Вільне життя

І понесла річка Восушка кров гарячу…

fullsize

Протягом своєї нелегкої історії українці опинялися у складі різних держав, проте народ завжди намагався зберегти свою етнічну самосвідомість та утворити самостійну державу. У цьому контексті не є винятком події так званої Української революції 1648-1657 рр.


У наш час історики неоднозначно оцінюють постать Богдана Хмельницького – людини, яка в той час очолила боротьбу українського народу проти Речі Посполитої. Дискусії тривають навколо оцінки наслідків Переяславської ради та Березневих статей 1654 року, на підписання яких змушений був погодитися гетьман Війська Запорозького, опинившись у скрутній політичній ситуації. Тоді українські землі фактично розривали на частини сильніші сусідні держави, а саме – Московське царство, Річ Посполита і Туреччина в союзі із Кримським ханством. Союз із Московським царством дуже дорого обійшовся українському народові, і його негативні наслідки ми відчуваємо до нашого часу.

Після укладення Переяславської угоди з Московським царством для держави Війська Запорозького особливої актуальності набуло питання про долю західноукраїнських земель. Завдяки низці перемог українських козацько-селянських військ над поляками Б. Хмельницькому вдалося (хоча й не одразу) створити на основі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств принципово іншу українську державу Нового часу – Гетьманщину. Здійснюючи прагнення українського народу, Б. Хмельницький ще на початку війни із Річчю Посполитою мав на меті визволити західні землі та приєднати до Великої України Волинь, Поділля і Східну Галичину.

Отже, після військово-політичного союзу України з Московським царством у Переяславі виникла можливість знову розпочати воєнні дії, спрямовані на звільнення західноукраїнських земель від польських окупантів. Таким було завдання спільного з московськими військами походу 1655 р., що був спрямований на територію Західної України. Богдан Хмельницький твердо вірив, що йому допоможе населення Галичини, яке протягом 1648-1654 рр. масово виступало проти шляхетського поневолення. До того ж похід у Східну Галичину 1655 р. відрізнявся від двох попередніх (осінь 1648 та літо 1649 рр.) тим, що в ньому не брали участі татари. Ця обставина, на думку гетьмана, повинна була ще більше активізувати місцеве населення для боротьби з поляками.

На початку січня 1655 р. об’єднані українсько-московські сили виграли триденну битву під Охматовим поблизу Умані (причому з обох боків загинуло 15 тис. осіб) та змусили польську армію відступити. Внаслідок цього виникла реальна можливість визволити від польського панування весь західноукраїнський край, зокрема й Тернопільщину.

У Білій Церкві 28 червня 1655 року відбулася військова рада, на якій було прийнято пропозицію гетьмана щодо походу на Брацлав для уточнення місцеперебування противника і навального удару по ньому. Як слушно зауважив історик Іван Крип’якевич, це був новий хід у стратегії Б. Хмельницького. Досі у всіх походах проти Речі Посполитої він спрямовував головний удар у центр ворожої армії, йдучи на Львів через Волинь. Тепер же гетьман вирішив напасти на військо противника з флангу – із Поділля.

На початку серпня українські загони, обійшовши Брацлав, наблизились до Кам’янця-Подільського. Шляхетські застави, на які армія натрапляла дорогою, здавалися без бою, а війську визволителів допомагали повсталі селяни. Від Кам’янця-Подільського козацькі і московські війська повернули до Скали (нині Скали-Подільської) та Борщева. Подальші бойові дії відбувалися на території нинішньої Тернопільщини. Зайнявши обидва містечка, армія через ряд населених пунктів наблизилася до Чорткова. Тут у замку зачинився із шляхетськими загонами брацлавський воєвода П. Потоцький. Цю твердиню побудували протягом 1522-1640 рр. Стіни її були завтовшки 1,5-2 м і заввишки – 6-12. Проте об’єднане українсько-московське військо здобуло Чортків і захопило в полон магната П. Потоцького. Відомо також, що один із жителів міста — Федір Лизогуб був активним помічником Лавріна Капусти, керівника гетьманської розвідки.

Із Чорткова об’єднана армія вирушила до Ягільниці. Варто зауважити, що це містечко під час Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. стало ареною запеклих боїв. У 1648 р., коли козацько-селянське військо взяло замок в облогу, йому допомагали жителі Ягільниці та навколишніх сіл. Але, оскільки військо повстанців рухалося на захід, узяти замок не вистачило часу. У 1655 р. українські козацькі полки та московське військо вдруге взяли в облогу цю твердиню, що була не менш неприступною, ніж чортківська. Місцеві селяни перебили шляхту, а під час штурму відчинили браму і допомогли здобути замок. Гарнізон із 200 осіб здався у полон, а серед трофеїв, що захопили переможці, були і гармати.

У вересні 1655 р. поблизу Бучача військо Б. Хмельницького завдало поразки загону кінноти, яка була послана коронним гетьманом С. Потоцьким. Внаслідок великих втрат ворог змушений був відступити. Згодом визвольні війська, захопивши Теребовлю, підійшли до Підгайців, де також були маєтки П. Потоцького, і здобули місто. Потім об’єднані українсько-російські сили через Бережани попрямували на Львів. Селяни допомагали їм житлом, кіньми, підводами, продовольством та фуражем.

Жителі Бережан добровільно вступали до визвольної армії. Вони ще пам’ятали ті часи, коли восени 1648 р. місцевий люд відчинив міську браму козакам Максима Кривоноса, які прямували до Кременця. Також ще свіжими були у пам’яті бої в місті між козаками і поляками у липні 1649 р., коли згоріли десятки будинків. І до сьогодні в селі Рай поблизу Бережан можна побачити 700-літній дуб Богдана Хмельницького, що, на жаль, уже засох. За переказами, гетьман зупинявся під ним на відпочинок.

Доволі швидкі загони козаків діяли в радіусі 60 і більше верств від шляху, яким проходили головні війська. Завдяки їм від шляхти було звільнено багато містечок і сіл Тернопільщини. В результаті успішних дій об’єднані українсько-московські сили, а також місцеві повстанці протягом серпня-вересня 1655 р. звільнили від шляхетського гніту більшу частину Західної України.

Успіхам козацької зброї посприяла і тогочасна міжнародна ситуація. У липні 1655 р. на територію Польщі ступило військо шведського короля Карла Х Густава. Дехто із польських та литовських воєвод зрадив Яна-Казимира, піддавшись шведам, внаслідок чого польський король був змушений утекти в Сілезію. Скориставшись такою нагодою, 18 вересня козацько-московське військо підійшло до Львова і взяло його в облогу. Наступного дня біля Городка відбулася генеральна битва. Проти польської кінноти, яку вів С. Потоцький, виступила запорозька піхота полковника Г. Лісницького – одного із найближчих соратників гетьмана. Бій закінчився розгромом польської шляхти.

Богдан Хмельницький вступив у переговори з поляками, що тривали до 12 жовтня і закінчилися перемир’ям. Згідно з ними Львів мав виплатити 400 тис. золотих монет, 100 сувоїв сукна фалендишу, 200 сувоїв шиптуху, 1000 кожухів, 2000 чобіт, 50 сувоїв кармазину, 200 сувоїв півгранату, 10 сувоїв півшкарлату, 5 штук оксамиту, 10 штук атласу, 10 штук адамашку та 50 корців свинцю. Окрім того, гетьман вимагав звільнення усіх в’язнів українців.

Дедалі виразніше поставало питання про возз’єднання Галичини і Холмщини із державою Війська Запорозького. Гетьман, будучи освіченою людиною і вмілим дипломатом, добре знав історію свого народу та межі княжої Русі. Ще в 1649 р. під час розмови з польськими послами він визначив кордони визволеної території, охоплюючи міста Львів, Галич, Холм. Хоча здійснити цей план тоді не вдалося, надії на його реалізацію український гетьман не втрачав. Тому, коли в 1655 р. Річ Посполита опинилася на краю загибелі внаслідок перемог шведських та українських військ, гетьман усвідомив, що наближається час втілення в життя його планів і споконвічних сподівань українців. У своїй уяві Б. Хмельницький уже прокладав нові кордони визволеної України, сподіваючись, що стане господарем усієї Руської землі і нікому нізащо її не віддасть. Але тут у перебіг подій втрутилася ще одна могутня сила на тогочасній зовнішньополітичній арені – Кримське ханство. Хана Мехмед-Гірея аж ніяк не влаштовувала могутня козацька держава, здатна оборонити себе, оскільки це ставило під загрозу можливість татар нападати на українські землі та грабувати їх.

Біля Львова Б. Хмельницький отримав звістку про те, що військо Мехмед-Гірея підійшло уже до Човганського Каменя і вступає на волинські землі, прямуючи до столиці Галичини. Більшість істориків схиляється до думки, що після цього гетьман вирішив відступити від Львова і прямувати назустріч татарам. Щоправда, М. Костомаров припускає, що гетьман покинув Львів через обіцянки шведів про отримання усіх руських земель, як тільки вони утвердяться в Польщі, а свій відхід мотивував прагненням вберегти місто від татарського погрому.

Знявши облогу Львова, українсько-московське військо вирушило звичним шляхом до Зборова і 10 листопада 1655 р. поблизу міста Озерної (тепер однойменне село Зборівського району) вступило в бій з ордою Мехмед-Гірея. Розірвали осіннє небо гучні кличі: татарське «Алла!» й козацьке «Слава!», і задзвеніла зброя. І понесла річка Восушка кров гарячу козацьку, з кров’ю татарською перемішану. Першого дня орда зазнала великих втрат, і хан погодився на переговори. Мехмед-Гірей одразу ж повторив висунуту в листі до гетьмана вимогу розірвати союз із Московським царством і наполягав на видачі гетьманом царських воєвод. Українські делегати, яких очолював генеральний суддя С. Богданович-Зарудний, не погодилися на ці вимоги. Незадоволений таким перебігом переговорів, Мехмед-Гірей знову повів татар на приступ табору. Сутички продовжувалися ще кілька днів. За цей час загинули двоє старшин московської армії, а син воєводи А. Бутурліна потрапив у татарський полон. Його участь розділили капітан А. Количєв, ротмістр П. Чіхачов, сокольничий Л. Грігорьєв та І. Яришкін. Як зазначає російський історик Г. Санін, ці особи потрапили в татарський полон дещо раніше описаних подій, а саме вони у складі загону були відправлені до царя Олексія Михайловича ще з-під стін Львова. Серед кримчаків, як це видно з листа Гродзицького, був убитий Камамбет-мурза. Гетьман опинився у скрутному становищі і був змушений підписати 22 листопада мирний договір із ханом.

Мехмед-Гірей зобов’язався не грабувати українські міста і села й не допомагати полякам у таких походах. Також татари повинні були повернути полонених українців. Козаки, своєю чергою, зобов’язувалися не воювати з татарами. На думку історика Д. Дорошенка, були ще якісь невідомі зобов’язання на користь короля Яна-Казимира.

Уранці 23 листопада противники обмінялися полоненими і розійшлися: кримський хан вирушив до Молдавії, а козацько-московські війська — на схід до Білої Церкви.

Саме такої версії подій, пов’язаних із кримським ханом Мехмед-Гіреєм, дотримуються, з незначними відхиленнями, багато істориків, зокрема й І. Крип’якевич у праці «Історія українського війська» (Львів, 1936). Микола Аркас у своїй «Історії України-Русі» (1908) зазначив, що з-під Львова гетьман повертався окремо від московитів. На думку історика, гетьман мав конфлікт з московським воєводою В. Бутурліним і почав сумніватися в ефективності свого союзу із Московським царством. Далі історик описує напад татар і захоплення в полон В. Бутурліна, з якого він вийшов тільки завдяки клопотанню Б. Хмельницького.

Михайло Грушевський у праці «Про батька козацького Богдана Хмельницького» зазначив, що в 1655 р., повертаючись із походу на Польщу, гетьман ночував у містечку Купчинці (тепер село Козівського району), а потім пішов із військом у Гетьманщину.

Підсумовуючи цю розвідку, зазначу, що походи козацького війська в Східну Галичину, і на територію сучасного Тернопілля зокрема, сприяли пробудженню національної свідомості українців на західноукраїнських землях, а також початку грандіозної визвольної боротьби проти польсько-шляхетського гніту. Селяни, міщани, студентство, нижче духовенство взяли активну участь у повстанні проти польських магнатів і шляхти, допомагаючи Б. Хмельницькому у важкій справі об’єднання споконвічних українських земель. І хоча через об’єктивні та суб’єктивні чинники гетьману не вдалося здійснити свій задум, все ж ця спроба мала вагоме історичне значення, слугуючи прикладом і дороговказом майбутнім поколінням українських патріотів.

Тарас ТАРНОРУДА,
старший науковий працівник Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини