Вільне життя

Валянки

— Мамо, мамо, а мені святий Миколай валянки приніс! Такі теплі, з блискучими калошиками! Але вони такі, що їх можна й без калошиків узувати, — світилися невимовною радістю дитячі оченята. — Він, напевне, бачив, що я дрова до хати ношу і стежечку попелом посипаю, щоби слизько не було.


— Господарику ти мій, помічнику маленький, — зі сльозами на очах Ніна пригорнула свого Миколку. — А що, тато так і не приходив?

— Ні, не було…

«Гірка моя доленька з тим пияком, — подумала жінка. — Втопила з ним своє життя. Краще було б у дівках посивіти чи байстрюка народити, аніж мати такого чоловіка».

Мало того, що Іван пропивав зароблене, так іще й стусанами дружину й сина частував. Приходив чи, точніше, прилазив додому поза північ, то хоч би спати вклався спокійно, та де там… Вставай, їсти йому подавай тепленького та смачненького. А ні — то геть із хати! Добре, якщо встигали Ніна з малим втрапити у двері, щоб заночувати в стодолі чи в сусідів. А ні, то наступного дня жінка була з підбитими очима, а малий сісти не міг після татового «виховання» паском.

У тому, що Іван та інші чоловіки так пиячать, Ніна звинувачувала сільських самогоноварільниць. Помітила, що від їхнього згубного зілля чоловіки стають такими дурними. Не інакше, як підсипають їм щось в оковиту для міцності.

Колись Ніна спересердя пригрозила спалити хату Галині, аби та не продавала цілодобово проклятущої самогонки. Та запал доведеної до відчаю жінки остудила сусідка:

— І навіть не думай! До тюрми хочеш за навмисний підпал? А Гальці тій нічого не буде, бо має праву руку в районній міліції, тому й не боїться нікого. З неї все — як із гуски вода…

Безсовісна нахаба нещодавно перестріла Ніну біля магазину і попросила віддати їй 30 карбованців Іванового боргу. Ніну аж перекосило:

— Навіть не надійся, що я тобі їх віддам! Я його що, посилала до тебе за горілкою? Та ти хоча б знаєш, але звідки тобі знати, як тяжко заробляються на фермі ці криваві копійки?

Заробленого Ніні, звісно ж, не вистачало — вугілля на зиму придбала, дах підремонтувала. І щоденно хліб та до хліба купити треба було. От синові на валяночки ледве наекономила, зате малий — на сьомому небі від щастя.

— І як той Миколай знав, що мені треба? — вкотре запитував у мами.

— Він, синочку, все знає… — відповідала, обнімаючи малого.

А тато тим часом іще з кількома друзями по пляшці святкував на повну. Вже ні закуска, ні випивка в горло не лізли, але рідина через силу все ж текла.

— Давай іще по одній!

— Ти що, мене не поважаєш? Пий — інакше ти мені не друг!

— За сина! За Миколу Івановича — до дна!

…Додому Іван приплентався, коли Ніна вже пішла на обіднє доїння. Миколка сидів на ліжку, чекав, що повернеться мама і він відпроситься у двір до хлопців — треба ж похвалитися подарунком!

А татові треба було похмелитися… Але чим і за що? Витряс із бляшанки 75 копійок, кинув їх до кишені. Аж тут його зір упав на Миколчин подарунок… Мовчки вхопив валянки під пахву і пішов до дверей. Малий, у чім був, босоніж, кинувся вслід.

— Тату, віддай! То мені Миколай приніс! Чуєш, віддай! — плачучи, волав хлопчина, але його малі ноженята не встигали за великими батьковими — лиш слідочки стелилися мереживом по сипучому снігу…

…Іван не з’являвся вдома три доби. З «явочної» хати, де мешкав самотній п’яниця, його не виганяв ніхто, тож гуляло товариство, поки були гроші, виручені за валянки. А як не стало — протверезів Іван. Очуняв і — о диво: в його кам’яному серці ворухнулася чи то совість, чи каяття, коли пригадав, за які гроші пиячив три дні. Сумління муляло нестерпно, поки не позичив у куми потрібну суму. А вже через дві години повертався тим же рейсом із райунівермагу. З новими валянками.

Як не дивно, але хата була замкнена. «Ну, Ніна, мабуть, іще з ферми не прийшла, — міркував собі. — А де ж Миколка?» Коли вони йшли на роботу (дивно, правда, як Івана ще досі не вигнали з колгоспної майстерні), то малого залишали під наглядом сусідки Ярини, яка з нього ока не спускала. А Миколка — хлопчик чемний, до сірників не лізе, грається у шофера з котиком Мурасиком. Чи книжечки переглядає, навіть пробує читати по складах (бабуся Ярина навчила), адже наступної осені вже піде до першого класу. То де ж Миколка?

Тільки-но Іван простягнув руку до сховку за ключем, як із-за спини почув Яринин голос:

— Прийшов?! І як тебе ще земля носить, Іроде ти окаянний? Та щоб ти вже смоли гарячої напився! Ніні на очі краще не попадайся, катюго! Дитина в лікарні, а він…

Як іще «благословляла» сусідка, Іван уже не чув — після слова «лікарня» кулею вилетів із подвір’я.

* * *

…Лікарняна палата зустріла тишею. Ніни не було. На одному ліжку спав підліток. На другому — Миколка розглядав журнал «Малятко».

— Синочку, прости мені за все. На, я тобі такі самі валянки купив, — промовив Іван, простягаючи пакунок.

— Навіщо, тату? У мене немає ніжок…

Не тямлячи себе від шоку, Іван зірвав із малого ковдрочку так, що вона відлетіла аж до протилежної стіни. І замість ступнів до самих так званих «котиків» побачив два марлевих цурпалки.

— Тату, в тебе волосся стало білим… Чому?

Мирослава СЕРЕДЮК

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини