Вільне життя

Дитинство, обпалене війною

4

На шаленій швидкості машина мчала до вокзалу. Її наздоганяли кулі. Стріляли з вікон, балконів, дахів. Рига випроваджувала одних окупантів, щоб незабаром вітати інших…

Евакуація

Мені було дуже весело, бо я раптом помітила, як на склі кабіни з’явилися одна, друга, третя зірочки, а від них розійшлися промінчики, як у сонечка на малюнку. Я сміялася і показувала пальчиком на ті дива, доки шофер не звелів нам з мамою пригнутися. Вона поклала мене на сидіння, а сама схилилася наді мною…

Ми ледь встигли на останній поїзд, який прямував на схід. Вільних місць не було, люди стояли навіть у тамбурах, міцно тримаючись одне за одного. Одні пасажири були обкладені валізами, а інші просто стояли, в чому були, і їхні очі дивились у себе, нічого не помічаючи довкола. Я пам’ятаю жінку, яка була в сарафані й одному капці. Вона дивилася у вікно і гарячково стискала в руках ложки і виделки — все, що встигла взяти із собою.

У вагоні всі зосереджено мовчали, в кожного були свої гнітючі думки, ніхто не сварився, і такий важкий неспокій розливався навкруг, що діти не гралися і не плакали. Було тихо-тихо…

Розстріл

Поїзд ледь повз через поля, мовби йому не було куди поспішати. Яскраве сонце, прозоре повітря, а навкруг хліби, хліби… І раптом з’явився німецький літак. Він спікірував на паровоз і раз, і два, і три. Поїзд зупинився, люди в паніці повистрибували з вагонів і побігли ховатися в поле. Це здебільшого були жінки і діти. А літак як збожеволів. Він носився над полем і на бриючому розстрілював їх…

Я сиділа з мамою, яка ніби закам’яніла, у вагоні і дивилася у вікно й не розуміла, чому ж вони біжать, а потім падають і не підводяться більше. А біля вагона поряд зі своєю мамою, тримаючи її за нерухому руку, лежала дівчинка у платтячку в рожевий горошок. Її розплющені очі невідривно дивилися в небо, і сонце грало-виблискувало в них, мов у маленьких волошкових озерцях. Дівчинка міцно і назавжди притисла до себе напрочуд гарну ляльку і не ворушилася. Мені дуже хотілося, щоб дівчинка підвелася і дала мені погратися з тією лялькою…

А льотчик все сипав і сипав кулями, нарешті зробив прощальне коло над кладовищем-полем і зник у синьому небі.

Поїзд ще постояв, мовби чекаючи чогось, а потім поволі рушив і, набираючи швидкість, утікав від мертвих своїх пасажирів.

У вагоні тепер було вільно, і жінки зі столовим сріблом вже не було поряд, і та гарна дівчинка не підвелася, а лишилася лежати там, у полі, разом із лялькою. Я питала в мами: «Чому?» Вона мовчала, і у вагоні було тихо-тихо…

Бомбардування

На станції Смоленськ наш поїзд загнали в тупик і ніхто не міг дати відповідь, коли ж він рушить далі, бо насамперед пропускали військові ешелони, які йшли на захід, на фронт, на передову. А вночі був наліт. Фашисти кидали бомби влучно, бо почали вибухати і злітати в повітря вагони з боєприпасами. Почалося пекло на землі…

Молода двадцятип’ятирічна жінка відкинула від себе речі, притисла до серця найдорожче — дитину і кинулася бігти в ніч. Я пам’ятаю Ваш біг, мамо. Завдяки Вам я жива, Ви мов народили мене вдруге. А було ж і по-іншому: багато жінок кидали дітей напризволяще і рятували себе… Мама бігла, вітер бив в обличчя і обпікав його жаром, але я не плакала, бо бачила, яке яскраве світло розливається навкруг, розуміла, що ми втікаємо від того оглушливого гуркоту, який наздоганяв. А потім ми кудись провалилися, і враз настала чорна темрява. «Тихо, тихо…» — шепотіла мама, не випускаючи мене з рук. Вона була дуже гаряча, мені стало тепло і затишно, і я спокійно заснула, притулившись до неї.

Прокинулася я від того, що мама гукала: «Допоможіть!» Ми були в якійсь ямі, мама підстрибувала, але не могла дотягнутися до її краю. Вгорі сіріло небо, наближався ранок. Я притулилася до матері, а вона все гукала-гукала. Очі в неї були сухі, а голос плакав. Раптом, як у рамці, вгорі з’явилося чоловіче обличчя. Воно було таке здивоване, що я засміялася. Чоловік простяг руки за мною, але мама притисла мене до себе, не віддала і попросила витягти нас разом, тільки разом. Світ не без добрих людей. Незнайомець, не сперечаючись, витяг із свіжовиритої могили на цвинтарі, куди ми забігли, рятуючись, маму й мене разом і показав дорогу до вокзалу.

Наш поїзд був ущент розбитий. На пероні метушилися солдати, покриваючи брезентом якісь, як на мене, гори. Мама з цікавості відкинула край — і нашим очам відкрилося страшне: це були обгорілі трупи жінок, дітей, солдатів, які загинули під час бомбардування. Я і зараз бачу ту обгорілу руку, яка згинається, і розгинається, і ворушиться, мов жива… Вперше у житті мені стало страшно, і я закричала від жаху.

Незабаром нас, уцілілих, зібрали, і ми, без речей, без їжі знов їхали на схід, у невідоме, в нікуди, де на нас ніхто не чекав… І у вагоні було зовсім вільно і тихо-тихо…

Лідія КОВАЛИШИНА

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини