Вільне життя

Без права на повернення

Коли сім’я будує дім, вона намагається звести його на землі, де міцно вросло родинне коріння і закопана пуповина. Коли добрий господар пересаджує дерево, він дбайливо розправляє в ямці кожний корінчик, посипаючи його материнською землею. Все це діється з добром, щиро, добровільно. Але в людському житті є непередбачливе, безсердечне, раниме — примусове переселення. Таке, як у жителя села Борсуків Миколи Матвійовича Лихача.


Село Лихачі Любочівського повіту Жешувського воєводства (Польща) було між густим лісом і широкими полями з дружніми між собою 50 селянськими дворами. Багато сімей носили прізвище, що виходило з назви села, хоч не всі були родичами. Вірогідно хтось із їхніх пращурів заснував його.
Сім’я Матвія Олексійовича і Марії Михайлівни Лихачів була численною, мала аж восьмеро дітей: Ганну, Василя, Пелагію, Івана, Григорія, Дмитра, Миколу, Петра. У власності були пара коней, дві корови, свині, господарський інвентар та кілька гектарів землі. Всі дружно допомагали батькам: орали, сіяли, збирали врожай. Мало що змінилося після приходу радянської влади у вересні 1939 року. Тільки забирали дітей в армію. Першим пішов служити Василь і одразу ж, на початку війни, пропав безвісти.

Але через два роки після війни сталася подія, яка перевернула спокійне, зі сталим укладом життя села Лихачів. Її відчували селяни ще раніше: хтось спалив школу, щоб діти не навчалися українською мовою, а потім вбили вчителя-українця.

Літнього ранку 1947 року село оточили польські солдати. Наказ був категоричний і без обговорення: «Негайно збиратися і вирушати на станцію». Тоді сім’я Лихача відчула на собі людиноненависницьку завершальну стадію операції під кодовою назвою «Вісла». Не всі могли взяти із собою багато речей. Брали тільки необхідне. Решта залишилося. Йшли пішки близько десяти кілометрів до залізничної станції, прощаючись із рідними оселями, полями, які достигали, садками, налитими плодами, лісом, який був їхнім годувальником і затишком. Деякі сміливці втікали, ховаючись у лісі і закопуючи там інвентар чи продукти. З їхньої сім’ї Пелагія й Іван також втекли, пробувши в лісі кілька днів, але їх спіймали, посадили на тиждень у карцер, а відтак відправили в Україну. Поляки пропонували: «Якщо хочеш залишитися — приймай польське підданство».

На станції Старе Село повантажили у вагони і везли в антисанітарних умовах, без води, зупинок — як худобу. Дорогою траплялися провокації: то постріли у вагони, то вибухи біля поїзда. А ще — масове мародерство, пограбування. У забитих людьми вагонах стогнали поранені, кричали голодні діти, плакали жінки. Спокійніше стало, коли польських конвоїрів змінили радянські солдати.

У дорозі минуло кілька тижнів. Ешелон нарешті зупинився на станції Ланівці. Ніхто їх не зустрічав, не було ночівлі. Кілька днів спали під вагонами, харчувалися — хто що знайде або дасть. Ганна тим часом оббігала кілька навколишніх сіл і знайшла місце для проживання — у Борсуках. До Лихачів приєдналися сім’ї Федора Якимихи та Пелагії Піскер. Переселенцям багато допоміг голова сільради Йосип Антипович Сидорук (про нього вже писало «Вільне життя плюс»). Він запропонував вільну хату, звернувся до односельчан, щоб допомогли харчами, меблями та іншими необхідними речами. Влаштували переселенців у хати, господарів яких за націоналістичні погляди та боротьбу проти комуністичної влади відправили на Сибір.

Мов молоде деревце, повільно обживалася сім’я Лихачів на новому місці. Батько вступив до колгоспу і столярував у майстерні, мати доглядала дітей, поралася по господарству. А діти обирали життєві дороги. Іван після навчання у ФЗО працював, завівши сім’ю, у Дніпропетровську. Там помер, залишивши двох дочок. Ганна, вийшовши заміж за тернополянина, виїхала в Кіровоградську область. Нині їй 90 років і доглядає її донька. Дмитро, здобувши фах шофера, працював у колгоспі та на підприємствах району. Вдруге одружившись, мав четверо дітей. Помер у Борсуках. Пелагія разом із чоловіком виїхали в Оренбурзьку область Росії. Григорій із сім’єю живе у Дніпропетровську. Петро, наймолодший, у 16 років після важкої операції помер.

Нині з родини Матвія Олексійовича Лихача в Борсуках проживає лише середній син Микола. У серпні йому виповниться 84 роки. Тож саме йому, Миколі Матвійовичу, випало розповісти про долю переселенців. У Борсуках він здобув неповну середню освіту, пройшов армійську службу в Середній Азії і разом з батьком працював у колгоспній майстерні, а пізніше – електриком на підприємствах району. Одружився із Надією Гнатівною Швед, збудував хату, з’явилися діти: Галя, Валя, Марія, Володимир. Усі вони здобули хороші професії і роботу. Надія Гнатівна була доброю мамою і господинею. Її працьовитість бачили в колгоспі, де трудилася в буряківничій ланці, на тваринницькій фермі доглядальницею нетелів. На 77-му році життя відійшла в інший світ.

Микола Матвійович залишився сам, але діти постійно навідуються, привозять продукти, ліки. У нього вже 8 онуків та 11 правнуків. Часто згадує про своє родинне село Лихачі, ночами з’являються у снах незабутні місця дитинства. На початку 90-х років минулого століття разом із дружиною побували в рідних місцях. Де було село, росте густий ліс, а там, де стояла криниця, лише запала земля. Все, що колись було скроплене потом і кров’ю, зроблене людськими працьовитими руками, загинуло.

В останні роки через анексію Росією Криму та окупацію частини Східної України з’явилися переселенці з цих територій. Важка, гірка їхня доля. Співчуваймо, допомагаймо їм, щоб швидше повернулися в рідні домівки.

Григорій ВОЛЯНЮК

с. Борсуки Лановецького району

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини