Вільне життя

Повертайтеся додому!

Миколі не хотілося йти додому, до хати-пустки, нафаршированої дорогими меблями і килимами, обгородженої кованим парканом. Діти-студенти тільки у вихідні приїжджають, та й то не щотижня. Корову продав. А свині, кури і пес не здохнуть, як не повечеряють вчасно…

«Галю, Галю…» 

Він закінчив роботу, купив пляшку, пішов у корчі за клуб. Підняв із трави кілька яблук, витер об штани. Сів на горбочку і, ковток за ковтком, почав заливати горілкою свою самотність. Фе, і як цю гадість люди п’ють! Надкусив яблуко. Але воно було таке кисле, що Миколі аж сльози навернулися на очі. Та чи від яблука? Бо навернулися — і потекли по неголених щоках, перечіпляючись за колючу щетину.

За 13 років, відколи його Галя в Італії, він так плакав удруге. Перший раз розклеївся, коли в Марічки в школі було свято до Дня Матері. Всі мами прийшли, а його дитина, як сирота, стояла в куточку і схлипувала. Вчителька розказала про це Миколі — й він тоді всю ніч плакав. Телефонував до Галі, просив повернутися. Та де там!

Ще поки діти були вдома, Микола тримався. А тепер у нього тижнями не палено-не варено. Часом теща навідається, щось зготує чи із собою привезе. Як приїжджає Марічка, то в хаті помиє. Олег узагалі від рук відбився, нецікаво йому вдома, в селі… «Галю, Галю, — розпачливо мовив Микола — і запекло йому на вустах дороге ім’я. — Що ж ти зробила зі мною, Галю?..»

Так і заснув хлопака в корчах. Біля нього валялися порожня пляшка і яблуко з потемнілим надкушеним боком. А вдома тривожно вив голодний пес.

Мамині гроші

Старенька Марія вже третю годину сиділа в сусідів. За дверима її квартири гриміла музика, вищали дівчата, волали п’яні хлопці. Марія і стукала, і телефонувала, та ніхто не поспішав їй відчиняти. Своїм ключем дверей відімкнути не могла — замок був заблокований зсередини.

Відколи її донька Ольга поїхала на заробітки, Марія не має спокою. Коли внук іще ходив до школи, переймалася його оцінками, ходила на батьківські збори. Але він її хоча б трошки слухав. А вже як став студентом, то мов із прив’язі зірвався. Коли хоче — йде з дому, коли хоче — приходить. Гуляє, аж гай гуде! Мати гроші висилає, є за що дівчат по клубах водити, є чим за екзамени платити.

Марія постійно просить дочку, аби та все покинула й приїхала, бо пропаде їхній Максим. Мало того, що без батька виріс, то ще й мати далеко. А мати — не бабуся, таки знайшла б, може, управу на непутнього сина. Він же доброю дитиною був, поки гроші материні його не зіпсували. Вона ними свою вину перед сином загладжує, бо ж покинула його ще малим. А він, невдячний, прогулює важко зароблені матір’ю в чужинських наймах євро. І шантажує її, і вимагає, і лякає, що покінчить із собою, як не дасть…

А Марії вже 70 на носі. І так їй боляче від того, що рідний внук до рідної хати не пускає. Просить Ольгу, молить, благає повернутися. Може, ще вдасться врятувати сина?

Подружка

Степан прокинувся вранці й жахнувся: поруч спала Жанна. Він майже нічого не пам’ятав з учорашнього вечора і не розумів, як таке могло статися. Жанна прийшла, як зазвичай, пожаліти його, принесла пляшку вина… Знала, що дочка в селі, в бабусі.

Відколи Тетяна в Італії, її подруженька просто не дає Степанові спокою. Але він їй не раз прямо говорив: між ними нічого бути не може, бо він любить Таню, в них дитина росте…

А Жанна не на жарт узяла Степана в обороти. Зачастила. Дружину його, а свою подругу, щоразу старалася обмовити, боляче штрикала Степана. Ти, мовляв, такий добрий, такий господар, непитущий… І як Танька не боялася покинути такого хлопаку? Хтось підбере — і лікті потім буде кусати. Степан віджартовувався, хоча Жанна його дратувала. І дочка вже запідозрила щось недобре, бо почала грубити тітці Жанні. Чоловік усе пояснював підлітковим віком дочки. А Жанну шкодував. Бо самотня вона, стара діва. Ні чоловіка, ні дітей. Добре, що квартиру має. Адже його Таня тому й поїхала за кордон, що втомилася жити в гуртожитку. Який він господар, якщо не здатний забезпечити родину житлом?

…Степан розбудив Жанну, попросив негайно піти і вважати, що між ними нічого не було. «Ти Таню в цьому будеш переконувати», — просичала, як змія. «Не посмієш…» — стиснув кулаки Степан, а в самого від думки, що Таня дізнається, аж у піт кинуло. «Не посмію, якщо будеш чемним хлопчиком», — уже промуркотіла й потягнула Степана до себе. І він уперше в житті відчув, що таке — безвихідь. Почувався, як утікач над прірвою: чи вперед, чи назад — однаково…

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини