Вільне життя

Срібло тепліше від золота

(Продовження казки «Золотоволоска прокинулася», опублікованої 23 грудня 2015 р.)

Високочолий відверто сумував. Погляд його карих очей, що за кілька важких днів потемніли від розчарування, безтямно впирався то в стіну, то у вікно, то в стелю. Не затримувався навіть на книжкових шафах, у два ряди наталованих томиками улюблених авторів.

Гномик настирливо намагався хоч трохи розвеселити Високочолого, але марно. Той, ніяк не зреагувавши на жарти несподіваного гостя, розмовляв спроквола, ніби крізь сон.

— Але ж тоді, коли тобі було погано, вона все-таки прийшла! — оптимістично нагадав химерний чоловічок у смішному ковпачку.

— І що з того?

— Як — що?

— Мені стало ще гірше. Прийшла — і пішла, — махнув рукою Високочолий. — Тільки запах її дорогих духів залишивсь. А незабаром і він вивітриться. Такий закон змін, підтвердження невпинної плинності життя. Лише моя безнадія не вивітриться.

— Але ж Золотоволоска мала дати тобі крила для польоту. Принаймні вона, як мені здалося, була готова зробити це, я був певен, що переконав її в такій необхідності.

— Значить, погано переконував… — зітхнув Високочолий. — Аргументи були заслабкі або вона їх не сприйняла належним чином. Золотоволоска не тільки не дала мені другого крила, а й, як можеш зрозуміти з мого вигляду, позбавила того, що я мав. Навіть бажання польоту. А коли творчій людині не хочеться літати, вона перестає бути творчою. Їй залишається тільки повзати. А повзають, сам знаєш хто. Мені здається, я бачив, як згасала її цікавість до мене… Натомість заполонювала чи то в’ялість од пересичення мною, чи байдужість. Золотоволоска бачила мене — і не бачила, чула — і не чула…

— Отже, ти — не для неї! — категорично сказав гномик. — Що ж, і таке буває. Зізнайся: ти вдивлявсь у її, наскільки пригадую, зеленкуваті очі?

— Навіщо? — у Високочолому нарешті прокинулася хоч якась зацікавленість. — Я спостерігав за її рухами, милувався нею, слухав мову, ловив інтонації… Хіба цього не досить?

— Не досить! — аж розсердився гість. — Невже ти забув, що очі — дзеркало душі? Невже не знаєш про це? І ти обов’язково мав, повинен був заглянути в них.

— І що я там побачив би? Себе нещасного?

— Себе? Ха-ха-ха! Який ти самовпевнений! — гномик прилаштувався на краю полиці книжкової шафи й, розмахуючи ніжками, енергійно продовжив: — І, вибач, дурненький, хоч он скільки, — ковзнув рученятком по обкладинках, — усього перечитав. Але, мабуть, пропустив потрібні сторінки. І в житті не зауважив подібної, тобто, як пишеш ти у статтях, ідентичної ситуації.

— Повернися до теми, гномику, — попросив ледь збентежений Високочолий. — Що, по-твоєму, я мав би вгледіти ув її очах?

— Не себе, книжковий егоїсте, а — його. Того.

— Кого-кого?

— Йо-го, — по складах повторив гномик. — Того, на кого вона проміняла тебе.

— А якби я побачив його, що це мені дало б? — вогник цікавості Високочолого перетворювався на ватру.

— Ти хоч знав би, чим він кращий від тебе…

— А може, гірший?

— Може, й гірший. І це теж, мовлячи твоїми словами, певний результат. Якщо він, отой, який у її очах і в серці, в чомусь кращий за тебе, ти б зрозумів, як тобі треба поліпшуватись. А якщо гірший — значить, Золотоволосці необхідний саме такий. Це — її рівень, планка, вище за яку не стрибне. Можливо, ти зависокий для Золотоволоски, ні, не у фізичному значенні. Якщо так, то вона — розумово нижча від тебе, і тобі нема за чим жалкувати. Надійного крила від неї ти б не отримав. Тож краще не починати літати, ніж відірватися від землі лише на кілька сантиметрів. І не забувай: більшості людей подобається затишок долини, а не протяги на вершині.

— А що ж мені тепер робити?

— Насамперед — перемогти депресію, — гномик зістрибнув на паркет і зачовгав капчиками зі загнутими догори носками по килиму, немов на лижах. — Це — перший крок. Другий — зрозуміти, що світ, попри всі невдачі, — прекрасний. І третій — помітити в ньому ту зірочку, яка світитиме тільки для тебе.

— Таких Золотоволосок більше нема… Це — істина, що не підлягає обговоренню. Аксіома.

— А хто тобі сказав, що вона, твоя суджена, має бути золотоволосою? Ти ж уже не молоденький, і з часом твоя голова ставатиме дедалі сивішою. Можливо, тобі долею призначено Срібноволоску… До речі, в нашій країні гномиків побутує така приказка: срібло — міцніше і тепліше від золота. Чи не стосується вона і людей?

…Стосується! У цьому гномик услід за Високочолим переконався, дивним чином проникнувши у його квартиру через п’ять років. Тут мешкало вже четверо: крім господаря, Срібноволоска і двоє їхніх діточок. Дивлячись, як вони, ніжно спілкуючись одне з одним, усі світяться від щастя, гномик теж сіяв.

— А Золотоволоска? — не втримався він від запитання, коли господиня вийшла на кухню.

— Недавно випадково почув, що вона вже розлучилась і кудись виїхала, — мовив байдуже, як про щось далеке й чуже, Високочолий і перевів розмову на іншу тему.

За столом, котрий швиденько накрила його красива, впевнена у собі й доброзичлива дружина, кумедного чоловічка посадили на почесному місці. Він не почувався маленьким, бо вмостився на кількох томах вибраних праць давніх і сучасних філософів. Ті фоліанти дбайливо поклала на стілець, діставши зі своєї книжкової шафи, Срібноволоска.

Тільки ногами, як колись, сидячи на краю полиці, гномик не міг розмахувати, бо господар і господиня раз у раз ніжно торкались одне одного руками під столом. Цілком як діти. Закохані дорослі діти.

Богдан МЕЛЬНИЧУК

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини