Вільне життя

Богдана Півненко: жінка, яка біжить

6557

У Тернополі знову виступала заслужена артистка України Богдана Півненко з Києва. Відома скрипалька разом із симфонічним оркестром обласної філармонії виконала концерт для скрипки з оркестром №5 бельгійського композитора Анрі В’єтана та фантазію на теми опери «Фауст» польського композитора і скрипаля Генріха Венявського.

Зал філармонії був повний, і слухачі не стримували емоцій: гаряче аплодували, вигукували «Браво!», викликали скрипальку на біс, обдаровували її квітами. Так завжди буває, коли Богдана Півненко виходить на сцену. Після концерту ми розпитали скрипальку, в чому секрет її такого стійкого і незмінного успіху.

За Паганіні — «п’ятий В’єтан»

Елегантна й вишукана музикантка з оберемком квітів вийшла до журналістів усміхнена і щаслива. Коли такий успіх і тобі продовжують аплодувати ще й у коридорі, серце, звісно, переповнює радість.

Ставлю їй перше запитання, яке мене муляло ще під час виконання концерту Анрі В’єтана: як можна його запам’ятати, коли там і мелодії немає, лише хаотичний (у моєму розумінні) набір звуків? Скрипалька зізнається: найбільше, чого боїться, – це забути текст. Цей концерт В’єтана добре відомий у музичних колах, але його рідко хто виконує через технічну складність. Проте саме тим він і привабив Богдану Півненко: їй цікаво брати ті музичні вершини, на підступах до яких зупиняються багато її колег. А коли їх підкорюєш, це, як у горах, відкриваються нові горизонти.

– Улітку мене запросили у Вільнюс із конкретним замовленням – зіграти «п’ятого В’єтана». Там ніколи його не грали, уявляєте? – розповідає скрипалька.

Цю жінку журналісти колись назвали «Паганіні у спідниці». Її часто запитують, як вона ставиться до такого порівняння. Відповідає, що спокійно – і виконує твори великого італійського віртуоза. Одна з небагатьох українських скрипалів. Два роки тому на концерті в тій же філармонії їх чули й тернополяни. Це був блискучий виступ. Його магія ще довго не покидала наші серця.

Сплелися два таланти: батька і доньки

Вочевидь, у цьому головний секрет її успіху – не зупинятися на досягнутому, а щоразу брати нові музичні вершини.

– Нещодавно мене вразила фраза із дитячої казки «Аліса в Країні чудес», – розповідала пані Богдана. – Думаю, за тим правилом усе життя живе мій тато. І для артиста воно дуже важливе, щоб не втрачати цікавість публіки. Так-от, Аліса каже: щоб залишатись на місці, треба постійно бігти.

Її тато – відомий художник і наш земляк, один із ста офіційно визнаних геніїв світу Іван Марчук. Богдана Півненко не лише подібна до нього рисами обличчя, їй передалися його характер, дивовижна працьовитість, його впертість і наполегливість у досягненні мети. Тривалий час ми не знали, що в Івана Степановича є донька, та ще й така талановита. Він живе самотником, не афішуючи особистого життя. Але нині Богданою він щиро пишається: його кровинка, його гени. І вся в батька.

Їхня творчість тепер часто пере–плітається. Богдана долучається до організації його виставок, виступає під час їх відкриття. А картини Івана Степановича можна побачити на компакт-дисках із записами музичних творів у виконанні доньки. Саме тато познайомив Богдану з її першим чоловіком, а після його вбивства – і з другим. Каже, що вдячна йому за обох.

А оце влітку разом відпочивали – з татом, чоловіком і сином: пів-Європи об’їздили. Так добре було усім. Її Богданові передались таланти і мамині, і дідусеві. Хлопчина захоплюється джазом, а вся їхня домівка завішана його картинами. «Малий молодець!» – не раз зривається з вуст скупого на похвалу Івана Степановича, коли дивиться на його роботи. А ще Богдан ходить у математичну школу з англійським ухилом. Справжній вундеркінд.

Важливо знати, чого ти хочеш

Особливо відрадно, що, виконуючи віртуозно шедеври світової музики, своїм основним покликанням Богдана Півненко вважає насамперед пропаганду української класичної музики. Вона записала уже з десяток дисків української класики, грає цілі її концерти. Так, в Одесі на концерті з творів Мирослава Скорика і Бориса Лятошинського тисячний зал був повний.

– Німці писали: ваш Лятошинський на рівні Шостаковича, – розповідає скрипалька. – Він дуже складний, драматичний, непростий для виконання, але це моя музика. До речі, Лятошинського збирається грати оркестр Мюнхенської опери. Коли граю українську музику, відчуваю її на генетичному рівні. До того ж щодо неї ще немає стереотипів, ти вільний у її прочитанні.

Богдана Півненко готова грати твори того ж Лятошинського, а також Віктора Косенка, Рейнгольда Глієра і в Тернополі. Така домовленість уже нібито є, але чомусь концерт планується аж на осінь наступного року. Знову українське – у далекій черзі.

Концертна діяльність важлива, але не єдина сфера її уподобань. Вона викладає у консерваторії, має учнів серед студентів, а віднедавна і серед дітей. Твердить: діти в неї замість психотерапевтів, це суцільні емоції, які щедро передаються і їй. Вони вже виграють конкурси, виступають з нею у концертах. Ось і в Тернополі представила одну зі своїх здібних учениць. 22 вересня організувала в Києві для своїх вихованців концерт з оркестром. Для дітей це було справжнє свято.

Вона каже, що не уявляє, ким би стала, якби не взяла в руки скрипку. Хоч під тиском мами спершу вступила в економічний університет. Але через рік кинула і повернулась до скрипки.

Та хоч усе її життя сповнене музикою і вона у ній, як риба у воді – вільна і щаслива, скрипалька твердить: в її житті дуже важливі син і чоловік. З останнім, режисером Олегом Павлюченковим, вони «не просто дві половинки», вони «живуть на одній хвилі». І це прекрасно, «якщо люди знаходять одне одного і дарують одне одному радість».

– Я своїх чоловіків попереджала, що вмію тільки грати на скрипці й прикрашати життя – і більше нічого. І вони мене такою приймали. – Очі молодої жінки світяться щастям. Напевно, ще й тому вона така успішна в музиці, бо щаслива у житті. Її є кому любити, оберігати, підтримувати. І їй є для кого жити і чиє життя прикрашати.

– Чого я хотіла в житті, усе отримала, – впевнено каже наша гостя. – Треба знати, чого ти хочеш, і дуже вірити, що ти можеш цього досягти. Бо багато людей не знають, чого вони хочуть, і життя їхнє не складається. Тому так важливо усвідомити, чого людина хоче, як цього досягти, і йти впевнено до мети. В житті треба горіти – і все тоді вийде.

Що ж, гарна порада для тих, хто прагне успіху.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини