Вільне життя

Принцеса на горошині

Людмила з Анатолієм живуть і працюють для блага єдиної дочки Світлани. Кожен крок подружжя, кожна думка, кожен подих присвячені їхньому світлячкові, дивному диву, котре свого часу розфарбувало сумне життя подружжя веселковими барвами щастя і радості. Світланка народилася через довгих одинадцять років очікування. Тоді, коли Людмила з Анатолієм уже всіх лікарів і всіх знахарок в окрузі обходили-об’їздили. Тоді, коли Люда вже ледве трималася за останній промінець надії стати мамою.


Світлячок

Світланка ще ніжилася в маминому лоні, як щасливий татусь уже замовив для неї візочок аж у Польщі. Подружжя службовців не вирізнялося особливими статками, але з останнього тягнулося, щоби малеча мала вигляд доньки олігархів. Щонайменше. Коли дівчинка трошки підросла, то бігала парком у кросівках, що коштували, як мамине пальто. Згодом Людмила з Анатолієм уже вдягалися тільки на секонд-хенді, та й то економили, зате Світланка була в них — наче з обкладинки модного журналу.

З останнього тягнулися батьки, щоби віддати дівчинку в одну з елітних шкіл міста. Там такі «спонсорські» внески дерли, що не до порівняння з іншими школами. Але Людмила собі міркувала так: буде вчитися, дружити Світлячок з дітьми із заможних сімей, стане своєю в елітному середовищі, а згодом і вдало вийде заміж.

Світлана вчилася не дуже добре, але батьки тримали процес на контролі й винаймали дитині репетиторів. Бувало й таке, що позичали гроші. Квартира потребувала ремонту, але не було за що його робити. Тому Людмила забороняла Світлані запрошувати додому подружок — соромилася. Забороняла й товаришувати із сусідськими дівчатками, бо вважала, що діти зі звичайних родин, таких, як їхня, не можуть претендувати на дружбу зі Світланкою. Вона ж — принцеса! Коли одного разу в школі вчителі готували з дітьми виставу й Світланці дісталася роль Злої Чаклунки, Людмила ходила… сваритися. Бо її донька мала бути Королевою чи в крайньому разі Доброю Феєю.

«По-королівськи» старалися батьки й одягати дівчинку. З останнього. Вона мала одяг із такими бірками, що хоч навиворіт носи, аби всі бачили. Водночас Людмила з Анатолієм економили навіть на продуктах. Самі перебивалися картоплею «у власному соці», але дитині до школи давали бутерброди з дорогими сиром і шинкою. Купували по шматочку цих делікатесів, самі не куштували, тримали тільки дитині. І не вдома вона це їла, а в школі, тільки про людське око.

Дорога жінка

Закінчила нарешті Світланка школу. Відгуляли випускний, гроші на який Анатолій їздив заробляти до Москви, бо вже ні в кого було позичати й ні з чого віддавати. А Світлана наполягала, щоби її сукня була розшита стразами Сваровскі. І щоби зачіску прикрашали живі орхідеї. Те, що така зачіска коштувала півтисячі гривень, дівчину не бентежило.

…Анатолій мусив розрахуватися з роботи і почав їздити на заробітки в Росію. Бо Світланка стала студенткою міжнародної факультет-програми, тож усі зі шкіри вилазили, аби дитина мала достойний вигляд на міжнародній «арені». Думали: поїде в рамках програми за кордон, вийде заміж за якогось принца й аж тоді вся сім’я заживе безбідно і щасливо.

Людмила (і звідки це взялося в жінки із сільської родини колгоспників?) привчала дочку до всього дорогого, розкішного, елітного. Навіть білизну для Світланки вони купували таку дорогу, що Анатолій за голову хапався. «А що? — дивувалася Людмила. — Справжня жінка від спіднього до підборів має бути дорогою. Тоді й багаті чоловіки на неї задивлятимуться. І вона знатиме собі ціну, не поведеться на будь-кого…»

Але прийшло кохання і не спитало Світлану, яку ціну вона собі склала. А Світлана не спитала батьків, чи хочуть вони такого зятя. І простий хлопчина-сирота, котрому було однаково, скільки коштує Світланине спіднє, прийшов до її батьків просити руки коханої. Людмила оцінила його вигляд і — знепритомніла. Вона ж бо добре знала асортимент магазинів уживаного одягу.

Після цього «сватання» матір зустрічала дочку після пар і ледь не під конвоєм везла додому. Світлана просиджувала вечори під домашнім арештом. Контроль послабився, коли дівчина пообіцяла, що з тим хлопцем більше не зустрічатиметься.

Незадовго в неї з’явився інший шанувальник. Коли Людмила помітила, що дочку підвозять додому на дорогій машині — зраділа невимовно. Але з’ясувалося, що Світлана катається з одруженим чоловіком віку її батька. Зрозуміло, що статус коханки не влаштовував ні дівчину, ні її батьків. Водночас Світлані подобалося дороге життя: ресторани, коштовні подарунки, зв’язки коханця, завдяки яким розв’язувалося багато проблем в університеті. Тож Людмилі довелося добре постаратися, аби розірвати ці принизливі й безперспективні для її принцеси стосунки.

Де ж той олігарх?

Нині Світлана вже дипломована спеціалістка. Сидить удома без роботи. Бо то зарплата її не влаштовує, то умови праці. Все якась «горошина» знайдеться і муляє принцесу. Тож вона возиться собі на таксі за батьківські гроші по салонах краси і крамницях. Бо мама її так навчила: справжня жінка має бути дорогою. Але щось покупця нема на такий дорогий товар. Уже всі подружки заміж вийшли, декотрі вже й діток народили, а Світлана чекає олігарха. Батько вже здоров’я не має гарувати на будовах, працює сторожем тут, удома. Людмила і в’яже на замовлення, і торти пече, і хату батьківську в селі надумала продати, бо на утримання принцеси йде дуже багато грошей. Тепер вона вже й машину вимагає, і квартиру окрему. І хоча це просто нереально, наголошує: якщо в неї того не буде, то про багатого жениха доведеться забути… І взагалі, невдячною стала Світланка, зверхньою. А що вже ледача — хоч прислугу для неї винаймай.

А Людмила, між іншим, уже шкодує за тим хлопчиною-сиротою. Він, Руслан, ріс без батька, лише з мамою. Ще в дитинстві пообіцяв собі, що коли виросте, зробить усе, щоби його мама ні в чому не мала потреби, бо ж набідувалися вони, натерпілися злиднів і принижень. Бувало, мама від виснаження непритомніла на роботі, адже ночами шила на замовлення, недоїдала. Руслан закінчив школу й вивчився на кухаря. Він полюбив готувати ще в дитинстві, коли з простих продуктів йому так хотілося зготувати щось особливе, аби порадувати маму. Вмикав свою фантазію на повну — і створював шедеври. Ще й прикрашав їх вишукано. Мама жартувала, що шкода їсти.

Отримавши диплом, Руслан поїхав за кордон. Він виграв один кулінарний конкурс і можливість повчитися у відомого шеф-кухаря в Європі. Іще телефонував Світлані кілька разів уже звідти. Розповідав, що спинається поволі на ноги, тож зможе її утримати. Просив вийти за нього. І Людмилу запевняв, що зробить її дочку щасливою. Але принцеса вже вважала нижчим своєї гідності стати дружиною кухаря-заробітчанина. Хіба то чоловіча справа — борщі варити?

А Руслан відкрив у древньому європейському містечку власний ресторан. Звісно, не все було так просто і швидко, але Боже провидіння звело хлопця з добрими й щедрими людьми, котрі допомогли йому започаткувати свою справу. Він забрав до себе маму — і вона тепер пані рестораторка, їздить на червоному кабріолеті. Людмила побачила їх по телевізору в новинному сюжеті про наших заробітчан, котрим доля на чужині всміхнулася. Побачила — і згадала, в якій сорочці прийшов просити Світланиної руки той хлопець… Якби ж то знаття! Її Світланка вже могла б жити за кордоном. І хату мала б, і машину водила б, і рестораном керувала б. Може, і своєму фахові знайшла б застосування… Людмилі від тих думок стало зле. Вона почала шукати серцеві краплі.

…Світлана тоді була в своїй кімнаті, до неї саме прийшла манікюрниця. За викликом. Дівчина сиділа на старенькому потріпаному стільці в халатику з китайського шовку й кімнатних туфельках на підборах. Манікюрниця їй нарощувала нігті. За найновішою технологією. Такі, як в останньому номері улюбленого глянцевого журналу Світлани. Гроші на них Людмила позичила.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини