Вільне життя

«Любов — то велика сила»

Вона стояла біля класної дошки й усміхалася, адже таку складну задачу з алгебри розв’язала правильно. Петро Прокопович, учитель математики, походжав між рядами парт.


— Переконалися, що Онищук самостійно розв’язує математичні задачі? Отже, вона знає не тільки гуманітарні предмети, — констатував одинадцятикласникам. — Кожен із вас витягнув свій білет, своє завдання, яке ви виконували в зошитах. А Онищук на дошці писала. Самостійно, — і, обернувшись до дівчини, додав: — А ви, панночко (вчитель завжди так звертався до всіх учениць. — Авт.), радієте, що ця задачка не з легких… Я дав вам можливість довести, що можна знати й розуміти і математику, і літературу. Задоволені, панночко? З логікою, з математичним мисленням у вас немає проблем.

— Петре Прокоповичу, а я по-іншому мислю, — мовила учениця. — Ось я розв’язувала, думала, а відповідь — нуль. Тобто нічого. Це якесь непорозуміння. Хоч би одиниця була, плюс-мінус…

— Все, все, не продовжуйте, Онищук, — із притиском сказав учитель. — За задачу я вам ставлю «відмінно», але математика з вас ніколи не буде!

— Ви праві, Петре Прокоповичу, дякую, — і дівчина пішла до своєї парти.

А в класі запанувала тиша, як на морі перед бурею. Ніхто би так не сказав цьому вчителеві! Він обожнював свій предмет і завжди наголошував, що «точні науки — це прогрес, розвиток суспільства, вони змушують працювати клітини головного мозку». А Онищук сказала, що «це якесь непорозуміння»! Розрядив напругу в класі Борис Яворський:

— Подивіться, Петре Прокоповичу, чи правильно я розв’язав свою задачу.

Обличчя вчителя засвітилося, бо Яворський був його гордістю, переможцем олімпіад.

— Блискуче, Борисе! — вигукнув учитель, переглядаючи контрольну. — Буду на сьомому небі від щастя, якщо ти вступиш на математичний факультет. У тебе, Яворський, блискуче майбутнє.

— Пробачте, Петре Прокоповичу, — мовив з останньої парти Віктор Шикун. — Але математикам навіть Нобелівської премії не присуджують. Який там блиск буде… без грошей?

— О чудо! Ви, Шикун, навіть таке знаєте? — здивувався вчитель і насмішкувато додав: — Для мене досі залишається ребусом те, як ви дійшли до одинадцятого класу, якщо табличка множення для вас — як загадковий сфінкс у Єгипті.

Клас засміявся. І на цій веселій ноті пролунав дзвоник з останнього уроку. Всі висипали з класу. Тільки Борис залишився допомогти вчителю зібрати таблиці.

— Щось ти, Борисе, засмучений, — мовив Петро Прокопович. — Любов без взаємності?

— Ви знаєте… Але звідки? — аж зашарівся хлопець.

— Ти сьогодні себе видав тим, що згладив на уроці непросту ситуацію заради Онищук, котра не любить математику. Ти закоханий у неї, але думаєш, що не маєш шансів.

— Таки не маю, — сумно видихнув Борис. — Вона вважає, що кожна людина повинна знати літературу аж до ямбів, хореїв, дактилів… Для мене — це хаос. Мені легше розв’язати десять задач, ніж вивчити вірш.

— Хлопче, твоє ім’я — Борис, тож борись за любов! — підбадьорив учитель. — У мене в студентські роки була подібна ситуація. Я — математик-відмінник, вона — світило філфаку, а тепер — моя дружина і ваша вчителька української мови й літератури Галина Василівна. Дуже люблю її. У нас гарна сім’я, діти, внук… І тоді Галя була для мене всім, та водночас недосяжною.

Заради неї я вчив напам’ять і цитував Івана Франка, Василя Симоненка, Ліну Костенко, Сергія Єсеніна. Та одного разу Галя мені сказала: «Напиши такий вірш, щоби мені сподобався. Тільки не смій списувати в поетів! Хочу зрозуміти, чи насправді любиш мене так, як розповідаєш».

О, це були тортури! Я мусив зробити те, що не вмів. У школі я твори писав на манюсінькі «трієчки», а тут треба було скласти вірш! Та кохання, Борисе, перемагає все. В моїй голові, вщерть наповненій тільки формулами й задачами, почала народжуватися поезія. Через кілька днів я прочитав Галинці тремтячим голосом свій вірш. І уявляєш, вона обняла мене! І сказала, що цей вірш — прекрасна поезія мого «математичного» серця. Досі пам’ятаю ті рядки, якими зумів завоювати серце ліричної красуні.

І після короткої паузи Петро Прокопович натхненно продекламував:

— Ти одна така в земних просторах,
І тому тебе я полюбив.
Навіть теорему Піфагора
Образ твій у пам’яті розмив.
Я тобою, Галю, дуже заворожений,
Адже ти — загадка, мов зоря.
Ти така, як та таблиця множення,
Без якої у житті — ніяк…

— Справді, гарно ви написали, Петре Прокоповичу, — зачудовано мовив Борис. — Тільки, пробачте, в останньому рядку я б написав «Без якої і життя нема».

— Та ти, Яворський, вже поет! — учитель поплескав Бориса по плечу. — Ти зможеш, зможеш! Ти напишеш іще краще — і Роксолана полюбить тебе. Взагалі, я помітив, що ти їй небайдужий. А ім’я яке — Роксолана!

— Дякую, вчителю, за пораду. А щодо імені, то я навіть серіал «Величне століття» дивлюся. Бо там — Роксолана. Не моя, звичайно, Сулейманова. Нікому про це не розповідав.

— І я нікому про свій вірш — тільки Галинка і я знаємо, а тепер і ти. Тож хай це буде нашою таємницею.

…Борис летів додому, як на крилах. У голові — повно думок, тож одразу взявся творити. Якось би так почати… І раптом вихопив поглядом із полиці книгу про Єгипет. Почав її гортати: піраміди, фараони, Клеопатра, Ніфертіті… Така шийка витончена… І в Роксолани шия лебедина… Борис почав мугикати мелодію — і слова на неї лягли самі:

Знаю дівчину-крихітку.
В неї шия, як в лебідки.
Про Єгипет я згадаю,
Пісню їй таку співаю:
Ніфертіті, Ніфертіті,
Ти така одна у світі.

Він записав текст. Його душа співала, карбувала слова. Згадав, що Роксолана виконувала роль Мавки у шкільному заході, присвяченому Лесі Українці. Була у віночку, з розпущеними довгими косами, така красива, наче справжня Мавка. І знову полилися струмочком рядки, сповнені любові:

Вона має довгі коси,
На голівці вінок носить.
Я, як той Лукаш у лісі,
Їй заграю на сопілці:
Мавко, Мавко лісова,
Звучить пісня солов’я.

«Треба негайно їй це прочитати, — думав Борис. — Ні, заспівати! Недарма ж я стільки років співаю в хорі. Це має бути романтично. Наприклад, у день святого Валентина…»

Так і зробив. Напередодні свята всіх закоханих купив Роксолані в дарунок книгу Ліни Костенко «Річка Геракліта» — вона мріяла мати її. А в день Валентина запросив дівчину в… замок. Час давно перетворив його на руїну, збереглася тільки одна зала. Там хлопець розвішав гірлянди, прикрасив мури сосновими і ялиновими гілками. Роксолана, увійшовши туди з Борисом, принишкла, мов пташеня. І раптом нізвідки полилася пісня — хлопець заздалегідь записав її. Очі дівчини засвітилися радістю. Коли мелодія змовкла, Борис, уже без супроводу, співав далі. Серцем співав для своєї єдиної, прекрасної Роксолани. Для всіх дівчат України, для всієї планети:

Ніфертіті, Ніфертіті,
Ви найкращії у світі.
Мавко, Мавки лісові,
Вам співають всі пісні.
Роксолано, Роксолани,
Наші ви, а не султанів…
Олі, Ганни і Надії,
Розквітайте в Україні!

І зникла, як вранішній туман, грань між математикою та лірикою. Пісня птахом здіймалася в небеса, мінилася ніжністю, почуттями, що перемагають усе зло світу. Здавалося, що на небесах Господь усміхається, адже головна заповідь життя — Любов. Любов до Бога, до ближнього, до природи. І поки на планеті ще є така юна, чиста, ніжна, безкорислива і всемогутня любов, на ній іще довго процвітатиме життя.

Віра ФРЕЙЧАК

с. Долина Теребовлянського району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини