Вільне життя

Урожай з удовиного городу

5009

Останніми роками Марія працювала на дачі з останніх сил. Відколи помер її Петро, вона дуже подалася. Не те що працювати, а й ходити не може.

Та віддати комусь шматочок городу з садом і з будкою для реманенту не наважувалася. Бо хіба ж на одну пенсію накупишся на ринку овочів та фруктів? У Марії ж усе своє: зеленина, цибуля, огірки, картопля, ягоди й фрукти. З ранньої весни на тому живе й на зиму запаси робить.

Якби син був поряд, сім’я, то інакше жінці жилося б. А то сама, як палець. Син із невісткою і дітьми за кордоном. Не те що не приїжджають, а й не пишуть, не телефонують. Навіть батька ховати не приїхали. Забули, що є в них матір і бабуся. У них своє життя.

Нині Марія мусить їхати на дачу цибулю вибрати і часник забрати додому, бо вже, мабуть, висох на перець. Прокинулася раненько, пошкандибала на перший автобус. Дорогою стало погано, присіла на лавочку, взяла під язик пігулку валідолу… Поки відходила, автобус поїхав. Уже ні додому вертатися, ні наступного чекати. Просиділа на зупинці більше години. Сусіди саме їхали в той бік ─ підвезли.

Коли побачила жінка свій город ─ жахнулася: весь зритий, мовби танками. Ні цибулі, ні моркви. Та й картоплю хтось викопав і вивіз ─ тільки дрібна залишилася. Глянула Марія на будку ─ замок збитий. А всередині ні лопати, ні сапи, ні відер, ні часнику. Упала старенька на коліна на своєму городі й заголосила. Збирала у фартушок дрібненьку цибульку, якою злодії погребували, виколупувала з-поміж груддя дрібненьку картопельку… Як же вона тепер зимуватиме? А сльози котилися невпинно з майже незрячих очей, промивали собі доріжки у глибоких рівчиках зморщок. Жінка витирала їх брудною рукою, розмащуючи по щоках святу землицю. Скільки ж праці вона вклала в той городець, як тяжко, повзаючи на хворих колінах, висапувала, виполювала його… Хто ж посмів обікрасти стару немічну людину? Невже смакуватиме йому картопелька з удовиного городу? Невже не гірчитиме морквиця, полита слізьми самотньої господині? А як різатиме ту крадену цибульку до салату, невже вона йому очей не виїсть?

Так голосила Марія на своєму розритому городі, що аж небо урапт захмарилося ─ і ллюнув дощ. Природа співчувала старенькій. А та продовжувала стояти на колінах, вишукуючи в болоті залишки городини, проклинаючи свою долю-мачуху й благаючи собі в Бога негайної смерті.

Мирослав САЛКО

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини