Вільне життя

«Бабця кажуть, що вони вдова…»

25464646

Микола з Марією зналися ще з дитинства. Мешкали по сусідству. Потім разом до школи ходили. Чекала дівчина парубка з війська. А коли він повернувся, то й сватів заслав до сусідки…

У Миколи, крім нього, вдома ще троє братів. Марія ж жила лише з матір’ю, то й пішов він у зяті.

Жили, як усі. Бувало, сварилися, потім мирились. Микола все на тещу нарікав, що нібито не дає йому господарювати, того й не чується він у домі справжнім господарем. «Господарюй, сину, будь господарем, Миколко, — відповідала на зятеві докори Маріїна мати, — але ж ти не берешся і за холодну воду — лиш команди з дивана роздаєш…» Іще лютіше злостився тоді Микола. Гримав дверима — і йшов із хати, до своїх батьків. Але там і без нього купа люду, тож на ранок відправляли родичі його назад…

За якийсь час з’явилась у Марії з Миколою донечка. То тепер чоловік почав дорікати ще й дружині, що не сина йому народила, а дівку… Ще одна причина для поганого настрою «господаря».

Старшій донечці ще й рочку не було, як народила Марія другу. Ой, і напився ж тоді Микола! Ні, не доньчине народження на радощах святкував, а, як сам казав, із горя. І з того часу до чарки став заглядати ледь не щодня…

А потім люди в селі почали балакати, ніби вчащає Микола до Раїски. Жінка ця була вдовою. Із покійним чоловіком дітей нажити не встигли. І хоча й немісцева Раїса, родом аж із Росії, але коли овдовіла, жити залишилась на обійсті свого покійного чоловіка…

Чи правду люди казали про Миколу із Раїсою — Марія не знала і в чоловіка не допитувалась. Останнім часом він дуже вразливий став — запалювався, як сірник…

А незадовго знайшовся у Марії з Миколою ще й синочок. «Тепер, дасть Бог, усе буде добре, доньцю, — заспокоювала Марію свекруха, — Микольцьо сина дуже хотів, того й злостився. А тепер і хлопчика маєте…»

Та не виповнилось малому й трьох місяців, як після чергової сварки гримнув Микола дверима і пішов, як-то кажуть, у ніч. Іще в брамі кричав, що теща йому стоїть поперек горла, а дитячі плачі у вухах дзвенять і вдень, і вночі. Нічого не сказала на те Марія. Ніби й не чула. А він подався до Раїси. Додому не з’являвся більше двох тижнів. Мати Миколина кілька разів ходила напоумлювати сина, але марно. Він був упевнений, що Марія ще прийде за ним, ще просити буде, щоби повернувся, плакатиме… Мусить же він якось їх із тещею «виховати», навчити його, господаря, поважати й шанувати…

Але Марія не прийшла. А незадовго подала на розлучення…

А одного дня склала у два лантухи одяг уже колишнього благовірного, кинула їздовому Славкові на воза і той дорогою на ферму вивалив ті клунки перед Раїсиним двором…

«Овва…» — сказав на те Микола і почухав потилицю. Не чекав він такого від своєї тихої і покірної Марусі. Але тоді ж сам для себе постановив: ні — то й ні.

Час минав. Микола жив із Раїсою на другому кінці села. До дітей не навідувався. Дуже рідко, хіба на великі свята, бачив Микола їх із Марією біля церкви. Дівчатка дивились на нього з-під чола, а син то й не знав батька в обличчя…

Роки минали… Вже потім не раз думав про себе Микола, що його дурний гонор чи то затятість були ні до чого. Бо ж дає Марія якось собі раду з трьома дітьми. Знав, що сватались до неї досить непогані чоловіки, але жінка всім відмовляла. «Я вже раз була заміжня», — казала, всміхаючись.

Доньки Миколині вже давно повиходили заміж. Але батька на весілля не кликали. «Ні — то й ні, — думав про себе злісно, — я ж якийсь хлоп і гонор свій маю».

А це вчув недавно від людей, що син одружується. Довго вагався, але вирішив піти й привітати. Коли з’явився Микола на Маріїному подвір’ї — гості й забули про наречених. «Дивіться, дивіться, Микола прийшов… Микола…» — прокотилося хвилею серед людей. Він стояв трохи розгублений: ноги ніби приросли до землі. І слова мовити не міг. А тут одна з молодиць, так би мовити, «прийшла на виручку»: підкликала до себе хлопчинку років шести-семи і, тицьнувши пальцем у бік Миколи, сказала: «Владуню, дивися, то твій дідо прийшов. Дідо Микола… Бабці Марійки чоловік…» Хлопчинка уважно глянув на Миколу, потім — на молодицю і, знизавши плечима, по дорослому відповів: «Бабця Марійка кажуть, що вони вдова…»

Руслана ЦИЦЮРА

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Вільне Життя

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини