Вільне життя

Коли постане помісна церква в Україні?

«Автокефалія» перекладається з грецької як «самоглавство». Автокефальна, або помісна церква завжди проголошувалася після того, як її вірні ставали незалежними і створювали власну державу. Тоді синод єпископів вибирав першоієрарха — патріарха і церква починала самостійно облаштовувати своє богослужебне життя, проводити незалежну адміністративну та церковно-судову реформу.


Діяльність помісних церков регламентується канонами, тобто церковними законами чи правилами, які базуються на догматичному вченні. Канони чітко визначають, у чому полягає самостійність помісних церков, і застосовують догматичне вчення до конкретних місцевих умов, які постійно змінюються. Але серед православних церков відсутні канони, які визначають власне сам спосіб проголошення автокефалії. Основним таким фактором упродовж двох тисячоліть була політична незалежність народу, серед якого відповідна церква несла своє служіння. Ініціатива завжди виходила від державної влади. А інші помісні церкви лише визнавали або не визнавали автокефалію. Тобто вони її не надають, а лише висловлюють своє ставлення до неї.

Першою помісною національною церквою, ще до I Вселенського собору, стала Вірменська апостольська григоріанська церква. В 301 році вірменський цар Трдат III, навернений св. Григорієм, проголосив християнство державною релігією. У 506-му синод Вірменської церкви не прийняв христологічного вчення IV Вселенського Халкедонського собору 451 року про дві природи Ісуса Христа. Тобто не відкинув монофізитство — «єресь Євтихія». Тому Вірменська апостольська церква вважається однією з давньосхідних (дохалкедонських) церков. Її немає ні в константинопольському, ні в руському диптихах. Сьогодні цю церкву очолює Верховний патріарх і католикос усіх вірмен Гарегін II з резиденцією в Ечміадзіні. Крім цього, є ще три центри: патріархат в Єрусалимі, патріархат у Константинополі і Кілікійський католікосат в Лівані. Як бачимо, навіть у першій помісній церкві, утвореній за територіальною і національною ознаками, відсутня монолітна єдність християнської спільноти.

У 325 році Нікейський собор (I Вселенський) визнав автокефалію трьох церков: Римської, Олександрійської і Антіохійської. Згодом римський імператор Константин I (Великий) переніс столицю Римської імперії у Візантію і назвав її Новим Римом. Але вже при житті імператора нову столицю стали називати Константинополем. У зв’язку з цими подіями на II Вселенському соборі (I Константинопольському) в 388 році були прийняті відповідні рішення про друге місце Константинопольського архієпископа після римського серед чотирьох тодішніх церков. І тільки в 451 році Халкедонський собор (IV Вселенський) остаточно підтвердив права патріарха Єрусалима як предстоятеля помісної церкви. Таким чином Єрусалимська церква стала п’ятою помісною в константинопольському диптиху.

У 326 році цар Грузії Міріан проголосив християнство державною релігією. Спочатку Грузинська православна церква перебувала під юрисдикцією Антіохійського патріархату і тільки в 487 році отримала автокефалію. У 1811 році за наказом російського імператора Павла I Грузинську церкву було позбавлено автокефалії і приєднано до Руської православної церкви (РПЦ). У 1917-му грузинське духовенство розірвало відносини з РПЦ і проголосило відновлення автокефалії. Московський патріархат офіційно визнав автокефалію Грузинської православної церкви в 1943 році, а Константинопольський патріархат з іншими еллінськими церквами – тільки в 1990-му.

Болгарська православна церква з 870 року перебувала в складі Константинопольського патріархату як автономна. В 1872 році болгари домоглися від султана проголошення своєї автономії у формі Болгарського екзархату. Екзарх Анфім тоді ж зачитав акт про автокефалію Болгарської церкви. У відповідь – Константинопольський синод позбавив його священства, двох митрополитів відлучив від церкви, одного єпископа піддав вічній анафемі, а всю Болгарську церкву оголосив схизматичною (розкольницькою). І тільки 1945 року схизма була знята і визнана автокефалія тисячолітньої Болгарської православної церкви.

Сербська церква теж перебувала в залежності від Константинопольського патріарха. В 1219 році вона стала автокефальною. Сербський король Стефан Душан на початку 1346 року зібрав у Скоп’є церковний собор, на якому було обрано Іоаникія II першим Сербським патріархом. За такі дії Константинопольський патріарх Каліст I наклав на короля і весь народ Сербії анафему. В 1374 році вже інший патріарх – Філофей зняв анафему, накладену Калістом I. А в 1879-му Сербська православна церква нарешті остаточно утвердилася як автокефальна.

Протягом XIV—XVI століть Київська митрополія, яка входила до Константинопольського патріархату, кілька разів розділялася на київську та московську частини. Після висвячення Константинопольським патріархом у 1458 році на Київську митрополію Григорія II (Болгарина) із титулом «митрополит Київський, Галицький і всієї Руси» рязанський єпископ Йона бере собі титул «митрополита Московського і всієї Руси». Після візиту за милостинею до Москви чергового Константинопольського патріарха Єремії II офіційно був визнаний Московський патріарх. Цар Петро I ліквідував патріархат РПЦ, і більше 200 років нею управляв священний синод, очолюваний обер-прокурором.

Наведені історичні факти промовисто свідчать, що всі помісні церкви створювалися сильною централізованою цивільною владою. І відбувався цей процес у період розквіту і найбільшої могутності царств та імперій. А під час занепаду чи втрати незалежності – одночасно втрачала автокефалію відповідна помісна церква. Константинопольський, Сербський та Московський патріархати – тому приклад. Так, РПЦ понад 200 років безпосередньо керували царі й імператори. І навіть у 2009 році патріарх Кирило, після офіційного візиту до України, поїхав доповідати президенту Росії про результати своєї поїздки.

Відсутність в Україні єдиної помісної церкви пов’язана зі слабкістю самої держави і президентської влади. Президент України вже давно повинен був створити єдину помісну церкву, а не звертатися за допомогою до патріархів інших помісних церков. Також не варто боятися відлучень і анафем, яким піддавали не тільки керівників держав та церковних ієрархів, а й цілі народи. В Україні на законодавчому рівні слід чітко регламентувати діяльність різних релігійних конфесій та їх відносини з органами державної влади, а не прикриватися пустою риторикою про відокремлення церкви від держави. Варто сформулювати прості й зрозумілі визначення «помісна церква» й «автономна церква». Історичні факти свідчать, що самоусунення державної влади від регулювання діяльності релігійних громад призводить до росту міжконфесійних конфліктів та соціальних потрясінь.

Майже 2000-літня церковна історія свідчить, що не помісна церква веде до розвитку, самоствердження і процвітання держави, а, навпаки, тільки сильна, могутня і справді незалежна держава здатна створити, утвердити й постійно розвивати свою помісну церкву.

Євген ПРІНЬ

м. Зборів

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини