Вільне життя

Одержима коханням

113-1024x825

Вона плаче. І вчора, і сьогодні. Нікуди не виходить із дому і шукає відповіді на запитання, чому так сталося, що вона сказала чи вчинила неправильно? Вона ж просто любить. А чоловік подав на розлучення… Як сказати про це батькам? Як сказати донечці?

Вона жила надією, що все владнається. Прощала, заплющувала очі. Тепер лежала, згорнувшись калачиком, така маленька, беззахисна, покинута. На її віях тремтіли сльозинки. Такі гіркувато-солоні, як її полинове життя. Так і заснула…

…А все починалося так сонячно і гарно! Вона росла любленою дитиною. Сонечко не дарувало їй стільки тепла, як рідні. Марусечкою називали… Вона і вчилася добре, і веселою була, і красивою. Мріяла стати вчителькою — і її мрія здійснилася.

Одного боялася: щоби батьки не дізналися про її кохання. Приховувала його від усіх. Знала, що не схвалять її вибору, не віддадуть кохану донечку за того, кого обрало її серденько. А воно ж не питало…

Навчаючись уже на останньому курсі, якось тихенько мовила матері: «Мамусю, я, напевне, заміж піду…»

Та коли їхній поріг переступив Сашко, матір аж зблідла. Дівчина бачила, як ненька з усіх сил намагається опанувати себе. А потім були сльози, сварки… Та Марічка стояла на своєму. Кохання наповнювало кожну клітиноньку її тіла, всі її думки. Вона жила Сашком, дихала ним. Це була якась неземна любов. Марійка не бачила й не чула всього того, що бачили в її обранцеві мама й батько. І його непорядні вчинки, і його вульгарні жарти… Дівчина почувалася найщасливішою нареченою і аж світилася тим дивним сяйвом, що його випромінюють усі щасливі й закохані.

Відгуляли весілля. Марійка їздила на навчання і приїжджала додому у вихідні. Коли отримувала диплом, у неї вже була крихітка Настуня. Так втішалася своїм материнством молода жінка, що зовсім не помічала, як змінюється її Сашко. Вона любила і не хотіла бачити свого коханого не таким, яким його вимріяла.

…Роботи не було. Настуня підросла, її вже можна було залишати з бабусею. «Може, поїдемо на заробітки, купимо собі хату, — сказала якось чоловікові. — Он скільки людей виїхало…»

Але Сашко й слухати про таке не хотів. Тож Марійка зважилася і поїхала сама. Плакала на чужині, сумувала за донею, працювала, як каторжна, а Сашко тим часом втішався вільним життям. Через три роки жінка повернулася, бо вже несила було терпіти розлуку з рідними. Тим паче, що матір постійно кликала її додому.

Трошки вона заробила, трошки батьки допомогли — і купили квартиру в місті, справили переходини. Настуня стала школяркою… А от Сашка свого Марійка не впізнавала. Проте заплющувала очі на його друзів, на нічні походеньки, випивки. «А, може, він таким і був? Тільки я, засліплена любов’ю, нічого не помічала», — ловила себе на думці й далі мовчки терпіла.

Сашко обзивав її, ревнував, звинувачував у зраді, бо, як він думав, за кордоном усі стають шльондрами. Марійка плакала, виправдовувалася, присягала, що в неї, крім нього, нікого не було. Дарма. Чоловік усе частіше не ночував удома.

Марійка не вірила пліткам, поки випадково не побачила свого коханого в обіймах якоїсь білявки. А вона ж йому так вірила, все терпіла, все прощала, боялася втратити… Не могла уявити свого життя без нього. Це ж рідний тато її доні, котра його так любить. Напевне, від Марійки передалася дитині така глибока, сліпа любов до Сашка…

«Мамусю, якщо татко прийде пізно і п’яний, ми будемо тихенько сидіти і мовчати, тільки щоб він не пішов від нас», — не раз молила маму Настуня. І мама терпіла. І мовчала. І навіть усміхалася чоловікові. А він зловживав її терплячістю, нехтував її одержимою любов’ю.

…Марійці снилася мама, річечка, луки, доня, котра обіймала її за шию маленькими рученятами. Телефонний дзвінок перервав сон. Не відповідала. Не хотіла ні з ким говорити. Глянула на годинник: вона ще встигне на автобус до села.

«Боже, який прекрасний світ! — подумала, глянувши крізь шибку на вулицю. — Я бачу, чую, ходжу. Я потрібна своїй доні, своїм батькам, рідним. Я не потрібна йому, але він потрібен мені. І з цим я буду жити. Любитиму тільки його… Він — у моїй донечці, за яку я вдячна Богові і йому. Треба жити. Бог дасть мені сили».

Марійка зітхнула, всміхнулася і почала збиратися в дорогу. До найдорожчих людей, котрі її завжди чекають. А в серці жевріла надія, що її велика і сильна любов переможе все.

Ганна ШУТУРМА

с. Слобідка Заліщицького району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини