Звичайно, в умовах війни, спаду економіки сподіватись на поліпшення життя щонайменше наївно. Але чому в одних забирають елементарні засоби, щоб просто вижити в нинішній ситуації, а один з найвищих чиновників таємно святкує свій перший мільярд, що вже стало притчею во язицех? Чому навіть такий зубожілий народ ще знаходить можливість підтримати українське військо, та не чутно, щоб найвище чиновництво подарувало фронту за власний (не державний) кошт танк, літак чи щось дрібніше, але з такою ж щирістю і жертовністю, як це роблять прості люди. Отієї жертовності у служінні своїй країні та її народові завжди бракувало українській еліті. І нинішня, на жаль, не виняток.

Ось такі невеселі думки під новорічну ялинку. І їх не можуть приглушити ні яскраві вогні на лісових красунях у наших містах, ні «пєсні-пляскі» (саме в російському виконанні і з російським душком) з екранів наших телевізорів. І все ж нотку оптимізму хочеться додати, бо як без нього вступати у новий рік. Ще раз звертаюсь до слів блаженнійшого Святослава: «А до всіх, хто з тривогою думає, як переживемо цю зиму, як перебудемо час економічної скрути й розрухи в нашій державі, звертаюсь зі словом утіхи й надії. Бог продовжує дбати про нас, навіть коли безумці не знають, як правильно управляти Божою землею. Всемудрий Господь, як джерело нашого життя, – разом із нами». Церква взагалі закликає в цю сутужну пору не применшувати, а посилювати молитви, щоб Бог допомагав і нам, і нашій владі усвідомлювати своє покликання на цій землі й жити та діяти за Божими законами.

А з іншого боку, використовуймо найменшу можливість, щоб підтримати одне одного, а надто немічнішого і слабшого за нас. Не скупімось на добрі вчинки, на теплі слова, на щире розуміння свого ближнього. Тим більше, що ми в очікуванні Різдва, тої святої ночі, коли Бог сходить до людей малим Дитятком, щоб спочатку розділити їхню долю, а відтак вказати їм дорогу до спасіння. Не срібла-злата Він чекає від нас, а щирої любові поміж себе. Коли зберемося за родинним столом, згадаймо найперше наших захисників, тих, хто зустрічатиме Новий рік і Різдво на передовій – в окопах та на блокпостах. А ще тих, хто в полоні, хто страждає і сумує за втраченими рідними. Наша підтримка їм – то найкраща подяка.

З Новим роком вас, дорогі наші читачі! Будемо сподіватись, що 2016-й стане роком прозріння нації та її еліти і дух Майдану не вивітриться з наших сердець. Тепла в кожен наш дім, надії у кожне серце, віри в свої сили і в те, що разом ми вистоїмо і Україна буде. Наша з вами Україна.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини