Вільне життя

Лиш би не впасти у «вікна»

Коли вийти на гору Надиби і глянути на село Межигір’я, що на Монастирищині, то побачите розкішну зелень перед очима. По один бік — ліс, по другий — поле. Серед поля є зо 60 гектарів вільшини, де водяться зайці, лисиці, а якось і лось туди забрів.


Посередині вільшини є два озера, які місцеві мешканці називають «вікнами». Вони ніколи не замерзають. Вода у них чиста, як сльоза, а в спеку — крижана.

«Вікна» — це бездонні ями на болотах, за структурою схожі на криниці. Міряли колись одні сміливці глибину тих «вікон», але дна так і не знайшли. Інші пробували запустити туди рибу. Але вона кудись зникала. Загалом же обходять люди «вікна» десятою дорогою. І ось через що.

Жив за Австрії в селі вдівець і мав одну дочку. Звали його Майданом. Уподобав собі він якусь удовицю. Багатою вона була. Мала хліви, комори, землю. Ось тільки одного не було в неї — доброго серця.

Коли вони зійшлися, удовиця захотіла приєднати обійстя Майдана до свого. Але дочка спротивилася. От і напала жінка на чоловіка: «Згуби її, тоді буду з тобою жити». Як-то кажуть, чужі діти — більмо в оці.

Чоловік від гризоти схуд і змарнів до невпізнання. Нічого не міг придумати, аби піти проти волі дружини. А вона взяла та й нарадила: «Заведи дочку у вільшину й кинь у «вікно». Її довіку там ніхто не знайде, а нам буде спокій».

Не витримав Майдан. Кажуть же, що людина — не камінь. Сплакнув і пристав на умову.

Хтозна, як довго відважувався чоловік учинити злочин. Та все ж одного ранку, як зійшло сонце, сказав дочці: «Вберися файно, дитинко, нині неділенька, то підемо до цьоці в Устя».

Дорогою батько не міг очей підняти на дочку, все дивився собі під ноги. Коли дійшли до вільшини, лиш промовив: «Ходи до «вікна», хочу води напитися, бо в горлі пересохло». І попрямував у глиб вільшини.

Дочка відчула серцем недобре. Поглянула на батька і все зрозуміла. Ринули з очей сльози. Вона припала до батькових грудей. «Таточку, не топіть! Я піду від вас світ за очі. Село покину навіки, тільки не топіть!» — лементіла. Не допомогло. Батько уже не чув благань.

Він віднайшов великий камінь. Зиркнув на дочку, а вона від думки про те, що її чекає, зомліла. Батько прив’язав брилу до тіла і ледь зсунув у воду.

Раптом навкруги все загриміло. Стало темно. Замовкли птахи і принишкла звірина. Лиш соловей кричав не своїм криком увесь день.

Відтоді біля «вікон» на подорожніх почав нападати блуд. Не один кружляв довкола водойми і ніяк не міг знайти виходу на дорогу. Та якщо людина ставала на коліна, тричі промовляла «Отче наш» і хрестилася, то тоді вертала до неї пам’ять. І дивувався не один — як же можна було на одному місці півдня чи весь день топтатися!

Кажуть, що це душа дівчини не має спокою, все метається від болю за втраченим життям та все розводить руки-крила, аби не дати перехожим упасти в «вікна».

Записано від
Стефанії ПРОВАЛЬНОЇ.
с. Межигір’я Монастириського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини