Поставлю перед собою і перед вами, шановні читачі, три запитання. Лише три із тисяч, які рояться в наших головах. Будемо спільно шукати відповіді на них й, можливо, тим прояснимо причини та шляхи вирішення проблем, якими спонукані оці запитання.
Перше: хто керує державною машиною?
Як і ви – знаю їхні прізвища. Знаю навіть деякі (доступні) фрагменти з біографій. Маю нагоди споглядати їхні виступи з телеекрану чи слухати по радіо. Декого знаю особисто… Але однаково не можу знайти відповіді на поставлене питання. Найбільше мене бентежить невизначеність – чи можуть люди інших націй утверджувати нашу? Тут важко віднайти однозначну відповідь. Ось слухаєш запальні виступи Міхеїла Саакашвілі й закрадається відповідь – таки здатні побудувати. Адже він більше переживає за майбутнє України й розкриває гнійні чиряки на її тілі, аніж сотні прирослих до крісел «адмінукраїнців»! Чи не так? А виступ Джозефа Байдена в парламенті. Я ще не чув з трибуни Верховної Ради таких щиро українських розмірковувань, пропозицій і прохань від жодного українського політика. А може, наші «правдиві патріоти» пішли в підпілля? Втомилися? Продалися? Де вони? Агов, озвіться!!!
Коли лишень поглянеш на образ рекламованого «укроп-патріота» Корбана, вслухаєшся в його програмні тези – моторошно стає. Щось там нашою ідеєю і не пахне. Там радше діє центр розпродажу краю та остаточного вичавлення з нього національного характеру. А коли опозиційний депутат Рабінович, лукаво підморгнувши трьом верховним особам влади, б’є себе в груди та кричить, що саме він є отим «Мойсеєм», якого доконче потребують наші люди – вже починаю заглядати у вікно, чи часом не переїхав мій будинок на Сінайський півострів. Де ж то я?!
Цікава статистика. В Україні корінне населення становить 78 відсотків, росіян проживає 17%, а євреїв – лише 0,2%. Запам’ятали? А тепер заглянемо до нашого «циркового», перепрошую, парламентського складу. Там українців, як повідомляє на своїй сторінці у «Фейсбуці» Володарськ-Волинська організація ВО «Свобода», є лише 22%, зате росіян – 34%, а євреїв… 43%. Може, краща ситуація в уряді? Аби-то так… Українці займають 15 відсотків посад (стільки ж росіяни), а 62% займають… євреї. Представники інших націй (грузини, естонці тощо) становлять 8% урядовців. А тепер оці цифри ще раз порівняємо із національним складом населення України. Відчуваєте негаразди? І я теж. Але ж тих 43% до парламенту обирали ми з вами. Одні, що голосували за «харчові пайки», інші, що не прийшли до виборчих скриньок. Мовляв, нічого не зможемо вдіяти. Таки правда, нічого, бо вашими голосами скористалися чужинці. Так чому ж боїмося самі братися за наведення ладу у власній хаті? Чому?! Чужинці знають, що роблять, так що – даруйте, братове…
Коли, після освячення меморіальної таблиці про перебування в приміщенні Української гімназії митрополита Андрея Шептицького, глава УГКЦ Святослав Шевчук виходив з цього освітнього закладу, на нього в дверях налетів дикий гурт чи то фанатів, чи то безкультурного племені й ледь не порвав його священичі ризи. Мені соромно було перед блаженнійшим владикою Святославом, перед директором гімназії та її учнями. Чому нам так бракує активності там, де вона потрібна, а проявляємо дику пристрасть там, де вона недоречна? Коли ми просили вибачення у глави церкви за прикрий інцидент, той усміхнувся у відповідь і промовив: «Але яка сила віри!»
Друге запитання: чим нас годують?
Багато з вас уже пригадує, що він купував у супермаркеті чи на ринку, але я не про цю їжу. Вона вартує окремішнього дослідження, як свої люди, задля наживи, отруюють своїх же людей. Ще раз кажу – поговоримо про це іншим разом. Мова піде про їжу духовну, а точніше – інформаційну. Нині епоха інформаційного виховання. Наших дітей чи внуків виховують не так батьки, як телеекран. Ще недавно мама чи тато з дитиною спілкувалися до години часу. Всі казали, що цього мало, але все ж – цілих 60 хвилин. Нині час спілкування вдома зводиться до 7-10 хвилин на добу. Решта – дитина в обіймах вулиці, гаджетів, комп’ютера, телевізора. Формується покоління «екранних дітей».
Наслідки телевізійного промивання мізків ефірними потоками гірко пожинаємо на сході України. Через відсутність українського інформаційного простору, а засилля його російською пропагандою, ми отримали зону чужих людей. Там вбито не лише українське слово, але й дух українства, зведено його до образу «бандеровской хунти каратєлєй». Ми втратили наразі не лише територію, але й земляків, які просочені «україноненавистю».
Здавалося б, все настільки ясно й потреба кардинальних перемін у телеефірі така очевидна, що не потрібно жодних додаткових аргументів чи пояснень. Коли б то так. Хочу вас повернути до першого питання, аби спільно переконатися в мудрості народного прислів’я: «Хто платить, той і замовляє музику». Власниками головних телевізійних каналів України є ті ж з обойми 34%, а точніше: Коломойський, Ахметов, Пінчук, Льовочкін… Вловлюєте зв’язок? Ось і сиплеться на голови наших дітей зневага до всього українського, знущання над нашою рідною мовою, показ українців, як придуркуватих хохлів. Телеканал «1+1» взагалі став філіалом «тамбовських вовків» на чолі зі «слугою народу» Зеленським.
«Життя перетворюється у безкінечне, беззмістовне і каламутне шоу, в якому легко спритникам ловити рибу», – сказав недавно відомий український митець Анатолій Матвійчук. Ми вже переступили грань самоповаги та гідності, бо гіркі напої, якими одурманюють розум українцям, почали іменувати «Гетьман», «Козак» та іншими святими для нашого народу словами, затоптуючи їх у багно наруги та приниження. Твориться для доокілля образ українців, як племені пияків та безбатченків, що не можуть мати своєї держави, бо не вміють ані гроші заробляти, ані розпоряджатися ними. В них, мовляв, є лише інстинкт «вимантити, вкрасти, розтратити». А наші горе-керманичі ще й підігрують отим думкам недолугими діями. Українці, твердять з рупорів Кремля, це вискочки і бунтарі, які не здатні жити самостійно. То з трибун виносять, як сніпок, «урядове тіло», то виганяють «гастролерів» з «приватизованої держави». Тому й гасне українське слово, глухне пісня з телеекранів, заміщується чужинською лайкою із підсвистом, хамством, збоченнями, блюзнірством.
Третє запитання: як діємо задля добра і миру?
Блаженнійший Любомир Гузар недавно змовив: «Оте трибунне «люблю Україну» – гучне і незначне. Любити треба українця: матір, брата, сусіда. То і є правдива любов. І молитися за всіх, і… за ворога теж, аби прозрів і навернувся». Бути потрібним – це так важливо для кожної людини! Це своєрідне житейське щастя і… волонтерство. А останнє нині вельми на часі. Оті неоспівані та безіменні, жертовні та нелукаві наші брати і сестри, яким віримо, бо влада очужіла до людей. Колись митрополит Андрей казав: «Не гучні гасла потрібні Україні, а тиха мурашина праця».
Мир не тільки досягається через припинення війни. Нині ми увійшли в туманний стан «ані війни – ані миру». Не лише мир поміж державами чи людьми, а й мир всередині нас, у наших душах доконче потрібен кожному. Озлобленість та збайдужіння виповнило багатьох. Українство перебуває в стані затяжної депресії. Проголошення незалежності і… зганьблення, помаранчеві надії і… зганьблення, Майдан Небесної Сотні і… зганьблення.
Зганьблення сподівань, зганьблення честі, зганьблення пам’яті. А звуть тих зганьблювачів – власна користь і пожадність до грошей. Це нині – ракова пухлина України. Жодні пігулки чи заштрики не діють. Коли звернулися до почуття порядності наших керманичів держави моральні авторитети сучасності Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Мирослав Маринович та інші, їх було «делікатно» осміяно й витіснено з інформаційного простору, а їхню «Хартію вільної людини» – здано в архів, як непотріб.
Ракову пухлину доведеться, мабуть, видаляти хірургічно і чим швидше, тим краще, адже її метастази розійшлися уже по всьому тілі держави. Навіть дивом дивуєшся, як цей пересічений мечами та понищений владами народ живе досі? Як не затоптали його монгольські орди в княжі часи, не втопили у крові в козацьку пору, як не виморили голодом та не винищили в таборах вожді «світлої» радянської доби, як він виживає і бореться у час нинішнього суцільного обману й казнокрадства. Хвиля народного супротиву й борні винесла на своєму гребені не свіжу повінь, а хмиз пристосуванців та хамелеонів. Саме вони маніпулюють нашою свідомістю, заповнюють голови інформаційним сміттям, вичавлюють з нас дух українства, посилюють ідею нашої «меншовартості», користаються народною довірою та порядністю. А може, я помиляюся? Яка ваша думка? Не мовчіть, бо для нас уже готують нову упряж! Не мовчіть!
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.
Фото з вільних джерел