Вільне життя

«Чи ми ще зійдемося знову?»

5213

Укотре переконуюсь: Львівський національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької уміє тримати руку на пульсі дня. І не просто тримати, а й пропонувати глядачеві свої шляхи розв’язання болючих проблем сьогодення.

Більше того, поки інші театри нарікають на відсутність сучасної драматургії (а проблема ця справді існує) та шукають натхнення у чужих – не лише за географією, а й за проблематикою – п’єсах, заньківчани творять власну драматургію, коли їх щось дуже запече-заболить. Так з’явився свого часу «Неаполь – місто Попелюшок» (про наших заробітчанок), а тепер і «Безодня» – драматична притча про українців заходу та сходу – розсварених і зчуженілих через війну на Донбасі.

Нещодавно цю виставу переглянули і тернополяни. І треба було бачити, як приймали вони виставу, як довго, стоячи, аплодували, вигукували «браво!» і не відпускали артистів зі сцени. Мабуть, із півзали (переповненої, як завжди на виставах заньківчан) плакало. Це було справжнє очищення, бо і артистів, і глядачів пронизували один біль й одна тривога: що з нами відбувається і чи можливе примирення між українцями після того, як вони вбивали одне одного у цій незрозумілій для багатьох війні. До слова, дуже доречним став епіграф до п’єси – Шевченкові рядки із вірша «В казематі»: «Чи ми ще зійдемося знову, Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли!»

Написав і поставив «Безодню» молодий режисер заньківчан Орест Огородник. Талановитий митець, який поки що не має жодних офіційних звань, але в його доробку вже цілий ряд дуже достойних робіт.

В основі п’єси – історія відносин двох сімей: львівської і донецької. Львівська щойно похоронила сина, який загинув в АТО, а другий після похорону брата йде воювати. На мамине «Не пущу!» каже, що не зможе жити, якщо залишиться вдома. І мама Марія благословляє його на війну. А в той час до них приводять донецьких біженців – жінку із сином. Колючий і недовірливий батько Назар запитує, чому хлопець не воює. Виявляється, йому під час вибуху відірвало кисть руки. Серце Марії, зранене болем, але не озлоблене: вона залишає жінку із сином у себе, а на всі докори Назара має одну відповідь: «Як ми допоможемо їм тут, то, може, хтось там допоможе нашому Василькові».

А гості поводяться почасти підозріло: Лариса не відповідає на дзвінки, каже, що хтось постійно номером помиляється. Це ще більше розпалює Назара. Він дорікає жінці, що це саме вони, східняки, тримаються московського воза і не дають Україні вільно дихати. І їхні батьки над нами знущались, і їхні діди вивозили західняків до Сибіру. Лариса не витримує і дістає стару газету, в якій на фото серед в’язнів одного із сталінських таборів і її дід. Ту стару світлину уважно розглядає батько Назара і наказує: Лариса із сином залишиться тут, і треба виділити їм ще одну кімнату, бо не гоже мамі із дорослим сином жити в одній. Назара трясця бере: то чим же та Третьякова заслужила у батька таку ласку. А тим, що її дід «Иван Семенович Третьяков», у тому таборі витягнув його з-під заваленого дерева і шість кілометрів тягнув на собі, зітерши коліна аж до кісток. Хай дід, але ж чоловік і старший син Лариси воюють на боці «ДНР» (це з’ясовується у ході дійства) і вбивають наших дітей, не вгаває Назар.

Старий батько каже, що вони й не могли бути іншими. З ними мало говорили, вони не знали нашої правди. І може вже досить дорікати, що вони не такі, як ми, що всі біди – від них. Може, краще розділити з ними хлібину і зм’якне їхнє серце, і вони по-іншому подивляться на нас? І коли на сцену виходить чоловік Лариси й просить її повернутися, бо там вмирає їхній поранений син і хоче побачитись із мамою, що вже загинув її брат і сусіди, Назар дістає з торби хлібину, розламує її навпіл і простягує ще годину тому своєму непримиренному ворогу. Той сідає поруч, їсть хліб і розповідає про свої біди. На цій сцені зал вибухає оплесками. Фінал вистави: Марія повертається додому з Васильком, якого визволила з полону, а Лариса їде на Донбас з надією, що ще застане живим свого старшенького.

А ми, виявляється, не такі уже й різні. Нас болить серце за своїх дітей. Ми хочемо просто жити і радіти сонцю, тиші, отим червоним яблукам, що так щедро зародили на дачі Марії і Назара. Ми спраглі любові, розуміння, простого людського щастя. Автор вистави і її режисер зіштовхує дві позиції, два світогляди й намагається зруйнувати стіну непримирення між ними, відшукати за болем і відчаєм втрачену любов до ближнього, навіть до ворога. Бо саме крізь її призму можна знайти відповідь, як нам далі жити на одній землі після того, що відбувається нині.

Те, як Орест Огородник будує сюжетну лінію вистави, прекрасна гра акторів, їх щирість і природність у непростих ситуаціях викликають багато емоцій у глядачів. І головне: вони розділяють позицію автора, аплодують щоразу, як любов перемагає ненависть, а добро горує над злобою. Так було, знаю, у Львові, так було і в Тернополі. І для глядача уже не важать якісь недоліки в драматургії, про які кажуть деякі театральні фахівці. Їхні серця зачіпає і ця сюжетна лінія, і ті очевидні рецепти від заньківчан, як подолати безодню, що нас розділяє нині, і таки зустрітися знову.

Єдине, чого щиро шкода, що на щось подібне не спромігся наш театр. Життя, що минає за його широкими вікнами, так видається, шевченківців зовсім не тривожить. Останнім часом їхня увага здебільшого прикута до чужої драматургії, до комедій, а реальне українське буття залишається за театральним порогом.

Галина САДОВСЬКА

На фото: Назар і чоловік Лариси – ще не друзі, але хлібина вже навпіл.

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини