Вільне життя

Сни з ароматом ванілі

1384052_96465285

Микола мив посуд. Три дні терпів, але вже ні чашки, ні тарілки чистої. Тож прийшовши з роботи, навіть не переодягався. Начепив фартух і взявся до роботи. Ще б якогось борщу зварити, бо вже забув, який він на смак…


Рештки їжі присохли до тарілок так, що треба замочувати. А філіжаночок з-під кави штук десять. Невже не можна за собою по одній помити? Пекучий клубок підступив до горла. Хотілося їсти, а в холодильнику — миша повісилась. І раптом так запахли Миколі Світланчині пиріжки. В їхньому домі завжди пахло випічкою, бо дружина дуже любила готувати. Щойно прийде з роботи, нашумить, нащебече, порозвішує по хаті дзвоники сміху, засвітить усмішки на личках дітей — і вже з кухні пахне корицею. Або ваніллю. Уже міксер гуде, духовка гріється…

Але то Микола нинішній так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Миколі здавалося, що вона, крім кухні й дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно в неї як не прання, то миття вікон, то чищення килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех. Микола не встигав банки до підвалу виносити. Одного такого вечора він прийшов з роботи, став на порозі кухні. У Світлани, як завжди, щось варилось-парилось, а вона, сидячи на краєчку стола — мала таку погану звичку, чистила яблука і дивилася по телевізору якийсь концерт.

— Я розлучаюся з тобою, — сказав Микола на диво спокійно, навіть не привітавшись.

Дружина здригнулася, але не обернулась.

— У мене інша жінка, — пояснив. — Я люблю її і більше не можу тебе обманювати.

Світлана відклала ніж, поволі повернула до чоловіка своє розпашіле від пари й почутої новини обличчя і покірно, тихо сказала:

— Візьми один рулет, бо ми стільки не з’їмо.

Микола, звісно, того рулета не взяв, хоч і дуже любив: з маком і горіхами… Він зібрав найнеобхідніші речі й пішов до жінки, котра була зовсім не схожою на його Світлану. Вона ніколи не носила, як Світлана, джинсів — тільки короткі сукеночки і спіднички. Не носила кросівок ─ тільки взуття на підборах. Вона могла сказати, що йде в салон краси, таким тоном, ніби на важливу ділову зустріч. І весь світ мав почекати. А Світлана ніколи не ходила в салони. Не любила блукати крамницями, ринком. Якщо треба було щось купити, складала список, ішла і незадовго поверталася з торбами. Вона не читала глянцевих журналів для жінок, не пила кави, не фарбувала волосся, не займалася фітнесом. Але завжди була красивою, доглянутою, стрункою. У вузеньких джинсах і куцих кофтинках, із косою-«колоском» мала вигляд старшокласниці.

Миколі ж хотілося бачити поряд із собою справжню жінку. Ось і знайшов собі Олю. Тепер сам прасує сорочки, варить їсти, миє посуд. І сняться йому ночами Світланині рулети й ватрушки. І пахнуть ці сни ваніллю, і видзвонюють у голові Світланиним сміхом…

Навівши в кухні лад, Микола пішов до кімнати. На дивані лежала взута Оля, граційно обіпершись на лікті. Перед нею лежав журнал, а на столику збоку стояло ще три горнятка з-під кави.

— Який же ти молодець, мій зайчику. І що б я без тебе робила? — защебетала дружина, простягаючи до чоловіка руки. — А я щойно від манікюрниці. Так втомилася! Дивися: класні нігті? Як свої, правда? Ходи, мій пупсику, я тебе обніму…

Миколу почало нудити. «Мабуть, від голоду», — подумав він і пішов на кухню чистити картоплю.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини