День хилився до вечора. Брався мороз. Все було сірим і похмурим. Груднева земля без снігу світила чорними кістками дерев, навіюючи людям іще більшу тугу. По серцях і душах розповзалися тривоги, наче віроломні щурі, підточували тіло зсередини — і ради тому не було. Війна страшна завжди, а взимку особливо. Той смертельний холод кістлявої чатує на людину, щоб забрати останнє тепло, зробивши з живої істоти нерухому грудку на оголеній землі.
Пасажирський бус із чотирма волонтерами зрадливо білів на польовій дорозі. Наближався до лінії фронту, чи то ба — двох укріплень, відстань між якими була менше кілометра. Автомобіль стрибав по нерівній дорозі, мов цибатий журавель, щораз зачіпаючи своїм дзьобом замерзлі горбки. В машині було тихо, як у склепі. Кожен думав про щось своє. Іван начебто дрімав, але думки його крутилися біля домашніх проблем. Микола дивився у вікно, надіючись побачити наші пости. А дядько Володька гладив дуло своєї незарядженої мисливської рушниці, яку взяв із собою про всяк випадок. Йому, обв’язаному патронташем, сиділося незручно, адже в дорозі вони були вже майже дев’ять годин. Зенько, який усю дорогу переповідав щось смішне про свою тещу і мав звичку гикати, теж змовк і думав про свою жінку Галю, яка ось-ось мала народжувати. В нього вже було п’ятеро дітей. Тому він залишився вдома, хоча кожного дня говорив, що покине їх і піде на війну. Ось тепер, нарешті, трохи вирвався і поїхав з хлопцями.
Бус був завантажений різними продуктами, теплими матрацами, ковдрами, одягом, взуттям, товарами першої необхідності, ліками — усім тим, що зібрали небайдужі містяни для воїнів.
Водій Роман ввімкнув був музику, то всі, наче змовившись, скрикнули, що не хочуть її слухати. Він і собі змовк, наче образившись, бо ж не на похорон їдуть. Він уже вдруге прямує в зону АТО. Суто як водій, і більше його нічого не цікавить. Платять нормально, то чого ж не заробити. Він у житті простий, як сірник. Треба — то треба, ні — то ні. І війни не боїться, а говорить: «Як написано тобі втопитися, то від кулі не загинеш». Із дружиною розлучився кілька років тому, тепер таксує і сам собі пан.
— Романе, — озвався дядько Володька, сколихнувши тишу, — що там дорога каже?
— Та не чуєте, кашляє! — вигукнув Зеник, не давши Романові й рота роззявити.
— Ти що там бачиш, Микольцю? — звернувся до Миколи, який незмигно дивився у вікно. — Бо Ромко до дороги прикипів.
— Стій-но, — стривожено сказав Микола, — пригальмуй.
Усі пожвавішали і вийшли з буса. У напівсутінках, далеко, лежало село. Виднілися хати, дерева, де-не-де світилися вогники. Прислухалися, чи не чути стрілянини. Було тихо.
— Іване, дзвони до брата, — сказав дядько Володька, — бо вони добиралися саме до тієї частини, де воював Юхим, Іванів старший брат. «Київстар» не тягнув, довелося скористатися Михайловою «МТС-кою».
— Хлопці, — зрадів Юхим, — та ми вас бачимо!
— Як?..
— Та як не бачити, коли білієте посеред поля. Ми вже й націлилися на вас, думали, сепаратисти. Та ні, жартую. Звертайте польовою дорогою праворуч. Метрів із вісімдесят бездоріжжям проїдете та й побачите наше укріплення.
— Ну ви даєте, мужики! — дивувався дядько Володька, вітаючись при зустрічі з солдатами за руку. — Я такого ще не бачив. Молодці! Оце я розумію.
Він оглядав труби, з яких курився дим, бо бункери всі були надійно заховані в землі, і радів, як дитина. І танки, й інша військова техніка — все було надійно замасковане.
— Та ми круги мотали б полями, а вас не знайшли б, — сказав Іван.
— Когось би знайшли на свою голову, — продовжив Микола.
Уже в бункері, п’ючи із начищених гільз по п’ятдесят грамів солдатського зігрівального напою, дядько Володька просльозився:
— А що ж люди з того села, що видніється, не приходять до вас, нічого не приносять, не допомагають? Навіть води не подадуть? Що ж за народ у нас такий…
— Дядьку, заспокойтеся, перед самим селом укріплення вороже стоїть. А в селі люди налякані, більшість повтікала, залишилися лишень ті, хто не має куди йти.
— Ну, синочки, хай вас Бог береже. Слава Україні! — промовив дядько.
— Героям слава! — пролунало з бункера, сколихнувши грудневу темну ніч.
…На небі з’явився золотий ріжок молодого місяця. З труб дим ішов рівненько, тягнучись до нього срібними нитками та обіцяючи морозяну, безвітряну ніч. Раптом тишу сколихнув гучний вибух — і багряний стовп, що миттю став із білого буса, розсік начебто мирне небо.
Всі залишилися живі. Складали подяку Господу, звівши очі до чорного неба. А на ньому де-не-де стали дрібно засіватися золоті зірочки, наче очі надії на мирний світанок.
Раїса ОБШАРСЬКА
м. Чортків.
Фото з вільних джерел