Вільне життя

Материнська молитва з дна піднімає: жінка десять років шукала сина, не знаючи, що він був поряд

Z4EjlXTcWnY

Відбувалося це в 40-х роках минулого століття на околиці Станіслава (нині — Івано-Франківськ) на вулиці Гладкій у будинку №8. Мешкала там сім’я росіян — подружжя Павло та Ася Корсакови і їхня старенька матір. Були тихими, добрими людьми. Чоловік із дружиною дітей не мали, працювали бухгалтерами, а бабуся займалася господарством.


У другій частині будинку жила родина переселенців із Перемишля: мати з батьком і четверо дітей. Найстарша з них, від 1970-го року тернополянка, й розповіла «Калині» цю історію. Нині Ользі Йосипівні (із дому — Костюшко) вже 75, проте хвилюючий епізод з її дитинства досі часто навертається спогадом.

— Одного разу Ася звернулася до моєї мами й попросила піти з нею до дитбудинку — подивитися на хлопчика, котрого вона собі вибрала, — пригадує Ольга Йосипівна. — Мама погодилася і мене взяла із собою. Ася показала нам чорнявого хлопчика років двох-трьох, котрий бавився у гурті, а через деякий час забрала його додому. Він грався з моїми сестричками-двійнятами — вони були ровесниками, 1946 року народження.

Жилося Вові в Корсакових добре. Мама Ася вдень була на роботі, а поза роботою завжди читала, тож вихованням хлопчика займалася бабуся. Хоч і не вміла смачно зготувати й добре випрати, але за щиру вдачу її любили всі сусіди. Вона дитині навіть цукерки купувала — мало не екзотичні ласощі на той час.

Та незадовго Корсакови виїхали з України на Смоленщину, а в їхньому будинку замешкали інші люди.

На початку 50-х років одного дня по обіді до Костюшків прийшла незнайома жінка. У хаті були тільки шестикласниця Оля з мамою. Гостя сказала, що хоче розпитати про Корсакових, бо вони начебто виховують її сина Василька.

І в передвечорових сутінках, відмовившись від пригощання, жінка почала оповідати про свою гірку долю. Говорила безупину, довго, слізно. Видно, мала потребу вилити комусь свою біду. Була вона родом із прилеглого до Станіслава села. У 1945 році в ньому зчинилася кривава бійня. Радянські вояки, переконані, що в селі переховуються бандерівці, почали чинити погроми. Багато людей тоді вбили, в тому числі й чоловіка цієї бідної жінки. Відтак почалися арешти. Ув’язнили і її на десять літ, а синочка, котрому ще й року не виповнилося, забрали в дитбудинок.

Але нещасна матір не скорилася долі. Вона щодня протягом кількох років писала листи в різні інстанції і навіть до самого Сталіна з благаннями звільнити її, оскільки ні в чому не винна, й повернути їй дитину. І, вочевидь, так уже набридла всім тим листуванням, що її звільнили достроково. А згодом з’ясувалося, що мешканці того розгромленого села й справді не мали кого виказувати, бо бандерівці у них не переховувалися. То була дезінформація.

Вирвавшись із в’язниці й повернувшись додому, матір найперше пішла у дитбудинок, але там їй нічим не змогли допомогти. Уже потім зрозуміли, що при оформленні документів з її прізвища випала одна літера — і в сина воно вже було іншим. До того ж його назвали Володею і записали 1946-м роком народження, а не 1945-м, як було насправді.

Та жінка не втрачала надії і з Божою поміччю за деякий час натрапила на слід Василька у Станіславі. Добрі люди розповіли їй про Корсакових, що вони взяли з дитбудинку хлопчика, схожого за описом із Васильком. Так жінка й опинилася на вулиці Гладкій у будинку під номером 10. Але часу вже минуло багато. Якби знаття, вона відразу звернулася б до сусідів…

Узявши адресу Корсакових, матір поїхала шукати свою дитину до Росії. Вірила, що материнська молитва й з дна людину піднімає, а тут лише якихось півтори тисячі кілометрів подолати. Та вона б пішки їх пройшла, аби пригорнути до серця синочка, котрого в неї відібрали ще в сповитку…

…Важка була дорога, тривалі пошуки. Стільки, бідна, натерпілася, намучилася, голодувала, ночувала просто неба, не завжди добрих людей зустрічала, але знайшла Василька-Вову. Він уже виріс, розмовляв, звісно, російською, проте не опирався поклику рідної крові й обійняв свою матусю. Потім був суд — і хлопчик сказав, що хоче жити з рідною мамою, хоча в прийомній родині йому було добре. Матір вклонилася Асі й Павлу за те, що піклувалися про її дитину, подарували їй сімейний затишок, забрала хлопця і повернулася в Україну.

Але вже не в рідне село, а в Дубно на Рівненщині, бо після звільнення вийшла там удруге заміж. І треба сказати, що чоловік усіляко допомагав дружині знайти сина, а потім прийняв його, як рідного.
…Ольга Йосипівна залишила в редакції номер свого телефону: можливо, Василь відгукнеться, якщо живий-здоровий. Може, він чи його діти-внуки мешкають на Рівненщині, але ж нашу газету читають по всій Україні. Раптом публікація впаде у вічі людині, котра знає цю історію. Ольга Йосипівна і всі ми чекатимемо. З надією дізнатися її продовження та з благоговінням перед жертовною, всемогутньою материнською любов’ю, що творить дива.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини