Вільне життя

Відповідальність народних депутатів за долю країни

maxresdefault

Прочитав у «Вільному житті плюс» від 6 січня цього року допис народного депутата Олега Барни. Зразу згадав його ганебний вчинок у Верховній Раді торік у грудні. Який сором за країну, за парламент, за Тернопільську область, за виборців. Галичани мають давні традиції парламентаризму, а здатні на таке… Перші вибори до Австрійського парламенту відбулися саме у нас в червні 1848 року, майже за 60 років до перших виборів на Великій Україні до державної думи царської Росії.

У кінці XIX століття уже була багатопартійна система, діяли фінансово-економічні, культурні, просвітницькі, громадські організації, зокрема «Просвіта».

Станіслав Дністрянський, доктор права, був обраний депутатом (послом) Австрійського парламенту в 1907-1917 роках, став одним із співавторів проекту Конституції ЗУНР. Антін Горбачевський, член Найвищого державного трибуналу у Відні, засновник української приватної гімназії в Чорткові, обирався сенатором Польщі протягом трьох каденцій.

Народний депутат – це не лише посол у парламенті від певного округу, а й законотворець, розробник стратегії розвитку держави. Верховна Рада – це не спортивна арена, а найвищий форум держави, на якому повинна акумулюватись думка вчених. Депутат повинен бути націоналістом, любити свою вітчизну, мати державницький світогляд і високе почуття відповідальності за стан країни та її майбутнє. Для депутата основна зброя – це слово і розум, мудрість і дипломатичний хист. Принцип «сила есть – ума не надо» принижує гідність не лише депутата, а й громадян, підриває авторитет держави.

Не буду спростовувати факти, викладені в публікації Олега Барни, та захищати прем’єр-міністра, оскільки не володію відповідною інформацією і не хочу його судити, не маючи доказової бази. Але як патріот пан Яценюк заслуговує на повагу, бо він – один із небагатьох депутатів приєднався до Майдану гарячої зими 2013-2014 років. Згадаймо, як вечорами в найдраматичніші дні Майдану він з А. Парубієм, Р. Лижичко, С. Вакарчуком, О. Тягнибоком з’являвся на сцені і простудженим голосом інформував повстанців і всю Україну про хід боротьби та переговорів з тодішньою узурпованою владою. Він ризикував не лише своєю політичної кар’єрою, а й життям.

Першого дня після втечі Януковича Арсеній Яценюк з Олександром Турчиновим проявили мужність і рішучість, взяли на себе всю відповідальність за долю держави. Не допустили до анархії та безладу, на що так розраховував Путін. Пан Яценюк перший з усіх наших керівників на одному із засідань Кабінету міністрів заявив, що Росія – наш ворог, агресор. І, нарешті, Арсенію Петровичу вдалося витягнути країну з «газового зашморгу» Росії. Тому народ України і проголосував за його партію.

У нас парламентсько-президентська республіка, тож який уряд обрали депутати, такий і маємо. За реформи в країні, за дії уряду такою ж мірою несе відповідальність і депутатський корпус. Дуже багато критики Кабміну у виступах депутатів на телебаченні, у пресі, проте мало пропозицій щодо обрання правильного курсу поліпшення економічної ситуації.

Пан Барна пише, що прем’єр-міністр «має зиск від кожного спаленого кубічного метра газу», зацікавлений у «збереженні корупційних схем» у будівництві житла для військових. Тож виникає питання: чому депутат не звернувся з такими матеріалами в Генеральну прокуратуру, Національне антикорупційне бюро тощо?

Читачам цікавіше було б прочитати, що з подачі народного депутата уже розслідувана хоч одна корупційна схема, афериста ув’язнили, а вкрадені мільйони повернули в бюджет країни. Без таких конкретних справ все написане схоже на наклеп, причому в надзвичайно образливій формі.

«А за своєю діяльністю Яценюк, швидше, не ворог, а однодумець або диверсант, сексот від Путіна, українофоб», – пише пан Барна. Це не якийсь там писака з-за «бугра», а народний депутат вимріяної, вистражданої України, виплеканий тут у нас, на теренах патріотичного, національно свідомого регіону України!

Жаліються деякі депутати, що підготовлені ними проекти законів і постанов не приймають для розгляду. Так, пан Барна запропонував концепцію забезпечення житлом військовослужбовців, яку проігнорував уряд, написав проект постанови про відставку уряду, але її не підтримали депутати. Можливо, ці проекти виявились, м’яко кажучи, не зовсім обгрунтованими.

Введення субсидій стало необхідним кроком уряду Яценюка, бо через низький рівень зарплат і пенсій люди просто не мали б чим платити за комунальні послуги. Зменшення тарифів потрібне багатіям для опалення своїх маєтків і вілл. Не уявляю, як Арсеній Петрович викрутиться із цієї фінансової кризи, що виникла через війну та окупацію. А ще як владу застосує, проявить волю, зміцнить гривню, поставить на місце украй безсоромних нафтотрейдерів і встановить співвідношення цін на пальне в АЗС до світових цін на нафтопродукти, то його рейтинг, про який переживає Олег Степанович, точно підніметься «вище плінтуса».

Пан Барна пише, що він не буде просити вибачення за здійснений ним вчинок. Звичайно, якщо це брутальне насилля спонтанне, то треба було б вибачитись, а якщо продумане – то хто ж тоді відповість за наслідки: моральні, етичні, ділові… І чи пробачать виборці, якщо народний депутат не зможе вирішити їхніх нагальних потреб, бо сам собі закрив двері до Кабінету міністрів. Чи зможе він розраховувати на підтримку фракції, з якої його виключили, у розгляді навіть найоптимальнішого законопроекту? Навіть звернення до прем’єр-міністра не буде надіслано, якщо за нього не проголосує коаліція.

Реформи, політичні та соціальні проблеми не будуть розв’язані шляхом блокування трибуни, постійної боротьби депутатів між собою, між лідерами партій, між партіями, між меншістю і більшістю, між владою і народом.

Кажуть, що хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. Історія свідчить, що в усі віки розбрат на вищих щаблях влади призводив до катастрофічних наслідків.

Наближається 100-річчя Української Народної Республіки. На жаль, вона втратила свою незалежність, ще не зіп’явшись на ноги. Причина банальна: протилежна державницька позиція політиків, яких доля привела до влади, але які не зуміли нею розпорядитись. У червні 1917 року в Києві відбувся з’їзд українського вояцтва (С. Литвин. «Суд історії», Київ, 2001 р.) У ньому взяли участь майже дві тисячі делегатів, що представляли 1,7-мільйонну армію. Були прихильники самостійного, антиросійського розвитку України (М. Міхновського) і «єдиного революційного фронту» (М. Грушевського).

Симон Петлюра був одним із перших, хто зрозумів агресивну суть російського більшовизму й те, що лише збройною силою і власною армією можна закріпити державну незалежність України.

Помилка М. Грушевського і В. Винниченка призвела до трагічної 70-літньої окупації України Росією під назвою Радянський Союз.

Сьогодні в Україні ситуація не менш драматична. Нашим депутатам треба усвідомити, що маятник історії може хитнутися назад.

Путін наслідує загарбницьку політику Російської імперії. У XVIII столітті Росія воювала з частиною Західної Європи майже 50 років. Крім часу, витраченого на війни з іншими народами, російські війська ще встигли придушити два повстання свого народу під керівництвом Булавіна і Пугачова.

У XIX столітті відбулись перська, шведська, турецька, Вітчизняна (з Францією), кримська та кавказька війни. Росія захопила Ташкент, Самарканд, Хіву, Ашхабад. 59 років провела країна в загарбницьких війнах.

У XX столітті були війна з Японією, Перша світова, жовтневий переворот, війна з Польщею, з Японією, Фінляндією, громадянська війна (зі своїм народом), Друга світова. Не треба забувати про участь спецчастин особливого призначення радянської армії в так званій інтернаціональній допомозі Китаю, Північній Кореї, Північному В’єтнаму, Єгипту, Республіці Конго, Кубі. Придушення повстань у Польщі, Угорщині, Чехії, Східній Німеччині, 10-літня війна в Афганістані і, нарешті, внутрішня, чеченська, війна.

Привід для військового вторгнення в чужі країни був різний, а ціль одна – «распространение русского владычества». Так, із метою встановлення політичної рівноваги в Європі Росія сім років воювала з Пруссією. За образи, нанесені іранцями російським купцям, Петро І оголосив війну перському шаху і в результаті заволодів узбережжям Каспійського моря та Грузією.

У 2008 році російська авіація бомбила грузинські міста і села заради «захисту» своїх громадян, у 2014-му захопила Крим і Донбас, щоб перешкодити євроінтеграційним процесам в Україні.

Мета всіх перерахованих воєн висвітлена в характеристиці 34-річного царювання Катерини ІІ: «Нам, русским, невозможно забыть, что, если политика Екатерины и подлежит упреку с точки зрения высшей нравственности, то эта политика имела целью и последствием величие и выгоды России» («Учебник Русской истории», С.-Петербург, 1912).

Тож президент Росії Володимир Путін продовжує політику вищої аморальності, нехтує міждержавними договорами та зневажає загальнолюдські цінності. Він вважає, що розвал Радянського Союзу — «величайшая ошибка века» і це дає йому право повернути Російську Федерацію в епоху імперій і колоній, беззаконня і вседозволеності.

Самодержці Росії укладали договори, коли їх до цього примушували обставини, але ніколи їх не дотримувались. Андрусівське перемир’я з Польщею (тоді Річ Посполита) 1667-го перекреслило договір Переяславської ради і по Дніпру розділило Україну. Бо ні Польщі, ні Росії не потрібна була цілісна Україна. Принцип «розділяй і володарюй» спрацював. Завоювання Б. Хмельницького були втрачені, а колосальні жертви української нації – даремні. Від чого тікали, до того вернулись…

«Договір з Росією не вартий паперу, на якому він написаний», – казав Бісмарк. «Будапештський меморандум» 1994 року, підписаний Англією, США, Україною та Росією, що гарантував незалежність, суверенітет та чинні кордони України, «Договір про дружбу і співробітництво» 1997 року, підписаний президентами Л. Кучмою і Б. Єльциним, цинічно порушено Путіним першого березня 2014 року окупацією Криму. Не виконано і зобов’язання Стамбульcького саміту про виведення до 1999 року з Придністров’я 14-ї російської армії.

Керуючись принципом «Россия для русских», знищували і переселяли народи, проводили «обрусение окраин» («История Росии» стор. 449), Крим був «сильно опустошен» під час російсько-турецької війни. В 1764 році Катериною II було знищено Запорозьку січ, а козаків виселено на Кубань. «Депортація» чеченців у Сибір розпочалась ще 1792 року. Захоплені території приєднували до Росії, а держави, які зазнали поразки, обкладали великими контрибуціями.

Нехай політики не мають ілюзій, що Путін відступить і відправить завезену в Україну військову техніку на металобрухт. Нехай не плекають надій, що наші реформи і покращення життя повернуть нам Крим і Донбас, бо голод і смути в Росії допомагали владі мобілізувати народ на нові завоювання. Росія почала ліквідацію української державності і, судячи з уроків історії, вона від нас не відступить, поки не отримає достойну відсіч.

«Хочеш миру – готуйся до війни», – так навчає нас давній латинський афоризм. Ми повинні бути готові захищати свою землю, свій народ і свою культуру. Для створення сильної боєздатної армії повинен працювати наш військово-промисловий комплекс.

Шановні народні депутати, панове Барна, Головко, Люшняк, Пастух, Юрик, не розмінюйтесь на дрібниці, перестаньте виголошувати на телебаченні і в пресі мантри про свій уряд, коли Росія не припиняє військової агресії на Донбасі, нарощує свої збройні сили в Криму, перекидає військово-транспортну авіацію в Білорусь. Усвідомте, яка велика відповідальність за долю країни лежить на кожному із вас і на парламенті. Історична відповідальність! Щодня ви повинні звітувати перед своїм сумлінням: що я сьогодні зробив для збільшення бойової потуги нашої держави, бо завтра може бути пізно.

Верховна Рада повинна працювати в жорсткому режимі, аби реагувати на випередження щораз нових перед країною ризиків.

Потрібні закони, які без оголошення воєнного стану забезпечили б оборону наших стратегічних об’єктів, електро- і водозабезпечення, мостів і тунелів, підготовку населення до життя в час повномасштабної і гібридної воєн. Росія окупувала частину нашої території, ігнорує міжнародні договори і домовленості, що повинно стати підставою для переведення роботи промисловості та транспорту на порядок, наближений до воєнного стану. Райвідділи МВС повинні мати таку зброю, якою могли б в будь-який час дати відсіч ворожим групам.

Важливо в час дії міжнародних санкцій забезпечити уряд законодавчою базою, щоб вивести з України російські банки, які негативно впливають на курс гривні, націоналізувати українські підприємства, особливо металургії, нафтопереробки, машинобудування, мобільного зв’язку та інших, які перебувають у власності російських олігархів і саботують зміцнення нашої обороноздатності.

«П’ята колона» допомогла російським реваншистам захопити Крим і Донбас, тож який урок винесла з цього наша влада і як ВР корегує чинні закони, щоб припинити діяльність всяких сепаратистських рухів, проросійських партій, братств, ЗМІ та усунути від влади ренегатів?

«Україна у вогні». В зоні АТО гинуть люди. Демократія і воля, держава і нація під загрозою.

Чи знайдуться у нас патріоти рівня Степана Бандери, які зможуть жертовно відстоювати свою Батьківщину? Чи зайдеться свій Юзеф Пілсудський, який розбив армії Будьонного і Тухачевського, зупинив їхній похід на Берлін і забезпечив існування Польщі? Чи знайдеться свій Карл Маннергейм, під керівництвом якого 15 років будувалась лінія оборони вздовж кордону з СРСР?

Мирослав ЯРИЙ

м. Кременець

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини