Вільне життя

А що скаже Байден?

Того дня я добре знав, що мій сусід дід Іван зараз прийде. Бо він, як і я, любив дивитися телеканал «Рада». І не міг не бачити, як Барна Яценюка з трибуни… Ну ви знаєте, про що я. І, як на гріх, мій старший онук, восьмилітній Віталик вдома зостався. Кілька разів уночі кахикнув, невістка перелякалася і безапеляційно заявила: «Це — ГРВІ!» І Віталик зостався вдома. Хоч і не хотів цього, бо він у нас розумник, школу любить. Це в нього спадкове. Як-не-як, а мама — вчителька.


Отже, мій син перед роботою повів меншого, чотирилітнього Сергійка, в садочок, бо невістка вранці ще мала забігти в медпункт, аби фельдшер прийшла оглянути Віталика й відкрити йому лікарняну довідку для школи.

Узагалі зі своїми внуками я живу душа в душу. Тому без проблем напоїв Віталика гарячим молоком з медом і увімкнув телевізор. Ми сіли дивитися канал «Рада». Перед депутатами мав виступати наш давній, м’яко кажучи, не друг. Спочатку незлюбив цього чоловіка Віталик. Коли спитав про причину, Віталик відповів:

— Мама сказала, що тепер рідше купуватиме мені цукерки, бо Яценюк на все підняв ціни.

Я важко зітхнув, але провів з онуком виховну бесіду, намагаючись пояснити, що воно хоч і нездаль, але ж наша, тому мусимо його шанувати. Але прийшов квітень, приніс нові ціни на газ. І я більше Віталика не виховував.

А ось із меншим онуком у мене стався справді політичний конфлікт. Сергійко надивився по телевізору російських побрехеньок про те, що нібито Яценюк двадцять років тому був чи не найбільшим героєм першої російсько-чеченської війни. Тоді онук натягнув собі на голову целофанову торбинку, аби вона зображала Яценюкову лисину, одягнув темні окуляри й з іграшковим пістолетиком без угаву ганяв по хаті, зображуючи «джигіта Арсена», який шукає російських вояків. Мене не так допекли постійні вигуки онука «Ну що, попався, москалику? То отримуй кулю в лоб! Бах-бабах!», як думка про те, як би дременув отой цілий «джигіт Арсен», побачивши справжнього московського феесбешника. І я не стримався, дав Сергійкові легенького ляпанця ззаду по штанцях і наказав припинити гру.

Сергійко глянув на мене й чітко відчеканив:

— Діду, ви — агент Путіна.

Звісно ж, таке звинувачення почерпнув у свого нового кумира. І я вчергове переконався, що маленьким дітям телевізор дивитися шкідливо.

Сергійко виявився справжнім хлопцем, мамі мене не продав (бо влетіло б мені від невістки з її передовими виховними поглядами). За це отримав від мене моральну компенсацію: морозиво «Пломбір» і кілограм шоколадних цукерок. Правда, він і надалі грався у «джигіта Арсена», особливо після того, як його подвиги висвітлив у «Вільному житті плюс» якийсь писака (мій онучок у свої чотири вже читає, та ще не завжди відрізняє, де іронія, а де пишуть серйозно), але ми з Віталиком тепер ставимося до його ігор поблажливо: ще мале. Підросте, побачить, хто чого вартий.

Ех, краще б Віталик того дня пішов до школи. Бо до трибуни, з якої виступав Яценюк, підійшов депутат Барна з букетом і… Далі ви все бачили.

Якби перед тим днем у Верховній Раді не виступав віце-президент США Джозеф Байден, можливо, я аплодував би разом із Віталиком. Але в ту мить мене осяяла геть інша думка: «А що тепер скаже Байден?»

Тому, червоніючи, я почав пояснювати онукові, що пан Барна вчинив негарно, бо на нас дивиться цілий світ загалом і Байден зокрема. І, ви знаєте, онук зі мною погодився.

— Діду, — заблищали його оченята, — я б на місці пана Барни його — раз-два-три! — войовниче замахав кулачками.

І тут зайшов дід Іван.

— Добрий день, сусіди, — привітав нас. — Василю, ти видів, як Барна Яценюка…

Я застережливо глянув на сусіда. Той негайно згадав про присутність мого онука й виявив неабияку педагогічну тактовність:

— Ти бачив, як Барна негарно зробив з Яценюком?

Віталик усвідомив, що біля нас уже нічого цікавого не почує, гречно попросив дозволу погратися на комп’ютері й пішов у свою кімнату. А я вийняв із шафи чвертку домашньої самогонки, налив у келишки по 50 грамів. Ми смачно випили й закусили маринованими огірками.

— Ну, ти видів, що зробив Барна? — видихнув дід Іван.

— Бачив, — кивнув я, — негарно зробив.

— Погоджуюся, — відповів дід Іван. — Бо пан Барна — чоловік військовий. А вів себе, як ліберал з Європи. Треба ж було…

Далі я вчергове переконався, що мислення в старих і малих (а саме — в діда Івана й Віталика) дуже подібне. Вони не задумуються над головним: що скаже Байден? І тому обидва пропонували дуже радикальні дії.

— Іване, — докоряю сусідові, — ти уявляєш, що про таке неподобство сказав би віце-президент США? Це ж нецивілізовано!

— Уявляю, — зітхнув сусід. — В Америці злодіїв не б’ють. Там дають довічне — і сиди собі тихо-мирно в Алькатрасі.

Узагалі-то ми з дідом Іваном на минулих парламентських виборах були проти «Народного фронту». Ну не подобався нам Яценюк! За це ми сільським штабом Яценюкової партії були оголошені «головними агентами Путіна в селі».

Цей штаб у нас очолювали дві енергійні пенсіонерки, бабуся Марина і бабуся Горпина. Вони обійшли хата в хату ціле село (окрім моєї та сусідової), пояснюючи, що слід обов’язково проголосувати за «Народний фронт», інакше Яценюк не буде прем’єром. Щонеділі ці активістки ставили по три свічки святому Миколаю і Варварі великомучениці, аби вони сотворили чудо і Яценюк став прем’єром. А ще голосно благали святого Наума, аби поставив село «на ум», щоб люди проголосували так, як бабусі хочуть.

І диво сталося. «Народний фронт» таки переміг на виборах. У день, коли Яценюк став прем’єром, у селі святково бамкали дзвони.

Але торжество бабусь було недовгим. Уже в лютому вони перестали називати нас «агентами Путіна». В квітні, після нових цін на газ, партія «Народний фронт» у селі наказала довго жити. В липні баби стали потихенько клясти своєму кумиру. А за тиждень до Покрови знову поставили по три свічки перед іконою Варвари великомучениці. Але вже із слізним проханням якнайшвидше прибрати Яценюка з посади прем’єра. На все село в Яценюка, себто в «джигіта Арсена», зостався єдиний прихильник — мій менший онук Сергійко. А нам радикально налаштовані бабці запропонували політичний союз, тепер уже проти Яценюка. Мав слушність Черчілль, коли казав, що в політиці нема ні вічних друзів, ні вічних ворогів.

Але ми із сусідом, допивши чвертку, твердо вирішили: підтримувати радикалізм бабусь не будемо, а діятимемо винятково цивілізованими методами. Бо що скаже Байден, дивлячись на українське політичне безкультур’я?

А поки Байден не чує і не бачить, ми з дідом Іваном тихенько кажемо пану Барні: «Шановний депутате, на наступних виборах сміливо приходьте на наш округ. Бо не знаємо, що скаже Байден, але ми вам переконливу перемогу гарантуємо».

Ярослав БОРСУК

м. Підгайці

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини