Вільне життя

Національна гідність українця і її візитка

У «Вільному житті плюс» від 13 січня ц. р. є цікава публікація М. Коменди «Хтось відроджує мертві мови, а ми зрікаємось живої». Вона глибоко зачепила мої філологічні амбіції, і я взялася за перо.


Передусім хочу конкретизувати тезу «хтось відроджує мертву мову». Йдеться, очевидно, про відродження гебрайської мови — івриту. Після зруйнування у 70 року н. е. Єрусалимського храму та придушення повстання Бар Кохби (132—135 рр.) римська влада остаточно вигнала євреїв з їхньої землі. Іврит як розмовна мова дожив щонайдовше до V—VI ст. Пізніше у повсякденному побуті іврит не вживали.

У кінці XIX ст. мовознавець Елізер бен Єгуда зробив іврит розмовною мовою своєї родини. За його прикладом і намовою нею почали користуватися єврейські переселенці в Палестині. У 1890 році народилися перші діти, для яких іврит став рідною мовою в повному розумінні цього слова — від колиски. А через півстоліття, у 1948 році, було проголошено нову державу — Ізраїль, знищену Римською імперією більше як півтори тисячі років тому! Мова як постійна праця національного духу передувала відродженню ізраїльської держави.

Мова — це безцінний дар, яким Господь обдарував людину під час творення світу (див: Буття, 2, 18—20). Духовно-відчуттєва праця, що була потрібна людині, щоб дати імена Господнім творінням, піднесення духовних сил потрібні і сьогодні, коли людина постає перед необхідністю назвати нові предмети (те, що нині в усіх сферах суспільного життя передусім журналісти вводять без потреби англійські слівця, свідчить, що дух мовця не працює. А чуже слово, відповідно, не будить ніяких душевних асоціацій у слухача, читача. Так мертвіє духовна мовотворчість), їх ознаки, явища, дії, числа; коли людина намагається розповісти про красу Творця, про свої почуття, покликання тощо. Неповторність подібного висловлення зумовлена духовним поривом людини, натхненням, осяянням Святого Духа, який «осяює тих, кого забажає». Такі фактори роблять можливість сказати так, як досі про це ніхто не говорив. Тому маємо багатоваріантні назви рослин (кривавник, деревій, тисячолисник), страв (холодець, студинина, драглі, гижки) й ін. Тому так багато народних (і літературних) творів на одну і ту ж тему: про кохання, вірність, повинність перед батьками і Батьківщиною та ін.

Людина — категорія психічна, і від сотворення світу вона має потребу в таких психічних переживаннях, які ублагороднюють її душу, підносять над земною суєтою. В іншому випадку людина перетворюється на біологічну істоту (споживає, спорожнюється і відтворюється).

Зло, зрозуміло, активно вступає в боротьбу за душу людини. Це зло почасти очолюється диявольськими лідерами (Петро І, Катерина ІІ, Гітлер, Ленін, Сталін, Брежнєв, Щербицький, Путін), і людині тяжко встояти в такому двобої, бо, крім духовної боротьби, режим пропонує фізичну боротьбу: виселення на Кубань, Соловки, у Петербург, голод, репресії, психічний терор.

Але ж Україна вистояла, хоч безповоротно втратила багато своїх земель, подвижників, духовних надбань — пісень, казок… Та найбільша втрата — зло підірвало національну гідність українця. Фізично Україна намагається її повернути — це засвідчують три революції від 1990 до 2013—14 років, стоїчна мужність наших хлопців на сході. Але я хочу говорити про духовно-національну гідність, що відображається у мові як духовно-інтелектуальному кодові нації, як запоруці, передумові побудови Української держави. Для євреїв це була передумова відродження-створення своєї держави через півтори тисячі років. Для нас, українців, це має бути також, бо духовний закон — один, що даний нам Богом разом із сотворенням світу і людини. Тому однозначно його треба дотримуватися і виконувати (якщо справді прагнемо мати свою державу).

А що ж ми нині бачимо навколо нас? Коли йдеш вулицею Князя Острозького в Тернополі — таке враження, наче ти у Лондоні, а не в провінційному місті Західної України. Може, тому і провінційне, бо інші обласні центри знайшлися на всеукраїнські і міжнародні фестивалі, музеї, будинки етнографічного одягу. А Тернопіль хизується назвами різних закладів латинськими буквами та будинками-монстрами, що поганять і так не дуже цікавий архітектурний ансамбль міста (подивіться, що вибудували біля Школи мистецтв).

Донедавна на трасі Тернопіль—Скалат була забігайлівка «Рів’єра». Заходжу, питаю обслугу, що означає назва. Не знають. А тим часом навколо села, урочища, річки з прекрасними і промовистими українськими назвами. Ось і маєш меншовартість, яку виплекало зло у нашій свідомості, — людина шукає чужого на своїй землі, бо: або не знає добре своєї мови, оточення, пісень і т. д.; або гониться за чужим у надії, що воно дасть їй більший зиск, чи прибуток, чи популярність; або таким чином показує свою «освіченість». Для мене такі назви і в Тернополі, і в області та й в Україні взагалі — однозначне свідчення, візитна картка відсутності гідності українця і на рівні споживача. Дивує якесь роздвоєння душі українця: носить вишиту сорочку, а слухає російську музику. На Майдані стояв, а сина назвав Тімур. На автобусі №5 синьо-жовтий прапор, а з динаміка лунає російська попса. Підходжу, зауважую водієві, а у відповідь: «Ну то що тут такого?» Таке враження, що українці втратили не тільки гідність, а й відчуття реальності (на сході ж їхні ровесники стоять проти російських найманців на смерть за Україну!) Чи це національний дебілізм, темнота, духовні лінощі? Чи що це таке з нами?!

У Великій Березовиці гарна дорога тільки коло цвинтаря (!!!), тому молоді мами облюбували це місце для прогулянок з немовлятами у візочках, та й з більшенькими. І я люблю проходжуватися тою дорогою. Цікавлюся в молодих мамів: «Як зветься ваш синок?» — «Карім», — у відповідь. Я не стримуюся: «А він що, турок? А ваша дівчинка?» — «Яна». «А ваша?» — «Аліса». Це ми в Україні? Чи де? Чи священик має право (я цього не знаю) давати християнській дитині мусульманське ім’я? Чи поляк дав би своїй дочці українське ім’я Іванна? Чи ж то батьки та й уся родина — бабці, дідусі — не в силі переконати своїх «демократичних» чад, що ім’я — то візитка родини, роду, народу. Під тим іменем ангел-хоронитель ходить коло тої дитини. Християнське ім’я, дане дитині на честь святого, збігається із космічними ритмами, і тим батьки програмують щасливу долю своєму нащадкові. Таке враження, що в погоні за оригінальністю (а мій не такий, як усі) батьки-родина, наша молодь не відчувають, як свідомо чи несвідомо рубають корінь свого роду, демонструють своє невігластво і відсутність гідності українця. Порівняйте, як називали дітей українські аристократи: Косачі — Михайло, Лариса, Ольга, Ізидора, Оксана, Микола; Шептицькі — Стефан, Юрій, Роман, Казимир, Лев, Олександр; Лисенки — Остап, Мар’яна, Тарас, Андрій.

У червні 2014 року я лікувалася в Микулинецькій водолікарні. У той час там був маловідомий поет із Києва Володимир Капустін. Киянин, багато їздив по світу, знав особисто дуже багатьох наших корифеїв: Сосюру, Рильського, Тичину, а з нинішніх — Костенко, Драча. Годинами розказував цікаві історії з їхнього життя.

І от у водолікарні з’явилася нова особа — жінка (родом із Хмельниччини), десь поза 60, і почала читати свої поезії російською мовою. Він слухав їх, а потім категорично сказав: «Росія напала на Україну. Ми не маємо права говорити мовою окупанта». Жінка перестала розмовляти російською. Цю ситуацію я переповіла своїм російськомовним знайомим українцям. Не допомогло! Нема ні національної гідності, ні честі.

Гідність українця — це не вишита сорочка (сорочки) чи гасло «Слава Україні!», гідність — це морально-психологічна чеснота, що вибудовує відповідну структуру особистісної поведінки: високоморальної, патріотичної, християнської. Людина з такою чеснотою не буде займатися корупцією та «висіти» кожен день на екрані місцевого телебачення, щоби мати високий рейтинг. Це видається смішним, і люди це розуміють, а обличчя на екранах — ні. Гідність — це усвідомлення людиною своєї громадської (і громадянської) ваги і обов’язку. Гідність українця — це передусім вірність матері і Батьківщині, мові, яку тобі Бог дав разом із Матір’ю, традиціям роду та народу. Це вірність тим ідеалам, за які українське чоловіцтво воює з часів падіння Княжої Русі від орди.

Щоби збудувати повноцінну державу, мусимо (як євреї) відчути у собі тяглість від Трипільської культури і Княжої Русі до Майдану Гідності й вибудовувати у собі єдиний організм з єдиною історією, мовою, менталітетом, єдиною, Богом даною землею, що зветься Україна. За неї треба стояти на всіх фронтах, духовному передусім — і Бог благословить!

Марія КРУПА,

філолог.

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини