Вільне життя

«Дати народові силу предків його»

Osviatc_tcerkvi_Ozevo

У 2015-му минуло 145 років від народження і 75 років з дня смерті українського письменника, етнографа, перекладача, священика Володимира Денисовича Герасимовича (1.10.1870 – 14.08.1940), який залишив по собі добрий і чесний слід. Останні сорок років свого життя він прожив у Терпилівці Підволочиського району, там і похований на сільському цвинтарі, в родинному гробівці.


А народився Володимир Герасимович у Золочеві Львівської області в сім’ї судді, що був виходцем зі священичого роду. Згодом сім’я переїхала у Жовкву тієї ж області. Тут батько отримав нову посаду, а маленький хлопчик ріс у стінах монастиря отців-василіян, де поселилась родина. Монахи здавали перший поверх під помешкання приватним жильцям. Залишилися спогади Герасимовича про ті часи, з яких видно, що його оточували порядні, інтелігентні, високої духовності люди. Він навчався у народній школі, а потім у приватній гімназії.

Ігумен монастиря отець Іван Барусевич завжди розказував дітям казки, перепитував молитви, а світський учитель Легенза за всякої нагоди нав’язував балачку на тему, що, мовляв, ви всі, хоч різних релігій, чи греко-католики, чи латинники, чи мойсеєвого віросповідання, повинні любитися, як браття, бо ви всі діти одної нашої спільної Вітчизни.

Через десять років батька призначили начальником суду в Рудках біля Самбора. Юнак продовжує навчатись у Самбірській гімназії. Оскільки директор гімназії Баревич переслідував тих, хто говорив українською мовою, четверо гімназистів, зокрема й Герасимович, створили свою українську таємну громаду, на зібраннях якої вели розмови про українство, читали реферати, відзначали Шевченківські вечори.

У Самборі В. Герасимович здружився з дітьми єврейської національності, навчився по-їхньому писати й читати, пізнав їх звичаї і релігійні обряди. Пізніше він написав декілька оповідань про життя євреїв у Галичині. Коли навчався у восьмому класі, батько отримав посаду в Янові, і Володимирові довелося закінчувати гімназію у Львові, де він вступає до духовної семінарії і на вечірнє відділення теологічного факультету Львівського університету. Юнак сумлінно здобуває знання, самотужки вивчає російську мову, пише і друкує свої твори у газетах «Діло», «Зоря», «Правда».

У ті часи знайомиться з видатним українським етнографом Володимиром Шухевичем, істориком Михайлом Грушевським, поетом Миколою Вороним, Юрієм Тобілевичем (сином Карпенка-Карого), чеськими письменниками Франтішком Ржегоржем і Карелом Райсом.

Після закінчення богословських студій Герасимович разом із хором Остапа Нижанківського їздить по Галичині. Наполегливо займається вивченням звичаїв, описує їх, збирає народні пісні. В журналі «Правда» у 1893—1894 роках публікує фольклорно-етнографічну розвідку «Народні звичаї, обряди та пісні в селі Крехові Жовківського повіту». Ця праця принесла йому славу вдумливого, наполегливого дослідника.

У 1894 році Володимир Герасимович одружується з Єгенією Шухевич, яка була племінницею В. Шухевича, і це ще більше зближує його з видатним вченим-етнографом. Церковну діяльність почав у 1895 році в Семичинові Стрийського повіту, потім продовжив її у Крехові, Красові, Тернополі, а з 1899-го — в Терпилівці.

Написав близько 30 художніх творів. Серед них оповідання «Домовик» (1895 р.), «Візитація» (1924 р.), п’єси «Воєнні промисловці» (1917 р.), «Мамона» (1922 р.). У доступній формі для селян викладав складні питання економічної теорії («Що таке економія»), писав фейлетони до часописів на злободенні теми, підписуючи їх псевдонімами. Дуже популярною була його п’єса «Мамона», спрямована проти наживи і несправедливості, що принижують людську гідність. Автор створив образи селян, для яких найбільше щастя – бути господарями на своїй землі.

Резонансною стала повість «Народолюбець» – про розлучення подружжя в селі Ободівці (сусіднє село з Терпилівкою), яка давала щироку панораму всіх аспектів життя Галичини. На жаль, вона не зафіксована у бібліографічному покажчику «Володимир Герасимович». Лілея, Тернопіль, 1995. Перекладав твори Л. Толстого («Крейцерова соната», 1902), І. Тургенєва («Перша любов», 1919), М. Салтикова-Щедріна, Е. Ростана, братів Грімм, чеського письменника К. Райса.

Його літературну і просвітительську діяльність високо цінували І. Франко, В. Гнатюк, В. Шухевич, М. Грушевський, Т. Бордуляк. Збереглися листи А. Шептицького до письменника, в яких висловлена подяка за його добру службу на благо церкви й народу. Вони експонувались на виставці у Львівському музеї історії релігії в 1990 році. Епіграфом до цієї експозиції стали слова В. Герасимовича «Пробудити в народові любов до славного минулого се стільки, що дати цьому народові силу предків його».

25 років тому в Терпилівці ще жили люди, які добре пам’ятали і шанували свого пароха, режисера аматорського гуртка, організатора всіх патріотичних та культурницьких акцій і просто дотепну людину В. Герасимовича. Ось деякі їхні спогади.

Ганна Ткач: «З повагою і вдячністю згадую родину Герасимовичів. Я була кругла сирота. Сім років жила у Герасимовичів, допомагала їм у веденні домашнього господарства. Привчилась там до порядку, дисципліни, економності, акуратності, ввічливості. Коли вийшла заміж, то покинула їхню сім’ю, але все життя підтримувала з ними зв’язки, як із рідними… Ніколи не забуду, як їмость розпорядилась позичити мені гроші, що були призначені для купівлі зимового футра для зятя (нам трапилась хата і не вистачало повністю грошей, щоб заплатити за неї). Отець Герасимович господаркою не переймався, завжди читав, писав і молився. Навіть коли прогулювався по стежці в садку, то в руках мав книжку або молитовник. Проповіді в церкві провадив такі, що западали в душу. Дбав про моральність парафіян. Пам’ятаю: один чоловік дуже пив, то він допоміг жінці поле, яке вони мали, записати на неї і дітей, і таким чином врятувати сім’ю від розорення. Думаю, що вистачить глузду у людей і вони таки зроблять музей Герасимовича у Терпилівці».

Федір Бортняк: «Я був конюхом-їздовим у Герасимовичів. Це була спокійна сім’я з розміреним порядком життя. Платили мені за роботу в два рази більше, ніж таким робітникам в інших місцях. Ставились до мене як до рівного собі. Часто мене посилали до Львова разом з кимось із членів родини. Вдень я роздивлявся місто, а вечорами відвідував театр. Багато вистав бачив. Під кінець життя о. Володимир з якоюсь тривогою і тяжким почуттям говорив про долю України. То його дуже мучило. Хочу пожити, щоб було відкрито його музей. Він заслужив».

Першим у наші часи почав досліджувати творчість В. Герасимовича і фрагментарно згадувати його в своїх публікаціях літературознавець з Івано-Франківська Петро Арсенич. Він автор статті про В. Герасимовича в «Українській літературній енциклопедії», перший том якої вийшов у 1988 р. (стор. 409).

З нагоди 125-річчя В. Герасимовича у Підволочиську відбулась науково-практична конференція про його вклад в українську національну культуру. Про творчу спадщину В. Герасимовича у статті «Збираємо по зернині» пише Г. Капелусь, методист райметодкабінету, а також автор цих рядків у статті «Літературні дні в школі». 1996 року в Тернополі відбулася наукова конференція «Вклад о. Володимира Герасимовича в українську науку і культуру».

Отець В. Герасимович був справжнім душпастирем, поводирем і вихователем громадян у національному дусі, віддаючи себе повністю рідному українському народові.

Віра САМОДАЛА

с. Лозівка Підволочиського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини