Вільне життя

«Бо люблю…»

DSC0083-1321x900

Ця пара неодмінно викликала сміх у тих, хто бачив їх уперше. Високий, худий, повільний у рухах Софрон і чи не вдвоє нижча від нього опецькувата й метка у словах та ділах Сонька. Якщо чоловіка можна було порівняти з гандрабатою тичкою, то жінку — з рухливою бочечкою. А коли вони йшли разом і він нахилявся до неї, аби краще розчути, що вона каже, це мало такий вигляд, наче висохлий стручок квасолі зігнувся до квасолини.

Вислухати Софронові за тридцять років їхнього подружнього життя довелося таки чимало: Сонька пиляла його з приводу і без приводу, вранці та вдень, на самоті й при людях. Якось, коли вони прошкували вулицею на так звані звітно-виборні, бо ж наперед знали, кого оберуть колгоспні збори, позаду плентався Трохим. Він, як і Софрон, належав до будівельної бригади, яку в селі називали «прибий-затули-додому принеси». Зараз Трохим був напівп’яний — випив, щоб набратися хоробрості вигукнути із зали щось проти голови колгоспу. А поки що вирішив розім’ятися на Софронові. Відкликав того з гурту, що перемовлявся перед клубом, чекаючи, поки збереться «кворум», і почав шептати:

— Чув тільки-но, як твоя баба пащекує до тебе. Чо’ ти їй таке дозволяєш?

Софрон хвильку помовчав, провів жовтим од тютюнового диму пальцем по вусах, озирнувся, чи ніхто більше не почує його слів, і видихнув:

— Бо люблю.

Отак і сказав, з наголосом на першому складі у слові «люблю». По-сільському, а не як вимовляють диктори і дикторки з «брехунця».

Почувши таке, Трохим тільки підбив дашок кашкета догори і свиснув. Слів для відповіді не знайшов.

…По сплині кількох місяців — у сусідів весілля. Сонька була така сама швидка до танців, як і до роботи. Дарма, що маленька й немолода вже, а норму буряків на колгоспному полі першою просапувала. Отож на весіллі не відмовляла нікому, хто запрошував повигецкувати. Софронові ті танці хоч на вуса вішай — і замолоду був байдужим до них, а тепер тим більше. Перекидався словом-другим із чоловіками за столом та поза ним.

Устим, обліковець, либонь і тут до лічби вдався. Плямкав губами, а потім за руку відвів Софрона вбік.

— Бач, як твоя з чужими? Хочеш на старість самотнім лишитися? Бо ж дітей, вибач, що нагадую, вам Бог не дав. От візьме Сонька – і з кимось кудись повіється. Баби, вони такі: й на мітлі полетіти можуть. Чом не приструниш свою?

І у відповідь почув те саме, що й Трохим:

— Бо люблю.

Горілкою Софрон не зловживав. У гостях, коли траплялася така оказія, пив, але небагато, для годиться: щоб не образилися господарі. А вдома навіть не знав, де Сонька тримає оковиту. Хоча вона в хаті була, бо ж самогонки раз у раз треба: чи щоб город зорали, чи бараболі підгорнули, чи кабанчика закололи.

От через отого, з рилом, мало не трапилася прикрість. Перед Різдвом колії нарозхват, тож запросили зі сусіднього села. А він виявивсь охочим до горілки. Впоравшись із кабанчиком, удвох з господарем сіли почаркуватись і закусити підсмаженою свіжиною. Сонька пішла в сіни давати лад салу й м’ясу, а колій якось умовив Софрона хильнути зайву чарку. Потім ще одну. Словом, поки Сонька повернулась, обоє вже лика не в’язали. Побачивши посоловілі очі чоловіка, жінка не втрималась і спересердя лупнула його правицею по плечах. Маленькою, але міцною. Гримнула:

— Уже?! А мені хто поможе? Ти що, Софроне-випивоне, не знаєш, скільки біля заколотої свині роботи?

І вийшла, гримнувши сінешніми дверима так, що мало шибки не повилітали.

— Ач як руки розпустила?! Чом не дав здачі, Софроне? — пробелькотів колій.

— Бо люб-лю, — по складах проказав хазяїн і піднявся з-за стола. — Ходімо. Тобі додому пора, а мене робота чекає.

Із роками Софрон і Сонька зрівнялися зростом. Його зігнуло в попереку так, що без палиці не може й кроку ступити. З обійстя тепер виходять рідко — до крамниці та до церкви. Йдуть лише вдвох, поодинці нікого з них у селі не бачать. І вже не всі з молодих упізнають їх. «Хто то?» — запитав якось свого ровесника внук Трохима, озираючись на пару, котра дибала до храму. «Не впізнав? Баба Сонька і дід «Болюблю». Хтозна, чи й відомо комусь із нинішніх школярів, що старого звати Софрон…

Богдан МЕЛЬНИЧУК

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини