Вільне життя

Де ви, синочки мої?

fullsize

Дивним іноді буває людське життя. Непередбачувана доля веде людину незвіданими стежинами. Нерозгадана таїна філософського змісту не раз змушує замислитися, чи доля вибирає людину, чи людина — долю. Одних вона ніжить у купелі щастя і достатку. Іншим іще беззубим ротом дає спізнати вартість черствого кусня хліба.

…Для маленької Ліди ще з пуп’янку доля видалася немилосердною при живих батьках. Тато Андрій ще за Польщі до 1939 року всім серцем уболівав за долю свого народу, був активним членом сільської «Просвіти». Страх репресій поселився тоді в сім’ї. Село на той час було райцентром, тут містилися всі адмінслужби управи — гміни і служби силової структури — постерунку. Коли на зміну польській владі в рідний край прийшли нові «визволителі» — «перші совіти», Андрій потрапив до чорного списку ворогів нової влади. Багатьох його побратимів із «Просвіти» кинули до в’язниці. Та сталося непередбачуване — замість катівень енкаведистів Андрія призвали до армії і навіть до Москви.

Перед самим призовом рекрут встиг одружитися з красунею Ганнусею. А невдовзі молода мама ділила свою радість із чоловіком, посилаючи йому вісточки до Москви. Разом із радісними новинами повідомляла про репресії проти його побратимів — членів «Просвіти», котрі начебто потрапили до «лікарень» Крем’янця і Чорткова. Андрій здогадувався, що то за «лікарні».

Звістка про донечку Лідоньку підняла Андрієву радість над усім світом. Мовби в передчутті страшної світової бійні, в якій важко вижити, йому до безтями захотілося побачити своє новонароджене щастя. Але знав, що його поява в селі — незворотний шлях до енкаведистів. Дивом випросив короткотермінову відпустку і на крилах помчав на зустріч із коханою дружиною та донечкою. Хоча зустріч та не могла відбутися в рідному домі.

…Травневий ранок буяв цвітінням трав і п’янив ароматом. До початку Другої світової війни залишався місяць. За місяць груди святої землі рватимуть бомби і снаряди, а замість чистої ранкової роси шовкові трави вкриватимуться кров’ю…

Ганна зі щирою подругою дівочих літ Марією несли по черзі закутану в ковдру маленьку Лідусю. Несли за двадцять кілометрів від села до Вишнівця на таємну зустріч із батьком. Якою вона була, кожен може уявити сам. Як це, коли зустрічається зболене розлукою молоде подружжя, обціловуючи своє перше дитятко, а кожна хвилина прощання пекучим болем осідає в серці.

Батько воював за інтереси чужинців, котрі поневолили рідний край, а мати ростила маленьку Лідусю в злиднях. Через роки Андрій повернувся з пекла війни, але молода сім’я знову була «мобілізована» в колгоспне ярмо.

Згодом у Лідусі з’явилися братик і сестричка. Змалку не тільки тіло дівчини, а й душу давила колгоспна петля. Щоби заробити один трудодень у жнивну пору, треба було серпом нажати копу (60 снопів) жита. А за трудодень видавали тільки кілограм зерна, а часто й зовсім не оплачували його. Шукала порятунку молода, працьовита Ліда. Їздила на заробітки в східні області, працювала на будовах у Тернополі.

Змінилося Лідине життя, коли зустріла своє кохання — добропорядного, щирого і по-молодецьки гордого Івана. Обоє працювали, зводили дім, ростили своїх соколят Богданчика і Віталика. Обоє синів згодом стали офіцерами.

У молитвах і сльозах чекала Ліда свого Богдана з пекла афганської війни. Переживала за долю молодшого Віталика — життєлюбного й винахідливого, котрий теж опинився в чужому краї.

Привіз старший з Афганістану відзнаки — осколочні рани на тілі й ордени на грудях. Та коли совітська імперія розпалася, молоді офіцери стали в армії зайвими й подалися на пошуки кращої долі в далекі світи. Богдана прихистила Америка, а Віталій у складі батальйону миротворців ООН опинився в африканській країні Джибуті, де точилася міжусобна війна племен. Краялося матусине серце за кожен прожитий день її синочків на чужині. Постійно просила в Отця Небесного милості для них. Чекала на дітей, та після Джибуті Віталій знайшов прихисток у Франції.

Роботящі батьківські руки за допомогою синів створили затишок у домі. Були і радощі під час коротких зустрічей із найдорожчими, були й печалі. Неочікувано впало горе на Ліду — передчасно заплющив очі дорогий чоловік Іван. Господарем у домі став сум. Осиротіле серце все частіше нагадувало про себе болем. Рятівними ангелами Ліди були лікар Люба Андріївна і медсестричка Олена Володимирівна.

* * *

Осінній вечір стогнав холодним вітром у верховітті старих ясенів над хатою. Ліді почулося, що хтось наче тихенько стукає у застільне вікно. «То, мабуть, вітер», — подумала, а в уяві зринули образи синів. Серце ще дужче защеміло — і жінка з надією глянула в темну шибку: «Де ви, синочки мої? Ой як мені тяжко без вас. Прилинули б до мене хоч на мить…»

Та у вікно стукав Ангел Смерті. З великої ікони над столом на Ліду дивилися співчутливі очі Матінки Божої із Сином на руках.

…З високих ясенів на краю цвинтаря крапали холодні сльози осіннього дощу. Після похорону з далеких країв прилинули синочки. Плакали над могилою гіркими слізьми розлуки і благання до матері простити їм. І слізьми вдячності їй за подаровані життя. А мати, напевне, бачила все це зі своєї небесної оселі й прощала. Бо материнське серце завжди все прощає…

Григорій ШЕГЕРА

с. Старий Олексинець Кременецького району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини