Вільне життя

Два роки болю і надій

952889-01-08

Такої ж лютневої пори, два роки тому, в центрі Києва уперше за час української незалежності вбивали людей. Після тримісячного стояння Майдану влада Януковича вирішила розв’язати політичну кризу у злочинний спосіб: «беркутівцям» видали бойову зброю — і про це тодішній міністр внутрішніх справ відкрито заявив у телеефірі. Вочевидь, думав, що Майдан злякається і нарешті розійдеться. А він у пластмасових касках і з дерев’яними щитами пішов під кулі. Так трагічного двадцятого лютого полягло 49 українців. Ще кількох убили двома днями раніше. А потім десятки вмирали від тяжких поранень у лікарнях. От і назбиралася ціла сотня загиблих майданівців, яку хтось влучно охрестив Небесною.


Чи можна було уникнути цих жертв? Ось що каже з цього приводу відомий письменник і дипломат Юрій Щербак: «Українці не мали іншого вибору, і їм не слід було піддаватися ілюзіям наших західних союзників, які укладали угоду з опозицією та Віктором Януковичем. Думаю, якби угода з Януковичем відбулася, він би однозначно надурив і знайшов би привід запросити російські війська до України, і ми б мовчки дивилися, як російські танки їдуть Хрещатиком. Історія інколи підказує більш доцільні, але, на жаль, криваві шляхи. Тоді вона показала нам вихід із повільної російської окупації та знищення української ідентичності. Лише повстання Революції Гідності змогло вирішити питання першого на території Європи кримінального режиму, коли все відбувалося «по поняттях», а не за законом».

Мабуть, не всі відчайдухи, що йшли під снайперські кулі, усвідомлювали, яку геополітичну проблему вони розв’язують своєю безцінною жертвою. Але вони розуміли, що Україну треба рятувати від цієї бандитської влади, і дуже хотіли, щоб у ній панували справедливі закони, й щоб влада служила народові, дбала про його добробут і благополуччя, а не про те, як набити власні кишені. І ота фраза, сказана Устимом Голоднюком зі Збаража: «Рабів до раю не пускають» та скупе батькове, крізь сльози, над домовиною сина: «Хай його смерть допоможе Україні» увібрали увесь трагізм і всю велич подвигу Героїв Небесної Сотні.

І ось уже два роки, як їх немає з нами. Два роки болю для рідних і близьких. Два роки старань, здебільшого громадськості, для увічнення їхньої пам’яті. В ряді міст уже з’явились пам’ятники і меморіальні дошки Героям Небесної Сотні, їхніми іменами називають вулиці. За них моляться у наших храмах. І влада демонструє прилюдно до них повагу: приносить квіти, запалює свічки. Про когось уже й книжку написали, і фільм зняли… А з іншого боку, ніхто з убивць новітніх героїв не покараний. Вдумайтеся тільки: за два роки винесено лише один (!) вирок — азербайджанцю-«тітушкові», який бив майданівців. Ще шестеро «тітушок» і п’ятеро «беркутівців» перебувають під вартою. А командира так званих «чорних беркутівців» Д. Садовника суд звільнив з-під варти, і він утік з України. Як іронізували в одній з телепередач, оце й усі «досягнення» більш як півмільйонної армії прокурорів, слідчих, суддів. Що й казати, гірка іронія.

Три прокурори змінилось, а слідство практично не просувається вперед. Нас переконують, що всі, хто стріляв у майданівців, уже в Криму чи в Росії. І ще один дивний висновок: нібито серед розстрільного підрозділу не було росіян, мовляв, це українці стріляли в українців. І це при тому, що комендант Майдану Андрій Парубій запевняє: серед снайперів були російські спецпризначенці. Їх бачили покоївки в готелях, куди вони поселялися зі зброєю. А співачка Руслана, яка щодня стояла на трибуні Майдану, стверджує, що має багато матеріалів про причетність російських військових до розстрілів, але за два роки її жодного разу не покликали в прокуратуру і не брали свідчень…

Та якби тільки в розслідуванні злочинів на Майдані «ефективність» слідства була б такою «успішною». Одна за одною держави світу знімають санкції з представників влади Януковича і відкривають їм доступ до заморожених рахунків. А все тому, що Україна не представила доказів, що свої багатства вони просто вкрали, а не заробили. Чого не вистачило нашим слідчим і юристам: компетенції, уміння ефективно працювати чи волі тих, хто стоїть над ними? Це ж анекдот: із мільярдів украдених коштів, про які було стільки розмов, до державної скарбниці повернуто лише вісім тисяч гривень. Уже «білі та пухнасті» і Азаров із сином, і екс-міністр енергетики Ставицький, в якого вилучили величезні суми валюти, чимало золота, діамантів, — не крали вони нічого, бо Україна не надала таких доказів. Навесні, прогнозують, знімуть санкції і з Віктора Януковича. А вони за ті гроші, цілком ймовірно, наймуть дорогих європейських адвокатів і ще почнуть судитися з Україною за свої маєтки та статки. А тим часом, за даними політолога Т. Березовця, Янукович тільки готівкою вивіз із України два мільярди доларів, а вся його команда вкрала 60 мільярдів доларів.

Минулих вихідних телебачення показало чимало сюжетів про те, як живуть сім’ї загиблих на майдані Незалежності. І жодної світлої розповіді. Вони, по суті, залишені сам на сам. Особливо сутужно вдовам з малими дітьми. Якби не громадськість, не волонтери, їм би було зовсім кепсько. Донедавна вони не мали жодних пільг, платили повністю за комунальні послуги, власним коштом встановлювали надгробки на могилах загиблих рідних. Тільки перед річницею Майдану їм встановили пенсії і п’ятдесятивідсоткову знижку в оплаті за комірне. Але коли приходять у соціальні служби, там кажуть, що їм про це невідомо. До слова, чи не всі рідні загиблих майданівців скаржаться на байдужість і навіть цинізм чиновництва. І це повсюдно — від заходу до сходу.

Та більше, ніж власні негаразди, членів сімей загиблих під час Революції Гідності болить те, як повільно міняється ситуація в Україні, як далеко від народу її влада і як мало для нього вона зробила. Загальне зубожіння, зневіра, байдужість до людей чиновництва дратує українців. «Влада легковажно бавиться з нашими нервами і грається з вогнем», — застерігає Руслана. Герої були на Майдані, герої нині в АТО, усі захоплюються мужністю і самопожертвою «кіборгів», говорив у вічі Президентові інший наш співак Святослав Вакарчук, але героїв і «кіборгів» немає серед владоможців. У високих кріслах сидять звичайні люди, які бояться «втратити посаду, добробут, політичний вплив, поставити під удар себе чи свою сім’ю». Ніхто по-справжньому не бореться з «корупцією, тотальною несправедливістю, невіглаством, низьким рівнем так званої еліти». Безкарність в Україні стає нормою. Не покарані вбивці з Майдану, не покарані високі чини з Міноборони, котрі допустили «котли» під Іловайськом та Дебальцевим. Зате в СІЗО чимало добровольців…

З одного боку, говориться багато гарних слів про увагу до наших захисників, а з іншого — збій за збоєм, бо увага до людини не стала в нас нормою. Система залишається старою: неувага, байдужість, зверхність чиновництва. Суспільство назагал, принаймні значна його частина, виросло, організувалося, стало милосерднішим, співчутливішим. І владі годилося б тягнутися до нього, бути такою ж жертовною та героїчною. Бо якщо один з її представників, керівник найбільшої фракції у Верховній Раді Юрій Луценко твердить, що «бути у владі завжди соромно, а бути у владі сьогодні — пекуче соромно», то треба ж робити якісь висновки. Шкода, але нинішні політики, як зазначив один з експертів, «не цінують тієї великої жертви, яку принесли українці на Євромайдані, вони забули, що прийшли до влади на крові».

І як наслідок цього, нова політична криза в Україні. Так, демократичні сили у Верховній Раді мали після Майдану не просту, а конституційну більшість, і профукали її. Вчорашні партнери по коаліції уже не добирають слів, критикуючи одне одного. Ультиматуми, погрози, сварки. Одна пані розпустила косу і наполягає на дострокових виборах Верховної Ради. Мовляв, це так швидко, всього 60 днів. Інші закликають до перевиборів усіх гілок влади. Когось дратує прем’єр, комусь не подобається Президент. Це все ми вже проходили. Знову наші політики наступають на старі граблі і не відчувають, як вони б’ють по голові.

А із ситуації користають радикальні сили, що вимагають перевиборів усіх гілок влади, денонсації Мінських угод, оголошення військового стану тощо. На столичному майдані Незалежності знову встановили кілька наметів. Судячи з того, як розкручують «новий київський майдан» російські ЗМІ, експерти роблять висновок, що ці майданівці проплачені, що зібрали їх саме для телекартинки. І почали вони з биття вікон та закидання «коктейлями Молотова» офісів російських банків. Такого не було ні на першому, ні на другому Майдані. Нашим політикам це ще один дзвіночок не гратися з вогнем. Від них чекають реальної роботи і конкретних результатів.

…Мені не йде з пам’яті один телесюжет. Маленька дівчинка, батько якої загинув на Майдані, вечорами довго не гасить світло у своїй кімнаті. Стоїть біля вікна і вдивляється в темне небо. Чекає, поки батько скаже їй: «На добраніч, доню!» І таких сиріт майданівців понад півсотні. А рахунок сиріт загиблих бійців АТО, мабуть, пішов уже на тисячі. В якій державі вони житимуть? І чи не скажуть, коли виростуть, що і смерть батьків, і їхнє сирітство були марними? Чи задумуються про це наші політики, чиї діти при них і насолоджуються життям? Чи розуміють, яка велика відповідальність упала на них разом із владою?

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини