Вільне життя

Михайло ЛЕВКОВИЧ: «Сила не в канонах, а в молитві»

t57

Давно знаю отця Михайла Левковича, настоятеля церкви Святої Покрови з Чорткова. Не раз бувала в нього на відпустах, що проходять у серпневу пору біля цілющого джерела Всецариці, спілкувалася з ним за інших обставин. Зокрема, під час екскурсійних паломницьких поїздок. Маршрут багатьох з них веде нині із Зарваниці до Чорткова, саме до його церкви. Її територія в літню пору нагадує куточок раю на землі: довкруг ідеальний порядок, розкішний розарій, два цілющих джерела, над одним з яких було з’явлення Божої Матері. Тут особлива аура, особливий мікросвіт, створений Божим промислом і людськими руками.

Хто не знає, як непросто було вивчитись на священика в радянські часи, які треба було перепони подолати. І з обліку не знімали, і до війська призивали перед вступними іспитами в семінарії, і погрожували, і батьків залякували, і комсомол з керівництвом колгоспів чи підприємств, де працювали хлопці, підключали. Як тільки «компетентні органи» отримували сигнал, що хтось збирається в духовну семінарію, така пекельна машина вмикалася. Хтось відступав, хтось усілякими хитрощами і нехтуванням небезпекою пробивався до мети.

Михайлові Левковичу не довелось робити ні першого, ні другого. Чи Господь так оберігав цього хлопчину, чи особливості потайного характеру проявилися, але ніхто й гадки не мав, що в нього на умі. А він, обираючи дорогу в життя, роздумував: можна служити Богові у будь-якій професії, проте найбільше хотілося йти до людей зі Словом Божим. Ще не знав, як і де на це треба вчитися, але вже все для себе вирішив.

Після армії заздалегідь, у червні, знявся з обліку і поїхав у Загорськ. Нікому про це не сказав, окрім своєї дівчини, майбутньої дружини (вона здивувалася), і не давався чути, де він. Вступив у семінарію без проблем. Наука давалась легко, за курс проходив два. Висвячував Михайла Левковича у священики тодішній ректор Загорської семінарії Володимир Сабодан. Свого святителя отець Михайло згадує з великою вдячністю і теплом. Якою душевною людиною він був, як любив хлопців із Західної України, як кликав їх у різдвяну пору до своєї келії і, хоч тоді не можна було, вони співали разом українських колядок. Коли в Україні почала відроджуватись автокефальна церква і отець Михайло збирався переходити в УАПЦ, то поїхав за порадою до свого наставника. Владика Володимир без вагань сказав: «Ідіть. І я там буду». Отець Михайло і досі не знає (хоча можна здогадуватися), що сталося, що владика Володимир зламав слово.

Свою першу парафію отримав у Чорнокінцях Чортківського району. До неї входило три села, і сім з половиною років о. Михайло був духовним наставником для їх мешканців. Очевидно, що добрим, бо слава пішла по всьому району і парафіяни з церкви Святої Покрови з Чорткова приїхали просити його перейти на їхню парафію. Це було у березні 27 років тому.

— Церква була дуже бідною, — згадує о. Михайло. — Все подвір’я заросло деревами. Поступово почали впорядковувати прицерковну територію: викорчовувати дерева, розбивати квітники. Оцей плющ, що так гарно встеляє мур і облягає пам’ятники на подвір’ї, ми з дружиною власноруч викопували в лісі і насаджували тут. Усе робили на славу Господа, тож виходило ніби само собою. За багато років служіння переконався, що не треба кликати людей: «Ідіть, ідіть до церкви». Необхідно все робити так, щоб люди самі йшли до неї. Тобто все чинити на славу Божу, а не задля свого інтересу. Дуже важливо також постійно молитися, бо молитва очищає, відкриває внутрішні очі. Паломники, які до нас приїжджають, кажуть, що не можуть забути нашої церкви, що їм хочеться приїхати ще і ще. Очевидно, відчувають, що тут люди моляться і трудяться на славу Божу.

У цій парафії багато добрих традицій. Тут, приміром, запровадили молитву батьків за дітей і вже третій рік людей на ній не зменшується, а збільшується, навіть з інших церков приходять. Це по понеділках, о 17 годині упродовж року. У вівторок — водосвятний молебень за здоров’я, у середу — за подорожуючих і тих, що за кордоном, у четвер читається акафісти до святителя Миколая, до великомученика Пантелеймона та святого Луки, в п’ятницю молебень за здоров’я. У суботу й неділю — традиційні служби Божі.

Церква оновилася, прикрасилася фресками ззовні, а тепер ними оздоблюють стіни всередині. На все, звісно, потрібні кошти. І основний спонсор тут — самі парафіяни. Вони мають за звичай: народилася дитина, чи шлюб взяли, чи повернувся син з війська, чи якась сімейна дата — жертвувати на церкву. На недільній службі отець Михайло неодмінно зачитує, хто скільки і з якого приводу пожертвував на храм. Перед людьми регулярно звітують, на що йдуть їхні гроші. Та й зрештою, вони самі це бачать, недарма їхній храм — один з паломницьких центрів області.

Митрофорний протоієрей Михайло Левкович — авторитетна людина серед священиків. Кілька років тому він очолив ініціативну групу з об’єднання УАПЦ та УПЦ Київського патріархату знизу, коли зрозумів, що владики тільки говорять про об’єднання, але коли дійде до справи, знаходять причини, аби зірвати цей процес… І три десятки парафій в області перейшло тоді до УПЦ Київського патріархату. Отець Михайло згадує: коли в його церкву вперше приїхав Патріарх Філарет, він потерпав, адже тут є невластиві для православ’я фігури, лавки. Але його Святість розвіяв усі тривоги, коли сказав: «Краще сидіти, молитися і думати про Бога, ніж стояти і думати про ноги». Отець Михайло високо цінує мудрість предстоятеля своєї церкви, його толерантність, усе, що він робить на славу Божу і на добро Україні.

Йому дуже болить розкол православної церкви. Це недобре, це політика, каже із сумом, щоб не було миру і спокою в Україні. Біда в тому, що люди і священики не розуміють цього, піддаються на зло.

— Явлінням Божої Матері в нашій церкві на День Незалежності 2004 року Господь засвідчив, що не в канонах сила, а в молитві, в жертовності. Господь завжди казав: за вірою Божою буде вам. Про це маємо пам’ятати, — переконаний отець Михайло.

Разом із батьком служить тепер і його син о. Андрій Левкович. Я запитувала, яке місце в його долі займає тато. І почула у відповідь:

— Він для мене — найкращий вчитель і наставник духовний. Батько і по життю світському, і по духовному. З років семи-восьми прислуговував на службі Божій, прислухаюсь до його порад. І служіння Господу вибрав за його прикладом.

Уже коли вийшли з церкви, о. Михайло повів нас до пам’ятника на площі біля храму. Там стоїть хрест, встановлений на честь здобуття Україною незалежності в 1991 році. По один бік його — пам’ятник Небесній Сотні, споруджений на пожертви парафіян церкви та інших добродійників. А з іншого боку, каже священик, неодмінно буде пам’ятник на честь нашої перемоги на сході України. Для нащадків то буде наче відкрита книга, який непростий шлях довелось пройти українцям до справжньої волі.

Галина САДОВСЬКА

На фото отці Михайло та Андрій ЛЕВКОВИЧІ.

Фото Василя БУРМИ 

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини