Вільне життя

Афганський синдром

t74

Багато хто з них ще й нині схоплюються серед ночі з ліжка в холодному поту і довго не можуть прийти до тями. Зрозуміти, що то лиш страшні сновидіння, що кинджал, вибух гранати й самі «духи» — то лиш витвір людської пам’яті, яка знаходить у своїх глибинах забутий епізод і виводить у сон ту віртуальну жахливу картину.

Та й серед білого дня, лиш пролунає якийсь різкий звук, у старого солдата прискорюється серцебиття, а рука підсвідомо тягнеться туди, де мала б бути зброя. Лікарі назвали цей стан людини «афганським синдромом». Подібна аномалія людської психіки знаходить і новітній свій вияв. Бійці, що повертаються з так званої антитерористичної операції, вважай, усі поранені. Хтось має каліцтво на тілі, а решта — душевні, психічні травми. На них насідає або ж депресія, або ж неконтрольована дратівливість, вибуховість. Ще довго відчувають себе в армійському однострої і м’якість домашньої постелі здається некомфортною — поспати б на твердих дошках. Щоб повернутися до нормального стану, їм потрібна, часом, дуже тривала реабілітація.

t73

Щороку в середині лютого, у  день виведення радянських  військ з Афганістану, ветерани нікому непотрібної війни по всій Україні збираються біля символічних обелісків-пам’ятників тим, хто поліг на спекотних плоскогір’ях біля Кандагара та інших населених пунктів тієї далекої непривітної та агресивної до загарбників країни. Пом’янути своїх побратимів уже в двадцять сьоме зібралися волинські ветерани. На Кременеччині ще донедавна проживали 150 учасників бойових дій в Афганістані. На жаль, півсотні з них уже пішли у засвіти. А ті, що ще радіють сонцю і зеленій траві, прийшли до пам’ятника, зведеного поруч з меморіалом героїв Другої світової, розташованім у центрі міста на схилі перед спорудами старого ліцейного комплексу — з видом на високу Замкову гору. Згадували товаришів по зброї, молилися за упокій їхніх душ.

Немало молодих життів забрала та далека війна — статистика констатує 15 тисяч, і п’ята частина з них — українці. Це офіційний перелік, та ми знаємо, як вірити тодішнім підрахункам — множ на два і не помилишся. А скільки інвалідів? Хто знає те число? Так, то була непотрібна народові війна. Та хіба тільки Афган? А Нікарагуа, Ангола, Куба? Радянська верхівка, яка ще від царизму успадкувала імперські амбіції, начебто для допомоги народам, які рвуть кайдани колоніалізму, завжди нахабно лізла в чужий двір. І мимоволі зримо постає паралель із сьогоденням. Ті мілітарні зазіхання перебрала на себе правонаступниця Радянського Союзу Росія і продовжує політику експансії — Абхазія, Осетія, Придністров’я. А тепер ще й Крим та Донбас. Тож «афганський синдром» проявляється тепер по-новому. Багато покалічених, зневірених оббивають пороги чиновницьких кабінетів, марно силкуючись довести, що ногу чи руку втратили на східному фронті, вимагають того, що їм гарантовано законом. І часом чують від якогось владного мурла: «А я тебе туди не посилав…» Тож будьмо милосердними, добрими, уважними до тих, хто не може позбутися того триклятого синдрому.

На фото: біля пам’ятника жертвам афганської війни ветерани Степан СТЕПАНЮК, Іван ГОЛУБ, Григорій МОРОЗ, Василь ГОЛУБ; радіють зустрічі Віталій ЦИБУЛЬСЬКИЙ і Михайло ГЕЛЕТЕЙ.

Фоторепортаж В. БУРМИ

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини