Вільне життя

Прощальний поцілунок

nepogoda

День нині видався сирий та холодний. Зимовий вітер голови здіймав. Начебто й мороз був малий, але непогода пронизувала до кісток.


Невеличка юрба людей у чорному зіщулилася біля церкви, чекаючи покійницю. Невдовзі прибув автобус, із якого винесли гріб і провадили до храмового приміщення, спеціально відведеного для таких подій.

Відкрили домовину — і кілька молодих людей захлинулися плачем. Напевно, діти й онуки покійниці. Сусіди стояли осторонь, молилися і зітхали.

— Слава Богу, прожила, — хтось тихо вимовив.

Ганна лежала, уквітчана в голові зіллям, у зеленій терновій хустині, накрита білосніжним гаптованим покривалом. Очі її глибоко запали, шкіра була блідою, губи міцно стиснуті. Здавалося, спала, умиротворена і спокійна. Сестриця з церкви підійшла й поставила в складені на грудях Ганнині руки жовту тоненьку свічку. Довго не могла її запалити. Нарешті свічка замерехтіла, пускаючи довгі тіні на Ганнине обличчя, біле покривало і образок, який лежав на нім і був призначений для цілування. Було тихо, лише свічка потріскувала, навіваючи спогади…

…Коли Ганна побачила Миколу, то відразу зрозуміла, що він — її друга половинка. Це було ще в роки їхньої студентської юності, коли вони в колгоспі збирали картоплю. Хлопці старших курсів музичного відділення допомагали тендітним першокурсницям носити важкі відра до машини. Микола то наче шефство взяв над Ганною, крутився біля неї, насвистував мелодії, зазирав у вічі. А в самого очі — немов небо літнє: теплі й ласкаві, з промінчиками сонячних зайчиків. Так після тієї спільної праці вони більше не розлучалися. Хоч побралися аж через п’ять років, коли Микола в армії відслужив, а Ганна вже стала працювати в школі.

Жили душа в душу. Двійко дітей виховали — сина і донечку. Навпіл ділили і радість, і смуток. Микола був дуже добрий чоловік, до роботи кмітливий та завзятий, а до сім’ї — лагідний і турботливий. Працював будівельником, щоб родина достаток мала, але й із музикою не розлучався, у вихідні грав на весіллях та інших забавах, навіть давав приватні уроки гри на гітарі.

Коли діти розлетілися, мов пташенята з батьківського гнізда, батьки завели собі пса. Микола раненько вставав його вигулювати. Повертаючись додому, зустрічав Ганну, яка спішила до школи. Вони цілувалися, а потім обов’язково махали одне одному руками. І так щоранку. А в хаті на столі Миколу чекав смачний сніданок.

Ганні здавалося, що роки їх не беруть. Вони залишалися веселими і щасливо-закоханими.

Кілька років тому Ганні стало погано із серцем. Лікарі порадили обстежитися в клініці. Потрібно було поставити штучний клапан. Микола наполягав, але дружина все відкладала, маючи недобре передчуття. І аж коли втрутилися діти, поїхала до Києва. Та напередодні операції стався в неї інсульт, напевно, від хвилювання.

Промайнула під вікном жалоба в чорній хустині. Померла Ганна.

Збоку, в церкві, стояв високий сивий чоловік років сімдесяти п’яти. Він мовби заціпенів від холоду, а ще більше — від душевної пустки. Йому не вірилося, що це відбувається з ним. Різні думки роїлися в голові, але одна не давала спокою: «Як жити без Ганни»? Із заціпеніння його вирвав голос: «Рідні, підходьте, прощайтеся, будемо запечатувати гріб». Микола підійшов до домовини і став на коліна. Перехрестився. Потім підвівся, нахилився над дружиною.

— Кохана моя, — тільки й сказав — і припав вустами до її чола. Клубок застряг у горлі. Поглядом, повним ласки, ніжності та любові, востаннє подивився на свою Ганну. А почуття кохання палахкотіло в його грудях, змішане з болем вічної розлуки.

Раїса ОБШАРСЬКА

м. Чортків

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини