Вільне життя

«Чи цьому дому та й веселому, чи дозволите колядувати?»

Різдвяно-новорічні свята в Україні вирізняються серед подібних свят інших народів світу своєю особливою обрядовістю та оригінальністю етнографії. Вони є живим свідченням глибокого доісторичного коріння українського народу, оскільки в основі різдвяних звичаїв до наших днів збереглося все те, що пов’язано із життєвим укладом наших предків — давніх слов’ян, основними заняттями яких було землеробство і скотарство. Календарні звичаї та обряди українців містять у собі залишки первісної культури й ознаки анімізму, тотемізму і магії — первісних релігійних вірувань. Християнська церква довгий час намагалася їх викорінити, але врешті-решт змушена була прийняти ці старовинні звичаї, вклавши у них нові християнські ідеали та мораль.


На думку багатьох народо–знавців, наші предки перейняли зимові свята від стародавніх римлян, які від 24 листопада до 17 грудня справляли так звані Врумалії, із 17 по 24 грудня — Сатурналії, а від 24 грудня по 1 січня — Воти. Слово «коляда» теж латинське — від слова «calendаe» (так називався перший день кожного місяця, а особливо січня, коли він пишно святкувався). У цьому немає нічого дивного, оскільки очевидно, що ранні вірування та обряди праукраїнців зазнавали різних культурних впливів і нашарувань, поки з плином часу остаточно сформувались, набувши самобутніх якостей та форм.

Юрій Федькович, відомий український письменник і дослідник народної творчості, вважав, що найбільшим божеством наших предків було Сонце, ім’я якого — Лад. На його честь святкували три великі празники, перший з яких припадав на кінець грудня і називався «Ко-Ладу». Тоді в кожній хаті клали на стіл прибрані калачі, мед, кутю з маком, на покутті ставили сніп пшениці та пригощалися. Жерці з парубками, один з яких зображав козу (символ урожаю), ходили по селу, співаючи пісень Ко-Ладу (колядки). Народження молодого Божича-Сонця відзначалося в час, коли починав прибувати світловий день, що знаменувало початок зодіакального сонячного року, або так званого Кола Сварожого.

Видатний дослідник української етнографії та етнології із зарубіжжя професор Степан Килимник, у монографії «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга І» відзначає свято «Корочуна» як найбільше і найголовніше українське родинне, громадське та релігійне в річному циклі зимових свят у давнину. Воно наставало в кінці грудня, коли сонце повертає на весну і в ті далекі часи було імпульсом натхнення людини, надією на майбутній гарний урожай, сподіванням на міцне здоров’я та добробут людей у наступному році. Це свято з різноманітними хліборобськими обрядами-ритуалами, молитвами та магічними актами-діями згодом трансформувалось у Різдво — спочатку в язичеське, а згодом і в християнське.

У переддень Різдва із появою першої вечірньої зорі починалася Свята вечеря. На цю давню Святвечерю господарі запрошували в гості бога Коляду, Сонце, Місяць та Дощ. Іван Огієнко, відомий український вчений-філолог і церковно-громадський діяч, у своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965 рік) писав: «У Коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний… Усі небесні світила — це одна родина: сонце — жінка, місяць — чоловік, молодий, а зорі — то дітки, як то співається в наших колядках». Також він зазначав головні мотиви дохристиянських коляд: про створення Світу, про бога-Сонце, про урожай, «Троє гостоньків» тощо.

Приготування до вечері розпочинали заздалегідь, а вже під вечір до хати господар із сином урочисто вносили дідуха, якого ставили на покутті, по долівці розсипали сіно, під стіл клали обжинковий чи звичайний сніп. Дідух («Рай») — місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи «покровителів» дому. Українці в ті далекі часи вірили, що всі духи (душі) померлих стають святими благодійниками роду та родини. Влітку вони перебувають на нивах і пасовищах серед худоби, охороняючи їх від негоди, засухи та сприяючи врожаю і приплоду. Під час жнив вони разом із духами Лада, що є посередниками між богом-Сонце і людьми, вселяються в останній почесний «сніп-дідух», або «Рай», який зберігається у господаря в клуні. Ось чому така шана дідухові: крім того, що він вміщав у собі духи предків та бога врожаю, то ще й символізував майбутній врожай, добробут і долю людей.

За рік Сонце обходить усі 12 сузір’їв — тому на Святвечір заготовляли 12 полін, які запалювали та готували 12 жертовних страв. Професор С. Килимник вважає, що оскільки в році 12 місяців, то кожному місяцю наче присвячена страва. Існує також думка, що 12 ритуальних страв мало бути на столі у пам’ять про творення Всесвіту за 12 священних ночей. Усі страви були пісні: з усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим почастувати богів і святі душі дідів-прадідів. Основну обрядову страву бога багатства та худоби Велеса і бога врожаю Спаса — кутю — готували з обтовченої набіло пшениці, маку й меду. Поряд із нею на столі обов’язково мав бути узвар, або вар. Етнограф Хведір Вовк твердить, що «одварені в воді зерна пшениці або ячменю, з медом, та зварені в воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу».

Під час вечері дорослим не можна було багато розмовляти і виходити з-за столу. Перед тим як сісти на лаву, потрібно було продмухати місце, щоб не придушити духа (душу). Господарі проводили різні магічні дії для умилостивлення і причарування добрих духів, а також з метою показати богам свій достаток, щоб вони послали людям ще більший врожай на наступний рік. Наприклад, глава сім’ї першим брав ложку куті і підкидав до стелі — «щоб так ягнята стрибали!» Другу ложку підкидав — «щоб телята рикали!», а третю — «щоб бджоли роїлися!» Для добрих духів, відсутніх і померлих родичів на стіл ставили додаткову миску та ложку, а після вечері обов’язково залишали на столі макітру з кутею, деякі страви і немиті ложки. Газда пригощав кутею також худобу і птицю, щоб і їм передати часточку божої благодаті.

Одразу ж по гостині діти носили вечерю дідові, бабусі та хрещеним батькам. Це дуже стародавній звичай, ще з часів родового ладу. Він означав пошанування найстаршого в роду, поділ з ним долі, добра, багатства, а також пошану діда-Лада — духа-опікуна всього роду. Вечерю несли саме діти, бо вони вважалися чистими, невинними, найближчими до добрих духів. Із того вечора розпочиналися так звані святки — 12 священних днів і ночей, які тривали до Водохреща.

У 30-х роках ІІ століття в Александрії (Єгипет) було вперше за–проваджено свято Різдва Христового. У давній Русі свято на честь Коляди почало приурочуватись до народження Ісуса Христа значно пізніше — із кінця Х століття, після прийняття християнства у 988 році. З того часу в піснях-колядках Господь означав Сонце, Пречиста Діва Марія замістила богиню Ладу, а святий Петро — Перуна. Творенням нових колядок і щедрівок у ХVІІ—ХVІІІ століттях прославилася Києво-Могилянська академія та її вихованці, а в Західній Україні — ченці Почаївського монастиря.

У дохристиянські часи обряд колядування мало чим відрізнявся від сьогоднішнього і полягав у тому, що колядники ходили від хати до хати, співали замовляння і побажання всіляких гараздів кожному дому, збирали пожертви у загальний «міх», які потім разом споживали. В українському фольклорі збереглися описи архаїчного зимового новорічного обряду, пов’язаного з божеством Коляди:

«За горою крутою,
За рікою бистрою вогні горять,
Стоять ліса дрімучі.
В тих лісах вогні горять,
Кругом вогнів люди стоять,
Люди стоять, колядують.
Ой, Коляда, Коляда!
Ти буваєш, Коляда,
Напередодні Різдва».

На Поділлі під Новий рік на честь Коляди водили по дворах коня, прикрашеного пучками сухих квітів та вівса, у Східній Галичині ходили з опудалом або шкурою вовка, який вважався охоронцем від злих духів. Учасники цих обрядових дій наряджалися биками, козлами, баранами, ведмедями, вовками, собаками, відьмою і чортом. У християнський період обов’язковим атрибутом цього обряду стала колядницька зірка — «звізда», прототип нової зірки, яка спалахнула у Віфлеємі в час народження Божественного Немовляти.

Першого числа першого місяця року наші пращури святкували день народження Місяця. Його первинна назва з плином часу була втрачена і змінилася на ім’я Василь. Ось чому й до сьогодні 14 січня, на Новий рік за старим стилем, ми вшановуємо Василя. У давній Русі-Україні рік спочатку починався 1 березня, з 1349-го — 1 вересня, а з 1699 року — 1 січня. У чарівну і магічну ніч перед Новим роком Всебог відкривав зоряне небо, а бог Коляда призначав кожній зірці новонароджену душу. Тоді відьми на кочергах летіли на Місяць, виганяючи туди Старий рік, а всі злі духи були дуже активні і могли нашкодити людині (правда, тільки в час до третіх півнів). Проте, незважаючи на небезпеку, молодь збиралася на спільну вечерю, яка відбувалася з музикою, танцями і щедрівками. А опісля проводилися спільні гадання на майбутній рік. Рівно опівночі 12 волхвів виставляли біля своїх святинь снопи збіжжя — на якому з них вранці було найбільше інію, тим навесні селяни засівали якнайбільше поля.

Увечері напередодні Нового року до господарів разом із Василем-Місяцем приходила так звана Маланка, сповіщаючи про наступні торжества. Це давнє театралізоване дій–ство також збереглося до наших днів. Маланкарі — парубки в масках, які співають, танцюють, висловлюють добрі побажання, розігрують жартівливі сценки. Головна роль належить хлопцю, переодягненому «Маланкою». На ньому має бути традиційний жіночий костюм, кептар або кожух, на голові — велика хустка з френзелями, а обличчя — сильно розмальоване. В руках Маланка мала віник або качалку, кужіль, веретено, ляльку чи інші жіночі атрибути. Під час своїх візитів маланкарі могли і нашкодити: щось розбити, розкидати, вимастити чи навіть вкрасти. Вранці вся ватага йшла за село на роздоріжжя палити дідуха. Спочатку Маланка, а потім усі решту скакали через багаття з метою захистити себе від «вроків» та щоб очиститись від спілкування з «нечистою силою».

Також за давньою традицією в перший день нового року за селом, на перехресті доріг, сходилися переодягнені парубки, які змагалися в лицедійстві. Вони разом із музиками розташовувалися в центрі кола, на певній відстані від них ставали дівчата, і відбувалися танці (так звані схід, пляс, данець).

Святочні дні завершувало Водохреща (Водосвячення), яке в давнину було святом богині води Дани. У цей період сонце перемагає пітьму і освячує своїм світлом природні водойми та криниці. Наші пращури вбачали у святі Водохреща єднання людської душі з природою. Цього дня волхви молилися біля річок і співали: «Святіться, святіться, святіться, солодкії води. Моліться, моліться, моліться, всі праведні люди, пора щоб Великого дня могутнії води скресила і світлом небесним сінила!» Вода, набрана в цю пору, за умови правильних замовлянь, вважалася цілющою і водночас служила захистом від нечистої сили. Також вірили, що рівно о 12-й годині вночі перед святом вода у річках перетворюється на вино. Люди її пили, вмивалися нею, купалися. У ті часи існував ритуал кидання людей у воду, що був приурочений до трьох кульмінаційних періодів аграрно-сонячного календаря предків українців: Різдвяних свят (зимове сонцестояння), Великодня (весняне рівнодення), Купала (літнє сонцестояння). Це вважалося своєрідним жертвоприношенням богині води з надією на багатий урожай.

Згідно з твердженням Івана Огієнка, слово «Водохреща», як календарна назва свята, вперше згадується в Іпатіївському літописі під 6656 (1148) роком. У часи християнства у переддень цього свята був введений строгий піст, а ввечері — пісна вечеря (так звана Голодна кутя). На Йордана духовенство освячувало воду, а потім окроплювало нею оселі своїх вірних.

У дні великих зимових свят від хати до хати ходили так звані хлопчики-полазники, які у новорічній обрядовості наших предків уособлювали дух бога Лада, що приносить людям щастя. Здавна діти, а особливо маленькі хлопчики, вважалися символом здоров’я, добра, продовження роду. Колись у Різдвяну ніч вони ходили по селу з яблуком — символом родючості. На Новий рік їм потрібно було посівати ще до сходу сонця, бо вранці бог Лад разом із димом від дідуха підніметься на небо. Посіяне хлопчиками зерно обов’язково мала склювати свійська птиця, бо в її яйцях – зародок життя.

Урочистий настрій різдвяно-новорічних свят і сьогодні сповнює душу та серце кожного з нас невимовним чаром вікових звичаїв українського народу. Ці давні традиції містять у собі відгомін сивої давнини і є складовою частиною нашої автентичної історії та культури. Тому, щоб зберегти українську націю, ми повинні їх всіляко підтримувати і намагатися передати наступним поколінням.

Віра ШУМСЬКА,
історик, завідувачка сектору Тернопільського обласного краєзнавчого музею.
Олег ГАВРИЛЮК,
історик, завідувач відділу Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини