Вільне життя

«…Того не минути»

(Продовження казок «Золотоволоска прокинулася» та «Срібло тепліше від золота», опублікованих 23 грудня 2015 року і 27 січня 2016 року).


На кнопку дзвінка біля вхідних дверей хтось тиснув наполегливо, вперто, безцеремонно. Високочолий змушений був встати з дивана і, потираючи кількаденну щетину на підборідді, прочалапати в старих капцях по давно не митому паркету до дверей. За ними стояв гномик, парасолькою впершись у гудзик дзвінка: інакше не дістав би його.

— Вибач, що розбудив, — несподіваний гість винувато опустив голову, від чого китичка смішного ковпачка ледь не торкнулася підлоги. — Я хотів, як завше — через вікно, але воно в тебе не тільки наглухо зачинене, а й зашторене.

— Я не спав. Але нікого і нічого не хочу бачити, — буркнув Високочолий. — Та якщо вже прийшов — заходь. Значить, у тебе щось важливе. Ти ж ніколи не приходиш просто так, аби змарнувати час.
— Приємно, що ти це розумієш, — кумедний чоловічок упевнено зайшов до кімнати і вмостився на своєму улюбленому місці — на краю полиці книжкової шафи. Правда, перед цим йому довелося витерти там пилюку, скориставшись не першої свіжості носовичком, що валявся на журнальному столикові.

— Ти не був у мене… — напружив пам’ять Високочолий.

— Уже п’ять років, — підказав гномик. — Останнього разу ми сиділи тут за столом учотирьох: ти, Срібноволоска і двоє ваших діточок.

Обличчя Високочолого пересіпнула гримаса, ніби його враз щось заболіло. Він хитнувсь і не сів, а ніби впав на стілець. А гномик продовжував:

— Тоді мені здавалося, що у вас панує казка. Справжня ідилія…

— І мені так здавалося, — зітхнув Високочолий. — Кілька років була справді казка. А потім, коли дітки трохи підросли, Срібноволоска вирішила поїхати в Італію…

— В Італію? — здивувався гномик. — Навіщо?

— Як навіщо? А інші навіщо їдуть? Заробляти гроші, щоб утримувати сім’ю.

— Але ж ти… — зістрибнувши з полиці, підійшов до господаря гномик. — Ти маєш дві вищі освіти, світлий розум, авторитет… Тебе ж не випадково називали Високочолим…

— А кому в нашій країні потрібні Високочолі? — безсило махнув рукою хазяїн. — У нас нині в ціні Крадійчуки, Шулермани, Спиногнученки, Підлабузенки, Лизозаденки… От і довелося Срібноволосці вирушати в далеку дорогу. Я давно не погоджувавсь, але іншого варіанта запропонувати не міг. Куди не потикався, всюди чув відповідь, що таких у їхній фірмі не потребують… Тішила надія, що наша розлука буде недовгою, а потім нарешті заживемо нормально. Але не так сталось, як гадалось. Ось, читай, — подав гномикові аркушик, списаний гоструватими, ніби колючими літерами.

Маленький чоловічок перебіг поглядом рядки, вихоплюючи очима найсуттєвіше: «Вибач, що так трапилось… Я довго боролася зі собою, але вирішила здатися перед волею обставин… Мені набридло рахувати кожну копійку, гризти голову, чим нагодувати дітей, у що одягнути, взути їх нині, завтра, післязавтра… Не бачу в умовах нашої країни жодного просвітку попереду… І тому погодилася на пропозицію сина того старого італійця, котрого доглядала. Сподіваюся, ти розумієш, про що йдеться… Він, цей синьйор, який став моїм чоловіком, таких років, як ти. І хоча чоло в нього нижче, ніж у тебе, але з усім іншим — я маю на увазі насамперед добробут — у нас із Маріо нема проблем… Він знає, що в мене двоє дітей, даватиме гроші, щоб я пересилала на їхнє утримання… Сподіваюся, ти розумно розпорядишся цими коштами. Може, це дивно, але переконана, що краще бути мамою на відстані, й бути впевненою, що з дітьми все гаразд, аніж залишатися поруч із ними і щодня бачити, як вони бідують… А з часом я, можливо, заберу і синочка, і донечку в Італію…»

Останню фразу гномик прочитав уголос.

— А дзуськи! — стиснув кулаки Високочолий. — Дзуськи я їх віддам. Вони народились українцями і житимуть в Україні.

— Високі слова, — всміхнувся гномик.

— Я зроблю все, щоб моїм дітям тут було добре.

— Зробиш-зробиш, — сумно всміхнувся гість. — За італійські гроші.

— Хай так. Але мої діти, — Високочолий ще раз наголосив на слові «мої», — виростуть українцями!

— Дав би Бог… — вклонивсь у бік ікони, обрамленої вишитим рушником, гномик. — Але ти повинен змінитися. Поглянь на себе у дзеркало. Хто тебе, такого, візьме на роботу?

— Підвечір поголюся, перед тим, як забиратиму дітей із садочка.

— Ні, ти поголишся зараз, уже, — притупнув ніжкою гномик. — Бо через кілька хвилин я прийду до тебе з гостею. Мерщій у ванну! І заміни сорочку на свіжу. Та й штани не завадило б одягти новіші. Зрозумів? Вона тебе пам’ятає іншим, не розчаруй її…

— Пам’ятає?.. — зупинився посеред кімнати Високочолий. — Не розчарувати?.. Про кого йдеться? Що за сюрприз? Кого ти хочеш привести сюди?

— Цей сюрприз буде приємним для тебе. Якщо чесно, то я знав, що у вас із Срібноволоскою життя не склалося, тому й вирішив допомогти тобі. Але надалі не нарікай, не стогни, як робиш це щодень. Вір, що піднімешся над болотом суєти і безнадії. А я ще раз допоможу тобі стати крилатим…

— Не нагадуй мені про крила… — майже простогнав Високочолий.

— Ні, ти не правий, хоча перечитав он стільки книжок. Про крила треба пам’ятати завжди, допоки живеш, — уже з порога мовив гномик.

…Його не було з півгодини. За цей час Високочолий устиг причепуритися, навіть у кімнаті більш-менш прибрати. Коли у двері задзвонили, рвучко розчинив їх — і завмер од здивування. Гномик, хитрувато поблискуючи оченятами, тримався за руку… Золотоволоски.

— Ти? — не відводячи від неї погляду, нарешті спромігся видихнути Високочолий.

— Як бачиш… — ледь усміхнулася вона.

— Проходь, будь ласка…

— Ви собі погомоніть, а я — на кухню, приготую тим часом каву, — маленький чоловічок упевнено розпорядився так, ніби він тут господар.

А вони, голублячи одне одного очима й шукаючи у собі теперішніх — колишніх, через мить забули про гномика. Розуміли не лише сказане — подумане. Коли ж кімнату заповнив, лоскочучи ніздрі, запах кави і гномик вийшов із кухні, щоб попросити допомогти принести тацю, він почув слова Золотоволоски:

— Скажу чесно: твоєї висоти я боялася. Вершина, на яку ти хотів підняти мене, — лякала. А живучи з ним, я зрозуміла: є люди, яким крила не потрібні. Вони їм тільки заважають. Більше того, такі люди не хочуть, щоби ті, хто поблизу них, мали хоча б крильця. Я терпіла, терпіла, але більше плазувати не могла. Прагнула польоту. Тому й подала на розлучення…

— Кава прохолоне! — голосно нагадав про себе гномик. І прошепотів: — Що має бути, того не минути…

Через рік усі вони зустрілися на дитячому майданчику біля будинку Високочолого. Вагітна Золотоволоска сиділа на лавочці й читала товсту книжку, раз у раз позиркуючи на хлопчика та дівчинку, які були зайняті гойдалкою і, здається, нічого навколо не помічали. Та ні. Вони відразу вгледіли, як із маршрутки вийшов Високочолий, і побігли назустріч йому.

— Мамо, мамо, тато з роботи йде! — від цих вигуків заусміхались і Золотоволоска, і гномик, який, сидячи на гілці дерева, мугикав якусь веселу пісеньку.

Аж тепер казці кінець. Щасливий. А щастю наших героїв побажаймо продовження.

Богдан МЕЛЬНИЧУК

м. Тернопіль

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини