Вільне життя

Щаслива Йорданська купіль

Із сільської крамниці вийшли дві молодички з кульками продуктів. Чорноброва Павлінка запропонувала подрузі присісти на лавочку, яку змайстрував біля криниці вуйко Степан.

— Дай йому, Боже, здоров’я, можна перепочити, — поставила свою ношу жінка. — Давно не бачилася з тобою, Оксанко. Рідко виходжу в центр села. Знаєш, що мій в АТО, а роботи в селі повно. Прикро без чоловічих рук…

Новина від Яснозуба

Оксанка пригорнулась до Павліни:

— Добре нам було, як ще до школи ходили… А тепер так тяжко. І ще ця страшна війна… Не знати, що далі буде. Дітей шкода… Та й усіх, хто воює…

Відтак дві однокласниці, аби відволіктися від гнітючих думок і переживань, почали згадувати шкільні роки й навіть сміятися над курйозними випадками з дитинства, юності…

Жінки так розговорилися, що не помітили, як до них підкрадається Тимко — рудоволосий жартун, котрого в селі всі називали Яснозубом. Бо сміявся так, що аж світилися його білосніжні зуби. Ясним, як сонце, був усміх на обличчі.

— Яких двох пташунь я зловив! — вигукнув, раптово обхопивши молодичок, і засміявся, як дитина: — Торохтіли-скрекотали, як дві сороки й нічого не бачили-не чули…

— Ой, як ти нас налякав… Моє серце ледь не вискочило, — удавано сердито промуркотіла Оксанка.
Тимко ж на те так лагідно, напівсерйозно запропонував:

— А давай, Оксанцю, я притулюся вушком до твоїх грудей і послухаю твоє серденько.

— Ти що, дохтор? — скипіла. — Цікаво, чи ти й удома так жартуєш зі своєю Ганею.

— Дівчатонька, — сяйнув білосніжною усмішкою Тимко, — ви що, не бачите, що моя Ганнуся завжди весела, в настрої. Деколи свариться зі мною, кричить, а я їй співаю: «Гандзя мила, Гандзя любка…» І все, по сварці. Ганя сміється, мир у хаті, злагода… Я ж знаю, що сміх — це здоров’я, це — життя!

— Ти все знаєш, тож скажи нам, Тимку, що нового в селі? — запитала Павлінка й додала: — Ти ж один із перших на Майдан поїхав і в АТО був… Як твоя рана, не болить? І як там, на війні? Бо мій дзвонить, але так мало розказує…

Тимкове світле обличчя миттю захмарилось:

— Вибач, Павлінко, але я не буду розповідати вам ні про війну, ні про своє поранення. Хочу про це все забути. Зате я вам зараз таку цікаву новину скажу! — і чоловік, прогнавши тінь з обличчя, артистично заявив: — Маринця народила здорового хлопчика — три кілограми 250 грамів, 51 сантиметр!

— Боже мій! — аж скрикнула Оксана. — А то як вона могла народити такого, нівроку, великого хлопчика? Та Маринця сама ледь 45 кільо важить. Та й під сорок їй уже…

— Оксано, не кажи так. Вона поправилася, віджила, розквітла. Я десь півроку тому її бачила. Не видно було, що вагітна. Та що їй тепер? Пані стала, в місті живе. Те, що з нею сталося, то якесь чудо, — з легкою заздрістю, якось журливо забринів голос Павліни.

І всі втрьох почали згадувати те, що сталося в їхньому селі два роки тому.

Маринця

В ошатному будинку біля річки жила дружна сім’я — батько, мати й маленька Маринця. Дівчинка старанно вчилася в школі, закінчила медучилище, почала працювати в сільській амбулаторії. Люди полюбили її за добре серце, за професіоналізм і кликали лагідно — Маринця, а не Марина Ярославівна, як пасувало б кликати сільську медичку. Вона була низенька на зріст, худорлява, взуття — 34-го розміру. А тиха, спокійна, як плин річечки, біля якої мешкала.

Коли Маринці було 25, раптово померла її мама, а через два роки спаралізувало батька. Мусила Маринця його обходити, город обробляти, господарку тримати і ще й на роботі все встигати.

Хлопців у дівчини не було, бо всі вони ставилися до неї, як до дитини, але поважали як дохторку. Тож пізніми вечорами замість бігати на побачення бралася Маринця за вишивання, любила читати книжки — світські й духовні. Купувала календарі, з яких черпала багато знань не тільки з духовної сфери, а й щодо лікування від перевтоми, депресії. Вичитувала, як зміцнити народними засобами серце, знизити холестерин, як готувати смачні страви, випічку…

…Оскільки її дім був біля річки, то тримала багато гусей. Кажуть, гуси врятували від загибелі Рим, а Маринцю її гуси врятували від… самотності.

А було все так. Два роки тому Маринця пішла на Водохреща до церкви святити воду. Повернулася додому, окропила дім святою водицею, дала напитися батькові, нагодувала його. Вийшла на подвір’я, аж зирк — гусак і гуска на річці, вкритій льодом. Тільки біля верболозу, де бистра течія, вода не замерзла. Вигнала Маринця гусей із річки, загнала до хліва й помітила, що загубила рукавичку. Вибігла за нею на лід, послизнулася і впала у воду там, де течія. Потім розповідала, що встигла закричати: «Господи, спаси!» Та крижана вода миттю скувала її тіло.

Цієї миті чоловік, котрий їхав автівкою до Тернополя, зупинився біля мосту, оскільки був завзятим рибалкою. І так дав Бог, що побачив дівча у воді. Видалось йому здалека, що то підліток. Біг на порятунок щодуху, знімаючи із себе на ходу верхній одяг.

Витягнув на берег дівчину, закутав у свою куртку і поніс до найближчої хати — до Маринчиної. Сяк-так порозумівшись із хворим батьком, відніс непритомну дівчину в іншу кімнату, зняв з неї мокрий одяг, закутав, почав розтирати руки. Зрозумів, що води вона не встигла наковтатися.

Іванчик

Дівчина розплющила очі кольору стиглих ожин і процокотіла зубами, ще не відійшовши від крижаної купелі:

— Хто ви?

Натомість незнайомець спитав, де її мобільний, бо треба зателефонувати на «швидку». Його телефон, мовляв, утопився. Як не дивно, дівчина всміхнулася й сказала, що сама собі «швидка». Тоді попросила свого рятівника взяти в шафі батьків одяг і негайно переодягнутися, бо, мовляв, мокрий, як хлющ.

— Що таке хлющ? А ви — моржиха! — засміявся. — Отже, познайомилися.

— Мене звати Марина, але всі кличуть Маринця, — мовила дівчина, простягнувши руку для привітання.

— Вам личить це ім’я, — лагідно потиснув тендітну долоньку. — Ви така малесенька… Не зустрічав такої…

— А вас як звати, мій рятівнику? — очі-ожинки засвітилися іскринками.

— Ви, Маринцю, зараз будете сміятися з мого імені, але мене мама так кликала… Вона важко хворіла десять років, а вже півтора року, Царство їй Небесне, її немає. Дівчата всі від мене розбіглися, бо ж у мене на руках була мама… Батька я не знав. Вона мені так і не сказала про нього нічого. А мені через три місяці вже 39. Так що я вже старий гриб…

— І від мене повтікали навіть ті хлопці, яких у мене не було, — сумно промовила Маринця. — Всі тільки й казали: «Підростай, мала». Мама хворіла, тож я не ходила ні на танці, ні на побачення. А тепер батько вже стільки років лежить. Мені 35, я теж уже старезна діва…

— У нас із вами, Маринцю, багато спільного. Ви навіть жартівниця, як я. Не будемо самотніми в старості. Одружимося…

— У вас є наречена? — поцікавилася і вдруге спитала: — Скажіть нарешті, як вас звати?

— Нареченої немає, — відповів. — А мама називала мене «мій Іванчик», як ті квіти… Знаєте? А на роботі я — Іван Юрійович…

— О, завтра — Собор святого Івана Предтечі — день вашого Ангела, — тихо й серйозно сказала Маринця.

І раптом Іван згадав, що залишив свою машину біля мосту. Попросив дозволу підігнати її у двір, поки сам обсихатиме. Звісно, Маринця не заперечувала. Ще й запросила гостя до столу:

— Сьогодні ж таке велике свято — Водохреще. В мене стільки всього смачнючого. А який я перекладинець спекла! Ви ж любите солодке?.. Чекайте, чекайте. Ви щось, Іване Юрійовичу, про одруження казали, що не будете самотні…

— Тепер я твердо знаю, що одружуся з вами, — впевнено сказав чоловік. — І жодних заперечень! Я вам іще освідчуся красиво, а сьогодні ми з вами освятилися разом у йорданській воді, тож сам Бог нас благословив. Мусимо одне одного обігріти, підтримати, щоб не захворіти… То я біжу по машину…

…Згодом вони одружилися. Іван був на сьомому небі від щастя. Така дружина, як Маринця, навіть у його холостяцькі мрії та сни ніколи не приходила. Вдвох тепер доглядали батька, возили його в санаторії… Так раділи, коли він після стількох років хвороби зробив перші кроки. Іван, котрий ніколи не знав свого батька, прикипів серцем до тата Маринці. Вдвох могли гомоніти до безконечності… «Мій син Івась», — так називав Маринчин батько зятя. І вдвох вони завмерли від щастя, коли Маринця, червоніючи, як дівчатко, повідомила: «Готуйтесь, дорогі мої: ти, Іванку, станеш татом, а ти, татку — дідусем».

* * *

…Троє біля криниці все ще говорили про Маринцю.

— Наша Маринця хоч маленька, а такого козака народила, — з гордістю промовив Тимко. — А ця пещена доня Катруся Мацевська всім розказує, що також, але влітку, стрибне в річку, як рибалки з Тернополя приїдуть, щоби хтось із нею одружився. А сама Катька ні до роботи, ні до розмови. Тільки хвалиться, що красива і багата. А Маринця — добра, робітна, батьків доглядала… У неї чисте серце, світла душа. І щоб ви, дівоньки, не думали і не гадали, чому Маринця тепер така щаслива. Допомогла їй йорданська купіль — свята вода і любов.

Віра ФРЕЙЧАК

с. Долина Теребовлянського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини