Вільне життя

Лицар Василь Бурма і привиди його замку

Персональна виставка світлин заслуженого журналіста України Василя Бурми «Замки та лицарі» відкрилася днями в українському домі «перемога» в Тернополі. В її експозиції майже 120 робіт, об’єднаних близькою митцю темою. Її «вірус» він підхопив у 60-х роках минулого століття, відвідавши замок хрестоносців Крак де Шевальє у Сирії.

Відтоді й не намагався видужати. Ставши мандрівним лицарем, побував у десятках замків, вивчив їхню історію в архівах, написав кілька книжок, відвідав 32 країни світу… І нині вирушив би куди-завгодно, бо йому цікаво все: кожна країна, кожен куточок свого краю. Він — лицар зі своєю романтичною історією, кодексом честі, натхнений дамою серця. А його доля — як самобутній замок. Пропоную пошукати привида…

— Чим є ваше життя: фортом, фортецею, замком, цитаделлю, палацом?

— Форт — це міні-фортеця, тобто не я. Фортеця — прохідний двір, там казарми, вояччина, матюки, ядра і кров. Це мені не дуже пасує, хоч я людина військова: в армії служив, і потім мене кілька разів мобілізовували… Я, швидше, замок, резиденція з укріпленнями і палацом усередині. Сюди каретами з гербами можуть заїхати дами, і я можу їх пригостити винами, які в мене по 40 років стоять. Хоча тепер навіть вишукані дами на винах не розуміються — п’ють десертні до м’яса. Є в моєму замку і цитадель — останній прихисток для магната з підземним виходом за межі облоги. Є тут і привид, але ми з ним давно потоваришували.

— Наскільки ви, як замок, обороноздатний перед людьми і долею? Що кріпить вас?

— Інстинкт самозбереження. А ще — відстоювання своїх ідеалів, намагання бути самодостатнім. Оскільки на цьому шляху тебе завжди хтось хоче вщипнути або й ногу підставити, то я все життя працював над своїм укріпленням, аби біль відскакував від мене. Але водночас я не перетворився на скелю, не затвердів усередині. Бо тверда сталь ламається. Я працював свого часу фрезерувальником, і мені відоме таке поняття, як поверхневе гартування. Так гартують ножі, щоб вони були міцними зверху і пружними, еластичними всередині. Так гартують мечі — й ними можна підперізуватися. І я так загартований.

— Лицаря славлять його перемоги. Що вважаєте своїми найвизначнішими досягненнями?

— Моя найголовніша перемога — це перемога над собою, бо в житті мав багато спокус. Із сьомого класу пішов у люди. Це був час повоєнної бідосі. Із рідної Полтавщини потрапив у розбійний район Ростова, де вчився в ремісничому училищі. Всі ми ходили тоді із саморобними фінками, крали…

Врятувала мене класична література, бо з дитинства любив читати. Із книжок довідувався про загальнолюдські цінності — і це мене змінило. Йшов до армії із семикласною освітою, а там надолужив, підробив атестат, склав екстерном іспити і став студентом Львівського університету. Першим у роду здобув вищу освіту.

DSC_0709
— Ви — лицар якого ордену?

— Я позафракційний, мандрівний лицар печального образу. Колись був у компартії — і мене так гнобило те, що треба було йти туди, де всі, свою думку тримати при собі. Я — як Дон Кіхот. Він був смішним уже тоді, на тлі сучасного життя Мігеля де Сервантеса. Тепер тим паче ніхто не ламає списів об вітряки. А я ламаю: живу, як хочу, кажу, що думаю. Що хочу, те знимкую, де хочу, там заночую. Не люблю, щоби мною керували.

— Як ваш кодекс честі вписується в систему координат сучасних цінностей?

— Лицарство дуже погано вписується в сучасне розуміння життя і честі, бо тепер прагматизм панує в усьому. Лицарський кодекс честі базувався на християнських цінностях. Я — віруюча людина, тому сповідую їх. Мої предки були з діда-прадіда гречкосіями, не читали ні античної літератури, ні Гегеля і Фейєрбаха, як я, але жили правильно. Бо були християнами.

— Хто дами серця лицаря Бурми?

— Точно не феміністки з голими «ратичками». І не ті, котрі не червоніють, коли в їхній присутності розповідають масні анекдоти. Не ті, котрі тягають штанги, як чоловіки. Я з повагою ставлюся до позиції Карла Маркса щодо цього. Йому в чоловіках подобалася сила, а в жінках — слабкість. Дама мого серця сором’язлива, червоніє за певних обставин, лагідна, романтична, позбавлена меркантильних думок. Вона поза модою і часом, вона завжди надихає. І лицарі колись вибирали таких жінок, як ми нині. Хоча тоді прекрасна дама могла спокійно дивитися, як гладіатор на арені відрубує супернику голову й, опустивши великий палець, кричати: «Смерть!» Але якщо відкинути тимчасові ідеали, моделі поведінки, то в усі часи ідеальна жінка була такою, якою вона є в моїй уяві.

— Через те, що тільки в уяві, ви не одружилися вдруге?

— Моя покійна дружина була журналісткою, тому розуміла мене. Якби я вдруге одружився, мої фото припадали б пилюкою десь у шафах. А жінка пильма пиляла б мене за те, що я постійно не вдома, що витрачаю багато грошей на оформлення виставок… Творчому чоловікові краще бути самотнім.

— Але ви таки зв’язаний однією дамою — нашою газетою. Уже понад півстоліття…

— Були моменти, що хотів змінити місце роботи, уже сидів на валізах, але кодекс лицарської честі не дозволив. Як я міг піти з редакції, коли на мене в ній розраховували? Та й тут я отримував два карбованці за фото — стільки коштувала пляшка марочного сухого вина. А тепер таке — 150 гривень. Тоді газетно-журнальний простір був неозорим, усі видання хотіли отримувати інформацію з місць і платили за це гроші. Я розсилав свої фото — і мені крапали чималі гонорари.

— Ви козацького роду, а серед козаків часто траплялися характерники. Чи не в характерництві секрет вашої чудової фізичної форми?

— Думаю, він у козацьких генах. Мій батько помер у 94 роки і навіть медичної картки не мав, хоча прожив нелегке життя. Всі Бурми були високими, кремезними козарлюгами. Прапрадід Кирило якось вовка вбив кулаком. А мамин дід Карпо був низеньким, але беручким до роботи. Дітей своїх змушував ходити по ниві й вибирати найбільші колоски на насіння — і такі врожаї мав, що всі заздрили. На болоті вирощував капусту, першим у селі накрив хату бляхою. А коли його розкуркулили і вислали, втік із Соловецького монастиря додому. Тож мої предки були міцними, та багато з них померли від голоду в 32—33-му роках.

Узагалі, своїм довголіттям завдячую ангелу-хранителю, все життя відчуваю його присутність. В юності я ледь не помер від черевного тифу, а потім — від ексудативного плевриту. Двічі мав утопитися: один раз, перепливаючи Волгу, і вдруге — в Мексиканській затоці на Кубі, рятуючи дівчину. Кілька років тому заснув за кермом і в’їхав у дерево. Тоді вирішив, що мій ангел теж має відпочити — і став обережнішим.

— Що вам потрібно для повного щастя нині?

— Нічого. Хіба спокою. На дев’ятому десятку літ уже треба думати, як достойно піти із життя. Бо лежати на смертному одрі в присутності дами — це не для лицаря. Лицар має померти або в самотності, або на полі ратному. Я хотів би нарватися на кулю чи на стрілу, випущену якимось тамплієром…

— І не сподівайтеся. Настільки рухливих мішеней кулі не наздоганяють. Наривайтеся краще на нові унікальні кадри.

Ліля КОСТИШИН

Фото Віри ПЕРУН

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини