Вільне життя

Роман ПАХОЛОК: «Чи не всього себе залишаю на роботі»

Ми розмовляємо в кабінеті, який директор зі своєю дружиною відремонтували власноруч — і це перший штрих до його портрета. Розмову обриває дзвінок. Розумію, що телефонують наші вояки зі сходу, аби подякувати за допомогу. Слово за словом — і по щоках кремезного чоловіка струменять сльози. Це другий штрих. Він викликає повагу, бо тільки сильні чоловіки не соромляться плакати. Тільки справжнім патріотам Україна болить до сліз.

Третім штрихом до портрета директора стає чорно-біла стара знимка на його столі — фото дідуся, маминого батька, котрий у 17-річному віці став січовим стрільцем і, щоб не потрапити до рук енкаведистів, імігрував до Німеччини. Власними кіньми, запряженими у фіру, доїхав до Берліна. Донька вперше після довгої розлуки побачила батька в 1977 році.

Він боровся за волю України, аби його внук почувався в ній щасливим. І він щасливий, хоча свого часу довелося скуштувати й заробітчанського хліба на чужині.

Ця родинна історія, зворушливі деталі-штрихи кажуть мені більше, ніж усе, що я коли-небудь чула й читала про директора Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. О. Барвінського Романа ПАХОЛКА — кандидата педагогічних наук, лауреата обласного конкурсу «Людина року—2015».

Учитель-маляр чи менеджер?

IMG_3119

— Нині, Романе Івановичу, ми могли би з вами розмовляти не як із директором коледжу. Восени ви болотувалися в мери Чорткова й зупинилися за крок до перемоги. Для чого вам це було?

— Я завжди стараюся прораховувати свої кроки наперед. Подумав: якщо внаслідок майбутньої адміністративно-територіальної реформи на фінансуванні нашого району залишаться щонайменше п’ять коледжів і профтехучилища, то я, будучи ближче до влади, зможу лобіювати інтереси свого навчального закладу.

— Не засмутилися, що у виборчих перегонах стали другим?

— Я надто дорослий, щоби засмучуватися такими речами. Тим паче, що досвід, який здобув на виборах, неоціненний. Я побував у багатьох колективах, познайомився з цікавими людьми, посидів на лавочках із бабусями, походив квартирами, де пахне бідністю і самотністю… Це змінило моє ставлення до багатьох речей. Вдячний тим двом тисячам чортківців, котрі підтримали мене.

— Закордонні заробітки — це теж неоціненний довід. Чим ви займалися чотири роки в Америці?

— Я її прикрашав (сміється. — Авт.). Коли в Чорткові дізналися, що працюю малярем, заздрили. О, мовляв, тут вірші писав, там — малює. Насправді ж я фарбував стіни п’ять днів на тиждень. Поїхав на заробітки, бо вдома працював викладачем із неповним тижневим навантаженням, дружина — вихователем, дев’ять років жили в гуртожитку, підростав син.

— Як реалізовували потребу вчитися і навчати інших?

— На той час у Сполучених Штатах куштувала заробітчанський хліб моя мама. Тож за її підтримки я спершу вступив на курси при інституті іноземних мов у Нью-Йорку. Та коли інші чоловіки надсилали додому грошові перекази, а я телефонував і хвалився оцінками, моя дружина зробила мені зауваження. Довелося з курсами попрощатися.

Потім мені запропонували викладати історію України в суботній українській школі. Платили 15 доларів за урок, а їх було 5-6 на день, але я протримався трохи більше двох місяців.

— Чому?

— Бо більшості дітей нецікаво було те, що я розповідаю. Батьки звозили їх, випихали з машин і казали, коли заберуть. От вони й чекали цього — всі в шапках, із навушниками, хрумтіли чіпсами, попивали водичку. Любов до України в них залишилася на рівні розповідей дідусів і бабусь про «садок вишневий коло хати». У них було стереотипне уявлення про країну їхніх предків. Але найгірше, що ці діти сприймали мене не як учителя, а як… маляра. Хімічна фарба в’їдалася мені в руки, вони часом аж кровоточили. Діти бачили це й кривилися: «Painter», тобто маляр. Для них було низько слухати маляра.

— Головне, що для вас не було низько фарбувати стіни. А нині хто ви передусім — педагог, науковець, менеджер освіти, поет?

— Найперше я — людина, життєлюб і людинолюб. А серед усього переліченого вами поет у мені на останній позиції. Лідирує освітній менеджер. Принаймні, мені дуже хочеться відповідати всім критеріям цього поняття. Обіймаючи свою посаду, я мушу, вмію чи не вмію, скеровувати справи так, щоби навчальний процес здійснювався успішно й усі його учасники почувалися комфортно.

Освіта потребує прагматиків

— Багато пам’ятників на території коледжу — це прояв вашої творчої натури?

— Прагну, щоб усе, що ми робимо, було високої якості й радувало око. А пам’ятників усього три плюс меморіальна дошка — на честь підняття над училищем у 1973 році жовто-блакитного прапора хлопцями-патріотами з Росохача на чолі з Володимиром Мармусом.

Мій попередник на посаді, світлої пам’яті Богдан Гречин воскресив із забуття Олександра Барвінського, написавши про нього дисертацію. Мені подумалося, що, можливо, Богдан Петрович  мріяв і про пам’ятник. Тож першим ділом ми за кошти своїх працівників і студентів встановили погруддя Барвінському.

На куточок національної символіки мене надихнули подорожі світом, бо де б я не бував — скрізь помічав надзвичайно шанобливе ставлення до державних символів. У Сполучених Штатах, наприклад, ви не знайдете жодного потріпаного прапора — всі вони аж виблискують і підсвічуються вночі. Ось ми й встановили на території училища стяг із підсвіткою, а на камінній брилі висікли Тризуб.

А історія третього пам’ятника така. На честь скасування панщини люди встановили в Чорткові три хрести. Один із них — на території, де тепер коледж, але 35 років тому його розбили вандали. В 1991-му на місці фігури поставили дубовий хрест, а на нього сперли уламок розбитого, знайденого на подвір’ї коледжу. Він стояв у траві, в пилюці. Я подумав, що так не має бути. Наш випускник Михайло Мацієвський порадив скульптора, долучився грішми — і знову за підтримки студентів та викладачів з’явився ще один пам’ятник. За кожним із них — потужні виховні моменти.

— Ви, мабуть, уже не раз приміряли на свій коледж нове законодавство в освіті. Ніде не тисне, не морщиться, не відвисає?

— Найгірше те, що і в освіті на зміну революціонерам не прийшли професіонали-прагматики, як це мало б відбутися. Передусім ухвалили Закон України «Про вищу освіту», а тепер вносять до нього правки, адже вища освіта — тільки ланка процесу, є ще дошкілля, загальноосвітня школа… Я — за те, як у світі робиться. Треба проаналізувати, чи всі країни прийняли Болонську систему, чи котрісь від неї вже відмовляються і чому. Треба подумати, чи не перетворюємо ми професора у бригадира, який роздає дітям трудодні у формі модулів. Не варто аж так поспішати до Європи.

Я з 1979 року в освіті, поїздив по різних країнах і давно зрозумів, що ми не найгірші. А нині доля наших коледжів невизначена. У Чорткові їх три. Якщо завтра забрати з міста всіх студентів — воно стане сірим і сумним, бо молодь тримає на своєму ентузіазмі його культуру, дає йому життя.

— Ви консерватор?

— Ні. Я — за те, щоби йти у Європу, розвиваючи і підтримуючи свою педагогіку, свою систему освіти, бо вона має дуже добрий досвід, міцні основи, грунт, традиції. Якщо закон про вищу школу дає преференції університетам, то треба робити конкурентоздатними їхні дипломи. Наші випускники вливаються в університети кращими студентами, то для чого нас відштовхувати? Дайте університетам асигнування, наші діти туди вступатимуть і отримуватимуть дипломи європейського зразка.

Наш коледж відзначив 75-річчя, він має в системі освіти свою нішу. Наші програми перевірені часом. Наших випускників університети беруть на третій курс обома руками, бо вони добре підготовлені. То навіщо рубати цю гілку й вигадувати якогось молодшого бакалавра?

Сімейна вчительська школа

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що створюєте в коледжі такі умови, за яких студенти не можуть навчатися нижче своїх можливостей. Але ж вони ще діти, не у всіх є чітка мотивація…

— Дев’яносто дев’ять відсотків школярів, котрі бувають у нашому коледжі на днях відкритих дверей, вступають сюди. Це переважно діти, котрі свідомо обрали педагогічний фах. Три роки тому серед абітурієнтів було 33 таких, котрі закінчили школу з відзнаками. Два роки тому — 31 відмінник, торік — 38. Тобто рівень вступників високий. До того ж, вони складають вступні іспити — і ми можемо простежити відповідність оцінок на них із балами в атестатах.

У нас достатньо місць державного замовлення, потужна конкуренція між студентами, адже за понад 600 гривень стипендії варто боротися. Тим паче, що діти різні, багато — з сімей зі скромним достатком. Тож із мотивацією у них усе гаразд.

— Чому діти повинні обрати з багатьох педагогічних коледжів саме ваш?

— Тут добра класична, майже сімейна вчительська школа, бо маємо всього 850 студентів. Я, приміром, усіх знаю в обличчя і за чотири роки навчання всі вони стають мені майже рідними. Їм приділяю більше уваги, ніж своїм дітям. Чи не всього себе залишаю на роботі.

— Дивно, що ваш син, маючи перед очима приклад батьків-педагогів, вирішив обрати їхній фах…

— До речі, це його вибір — і він сам дає собі раду, вчиться добре. Я дуже боявся, щоб за ним не закріпився імідж директорського синка. Андрій нині наймолодший студент коледжу, навчається на відділенні «Соціальна педагогіка». А взагалі в мене троє синів. Тарасові 35 років, Андрієві 15, Матвієві — рік і три місяці. Ще маю дві внучки.

— А місце для музи у вашому серці й робочому графіку залишається?

— Так, хоч я почав писати вірші порівняно недавно, коли закохався в свою студентку Зоряну, яка згодом стала моєю дружиною. Вона — мій надійний тил, моя порадниця, колега. Її хобі — дизайн, тож допомагає втілювати всі мої ідеї в коледжі й довкола нього.

— То хай ніколи не міліють джерела, з яких ви черпаєте ідеї та можливості для їх втілення.

— Дякую. Та для мене головне, щоб уся моя родина, всі студенти, колеги, краяни були здоровими і задоволеними життям у мирній, щасливій Україні. Щодня молюся про це.

На фото : Роман Пахолок із підприємцем-волонтером Володимиром Морозом.

Фото Василя Бурми

Loading...

Про автора

Лілія Костишин

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини