Вільне життя

Ізидор ДОСКОЧ: «Моя «Зоринка» — зоря мого життя»

DSC_9995 (1)

Цього навчального року тернопільська дитяча хорова школа «Зоринка» відзначатиме своє 20-ліття і 35-ліття однойменної хорової капели. Це й стало приводом до розмови з директором школи, заслуженим працівником освіти України Ізидором Доскочем. Саме він засвітив на мистецькому небосхилі «Зоринку» та досі начищає її до блиску своєю майстерністю.

— Цьогоріч, Ізидоре Олексійовичу, вам минуло 75 і майже 55 років ви присвятили праці з дітьми, закінчивши свого часу оперно-симфонічне відділення консерваторії з відзнакою, навчаючись у професора світової слави Колесси…

— Уже знаю, про що ви хочете мене спитати. Мої колишні однокурсники при зустрічі зі мною теж дивуються: щось із Доскочем не так, бо опустився до керівника дитячого хору. Диваки! Я не опустився, а піднявся, доріс до керівника дитячого хору! І коли, перегортаючи сторінки свого життя, замислююся, що саме на моєму творчому шляху було найголовнішим, то щоразу знаходжу єдину відповідь: це — моя «Зоринка». І якби мене попросили охарактеризувати її одним словом, я б сказав, що вона — чудо. Саме чудо супроводжує все, що пов’язане з моєю хоровою школою з самого її народження, протягом усього її розвитку, з усіма подіями, що відбуваються в її пенатах.

— Нагадайте, як усе починалося. Чи усвідомлювали ви, засновуючи 35 років тому дитячий хор, що це — на все життя?

— Я мріяв стати диригентом оперного та симфонічного оркестру. Закінчив Харківський інститут культури по класу народних інструментів. Потім 13 років працював зі студентськими оркестрами народних інструментів культосвітнього училища та музичного факультету педуніверситету. Відтак закінчив із відзнакою оперно-симфонічне відділення Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка в класі професора Миколи Колесси… Але в Тернополі, куди мене скерували після закінчення консерваторії, мені не місця за фахом. Несподівано для самого себе я погодився, поки не знайду серйозну роботу, зайнятися дитячим хором у місцевому будинку піонерів. Та коли дитячий хор став моєю основною роботою, я не міг собі дозволити працювати непрофесійно. Це стало першим кроком назустріч майбутній «Зоринці». Довелося ходити по всіх місцевих школах і запрошувати дітей тоді ще до хорового гуртка. Незабаром з’явився на світ хор, який уже через рік заявив про себе на всю область, а потім — на всю Україну, бо, на відміну від інших хорових гуртків, мої діти співали складні твори на три-чотири голоси.

— «Зоринку» часто називають феноменом. У чому його секрет?

— Ян Амос Коменський у своїй «Великій дидактиці» писав про три складові, на яких базується справжня система освіти: «Знарядь у цієї освіти три: відчуття, розум і одкровення». За радянських часів третя складова була викреслена з процесу освіти. Але ми попри все сповідували її і тоді, й тепер. Саме завдяки постійній присутності одкровення «Зоринка» має великий резонанс у світі й особливий постійний успіх скрізь, де звучать голоси «зоренят»: чи то в скромних стінах сільських шкіл та клубів, чи на світових конкурсах, чи у відомих італійських храмах. «Зоринка» по собі залишає в душах людей тривале відчуття одкровення, дива-свята. І для мене як педагога також була й лишається дивним творчим одкровенням.

Духовно-моральний стрижень навчально-виховної системи  «Зоринки» разом із високим професіоналізмом, який під силу не всякому дорослому колективу, — джерело зростання «Зоринки» від скромного гуртка при колишньому будинку піонерів до хорової академії найвищого й унікального зразка, до перлини світового мистецтва.

— Тобто головна запорука успіху «Зоринки» — в духовно-моральному вихованні юних хористів?

— Ця система не має ні аналогів, ні ціни і вже проявила себе в долях випускників — людей нового, морального покоління, в їхній поведінці й професійних успіхах у різних галузях. Творчий підхід до праці, інтелігентність, глибока релігійність вирізняє «зоренят», де б вони не були. Інакше як чудом годі це пояснити. Назва цьому чудові — одкровення і чесна, послідовна віддана праця над плеканням дитячих душ через найвище з мистецтв — музику.

Великий філософ сучасності, доктор психології, совість України Євген Сверстюк назвав головною бідою українців брак справжньої інтелігенції. Народ не вірить гаслам «горлапанів» від політики й культури, не вірить патріотичному шумовинню високих слів. Він пізнає справжніх інтелігентів саме з праці — важкої, щоденної.

Високий професіоналізм зробив «Зоринку» перлиною української культури, яка резонує в світ, і цей резонанс буде звучати не одне десятиліття. Саме культура потрібна нам зараз більше, ніж повітря. «Викиди хворих душ сучасних людей не мають фільтру культури», — сказав той же Євген Сверстюк. «Зоренята» — той фільтр, який душі очищає — починаючи від власної родини й до ширшого оточення.

— Станіславський казав, що театр починається з роздягальні. А з чого починається «Зоринка»?

— З виховання культури поведінки. Нам важливо навчити дитину правильно заходити у приміщення школи, вітатися, правильно поводитися з товаришами, з викладачами. В систему навчання в нашій школі закладена міцна виховна база. Бо ще Аристотель, який був і видатним педагогом, стверджував, що система освіти є нещасною, коли учні залишаються невихованими.

У музичному ж плані стартуємо з нуля, а буває, що й з глибокого мінуса. Бо деякі діти починають розуміти, що таке спів, тільки через рік, а то й пізніше.

— То яке ж покликання у вас домінує: музиканта чи педагога?

— Із цим пов’язане ще одне чудо-одкровення, що стало ніби другим моїм народженням. Свого часу я переорієнтувався з музиканта на педагога-вихователя, скульптора дитячих душ. Чому вживаю слово «скульптор»? Бо він також (якщо справжній митець), тільки відсікає все зайве. Я зрозумів, що дитячий хор — це не симфонічний оркестр, хоча є між ними багато спільного. Це щось набагато серйозніше, складніше. І в художньо-творчому, мистецькому розумінні вище! Бо тендітні дитячі голоси потребують особливого ставлення до них, великих знань та вимогливості до себе. Треба було зламати самого себе, відмовитись від багатьох планів та мрій, розпочинаючи нове життя у сяйві такої дорогої мені «Зоринки». І я почав весь процес навчання знову. Відвідував видатних хормейстерів, які займалися з дитячими колективами, таких як Пономарьов, Струве, годинами спостерігаючи за їхньою роботою. Я побачив, що дитячий хор — це високе мистецтво, яке здатне викликати у простого слухача чи вишуканого естета, професіонала набагато сильніші естетичні, моральні, духовні почуття, ніж професійний симфонічний оркестр. Перечитав купу літератури з цієї теми, навіть перекладав книги з польської та російської на українську. Тож домінує в мені… учень.

— А хто нині ваші вчителі?

— Ними завжди були і є мої «зоренята». Якщо перші дві освіти треба було здобути у вищих навчальних закладах, то третю, свою найвищу освіту, яку ціную понад усі попередні, я одержав у «Зоринці», де моїми професорами були і є учні. Напевно, мої вихованці й не підозрюють, що є одночасно моїми вчителями, у котрих я не соромлюся навчатись. Я в цій школі перший директор і перший учень. Дотримуюся одного з наукових принципів педагогіки: «Навчаючи інших – навчаємося самі».

Аж тепер я доріс до розуміння і адекватного сприйняття слів мого вчителя, академіка Миколи Колесси, який неодноразово говорив: «Я вчу вас — і сам вчуся».

— «Зоринка» творить мистецтво не для масового слухача. Але ваші діти співають так, що сумніву не виникає: вони розуміють цю музику, відчувають її. Як вам вдається домогтися цього?

— Це також чудо і справжнє відкриття, яке й лягло в основу феноменального успіху нашого хору. Працюючи з дітьми, я раптом побачив, як вони по-дорослому сприймають той новий світ музики, що я їм намагався донести. Я став помічати у малих хористів прояви глибоких почуттів та вражень від музики і співу, які ми разом творили. Тобто я зміг розгледіти найголовніше (і це мають зрозуміти всі педагоги): я побачив у кожній дитині іскру Божу, Божу зоринку. Це неможливо передати словами, це можна лише пережити на власному досвіді.

Саме чудові зоринки дитячих душ незмінно освітлюють мій творчий і життєвий шлях, мої досягнення й злети. Саме вони надають мені наснаги, коли, здавалося б, закінчилися мої особисті сили і вже немає ніякої можливості боротись із труднощами, яких із часом стає все більше й більше… Саме ці промінці дитячих сердець живлять мене, надихають на нові досягнення, змушують рухатися вперед, як колись ішли мудреці за сяйвом Вифлиємської зірки.

— В історії «Зоринки» були складні періоди. Пригадую, школу навіть намагалися розформувати.

— Чого тільки ми не пережили за 35 років! Але вистояли,  зберегли «Зоринку». І за це особливо хочу подякувати всім батькам моїх «зоренят». Вони мужньо відстоювали школу весь цей час. Без їхньої допомоги «Зоринка» не вистояла б. Її розформування було б злочином проти національної культури. Бо «Зоринка», що виросла з гуртка в школу європейського рівня, нині претендує на те, щоби стати центром морально-естетичного виховання. Ми займаємося просвітницькою працею, популяризуємо українську культуру в світі, співаємо духовну музику, популяризуємо творчість українських композиторів, ділимося методикою викладання з колегами тощо. І нам не принципово, щоби влада нас за це возвеличувала, хвалила. Нам важливіше мати можливість безкоштовно орендувати зали для концертів. Щоби нам посприяли з транспортом, аби поїздити райцентрами з майстер-класами й таке інше.

— Правда, що хорова школа працює без вихідних?

— Чистісінька правда, адже праця з дітьми копітка, чорнова, щоденна. Навіть якщо за якихось обставин у школі немає директора, кожен знає свій обсяг роботи. Наші викладачі працюють не за гроші, бо які там гроші у вчителя! Зате яке це чудо — спостерігати, як «гидкі каченята» перетворюються на прекрасних білих лебедів. Як приємно відпускати їх у творчий політ, бачити, як вони вдало складають іспити в музичні та інші вищі навчальні заклади, як добре навчаються та займають достойне місце в суспільстві, часто обіймають високі посади! І в нашій школі нині викладають багато випускників «Зоринки». Серед них — завуч школи та диригент основного хору Анжела Доскоч, моя дружина і перша помічниця у всіх справах. Це особисте чудо моєї долі, і його мені також подарувала «Зоринка»!

— Розповідаючи про «Зоринку», ви часто вживаєте слово «чудо»…

— Про «Зоринчині» чудеса можу розповідати годинами. «Зоринка» — це все неповторне й щасливе в моєму житті, це мій зоряний час, за який я вдячний долі. Високо ціную визнання «Зоринки» видатними диригентами України та світу, котрі слухали чудовий спів «зоренят» та бачили їхні дружні стосунки, шляхетну поведінку. Можливо, хтось на все це скаже: ну при чім тут феномен, і де ви тут побачили чудо? А я відповім словами Тараса Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!..

Моя мама передала мені здібність помічати та сприймати чудо. Окрім того, що була розумною, начитаною людиною, вона ще й вірила в Бога. Тому я глибоко переконаний в існуванні чудес у навчально-виховному процесі, бо знаю, звідки вони.

— Як «Зоринка» відзначатиме ювілейний навчальний рік?

— Ми готуємо низку концертів. Не лише в Тернополі, а й у Національній філармонії в Києві, у Рівненській філармонії спільно з тамтешнім симфонічним оркестром тощо. Наприкінці грудня їдемо з різдвяним концертним туром кількома країнами Європи. Також плануємо дати серію виїзних майстер-класів. Сподіваємося, з Божою допомогою нам вдасться здійснити все задумане.

Фото з архіву “Зоринки”

Loading...

Про автора

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини