Вільне життя

Мойсей з Іване-Пустого

Учора минуло десять років, як відійшов у вічність митрополит Василій (в миру Іван Боднарчук), один з перших єпископів відновленої у дев’яностих роках минулого століття УАПЦ, людина жертовна, світла, мудра і, як на мій погляд, належно не поцінована ні за життя, ні після відходу у вічність.


Народився майбутній митроплит 28 січня 1925 року в Іване-Пустому Борщівського району. Закінчив восьмирічку в родинному селі, а середню школу в Борщеві. Від 21 вересня 1942 року перебував в ОУН(б), мав псевдо «Архип». 1945 року був заарештований, відтак засуджений до десяти років таборів та позбавлення на п’ять років громадянських прав. Покарання відбував у Норильську Красноярського краю. Після звільнення вступив до Саратовської духовної семінарії. У 1960 році рукоположений в сан священика у Житомирі. Служив на парафіях Житомирщини, Івано-Франківщини, Тернопільщини, Львівщини. Був одним з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, багато сил доклав до її утвердження, розбудови. 30 березня 1990 року прийняв чернецтво з іменем Василій, а наступного дня був хіротонізований на єпископа. З 1997 року — митрополит Тернопільсько-Бучацький УПЦ Київського патірархату. Відійшов до Господа 21 січня 2006 року.

Такі скупі, хоча й промовисті рядки біографії без перебільшення видатного будівничого Української православної церкви, незалежної від Москви. Власне ту справу розпочав його рідний брат Іоанн, а Василій з трьома синами-священиками активно йому допомагали. Несподівана смерть владики Іоанна у ДТП досі оповита таїною, але його справа залишилася у надійних руках.

Скромний і небагатослівний митрополит Василій на запитання журналістів, чому з УАПЦ, на розбудову якої він поклав стільки сил, перейшов в УПЦ Київського патріархату, відповів коротко: «Я там, де і повинен бути». Він був прихильником помісної Української православної церкви і, вочевидь, розумів, що Київський патріархат уже уособлює її.

Вісімдесятирічний, останній прижиттєвий, ювілей владики Василія відзначали не в Тернополі, а в Збаражі. Належно вшанувати свого вчителя і наставника взявся збаразький декан, тодішній депутат обласної ради о. Роман Сливка. Вдячна, що запросив на нього і мене, бо змогла побачити і відчути, як любила сивочолого владику паства. Його називали «нашим Мойсеєм», відзначали мужність, незламність духу владики, відданість Україні та її церкві. А ще — глибоку побожність, високі людські чесноти — мудрість, доступність, простоту, доброту, нелицемірство. «Я пригадую, — сказав, зокрема, о. Володимир Борис, — як на початку дев’яностих ми дзвіночками будили Київ. І владика Василій був зі священиками як добрий пастир і добрий батько. За п’ятнадцять років архієрейського служіння він не змінив своєї зовнішності і свого могутнього духу».

Зворушений і розчулений до сліз владика Василій у подячному слові сказав про найголовніше в нашому житті — бути з Богом. Він уже хворів і, очевидно, відчував, що завершується його земна дорога. Тому й говорив, як сповідався: «Час швидко минає. Здається, недавно був хлопчиком, а вже треба відходити. На землі немає нічого вічного. Приходить час на все, прийде і на мене. Радий, що вас так багато в церкві, що ви йдете сюди по Боже зерно. Радий, що ви думаєте про душу свою. Вдячний вам за молитву, за спільність духу. Що б ми не хотіли, що б не робили на цій землі, час той пройде. Тож ходімо до церкви, молімось, а Господь добрий, вислухає нас і дасть те, про що просимо».
Це нині звучить уже як заповіт. Бо й справді, життя скороминуще, а дух людини, її добрі діла, щира молитва залишаються серед на землі сущих. А з ними і пам’ять про тих, хто відійшов.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини